Страница 162 из 213
— Що це за річка? — запитав Макар. — Як вона зветься?
— Хто її зна… — Сербин розв'язав стрічку з патронами і кинув туди ж, у річку. Стрічка потопала повільно, не зразу, немов неохоче. Її вже встигло знести, а кіпці шворки все ще виднілися.
— Мені так страшно зробилося, коли ви пішли, — виправдуючись, криво посміхнувся Сербин, — так страшно, немов я сам у цілому світі… І потім — це ж Репетюк! Антисеміт, сволоч, каратель… Не може бути, щоб він за Україну! Або це якась інша Україна… я не знаю — така страшна…
Голос його затремтів.
Вони відвернулися від річки і закрокували берегом до ліска, що здіймався ліворуч, зразу за ліщиною.
Туман уже розсіявся і дощ перестав. Над річкою були піски, а далі земля лежала чорна, глейка і масна. В ліску на тім боці закувала зозуля.
— Осіння зозуля! Раз, два, три, чотири, п'ять… двадцять три, — порахувала Шурка. — Го-го! Ще жити й жити!
І вона неголосно замуркотіла собі під ніс веселу пісеньку.
НЕМ ІМПЕРІЯ![474]
Почалося це несподівано — вранці перед полуднем.
Капрал-кірасир вискочив з приміщення телеграфу — він був без пояса і без кепі. В руках він тримав депеші й апаратні стрічки. Він був розгублений і схвильований. Саме цієї хвилини з-за рогу Привокзальної вулиці вимарширував взвод кірасирів з молодим фендриком на чолі. Взвод ішов зміняти караули. Капрал вибіг на середину вулиці, на брук, і здійняв руки назустріч взводові. Вітер тріпав депешами, стрічки маяли й тріпотіли.
— Гальт! — закричав він. — Гальт!
Кірасири спинилися. Фендрик з лайкою замахнувся на здурілого капрала стеком. Та капрал відштовхнув фендрика і, знову здіймаючи руки, закричав до солдатів:
— Кірасири! Браття! Нем імператор! Нем імперія!.. Фендрик в цей час приловчився і оперіщив капрала стеком по спині.
Тоді капрал оскаженів. Він вихопив у фендрика стек і кинувся на нього. Взвод розсипав ряди і з вигуками обступив капрала з офіцером. Затуляючи руками від ударів голову, фендрик зігнувся, далі став на коліна, потім сів і, нарешті, зовсім упав. Капрал пошпурив геть потрощені рештки стека і миттю поздирав з фендрикового коміра усі лички з зірками та іншими офіцерськими відзнаками.
— Смерть йому! Смерть! — гукали кірасири довкола. — Революціон!
Капралові новини були одна одної значніші.
Армії Антанти[475] прорвали болгарський фронт. Болгарія попросила сепаратного миру. Для Австро-Угорщини тепер був відкритий шлях на південь. Але австрійська армія теж кинула зброю і пішла додому. Бо й самої Австро-Угорщини вже не було. Польські землі відокремилися. Серби й хорвати проголосили південно-слов'янську федерацію. Галичани заявили про єднання з великою Україною. Угорщина відокремилася як незалежна держава. Чехи повстали за самостійну республіку. Від величезного сполученого королівства залишилися самі коронні провінції, які й утворили тепер Австрію. Імперія розпалася, монархія агонізувала, останній Габсбург — Карл — вже два дні як заявив про зречення від престолу[476].
— Мадяри! — кричав капрал. — Батьки! Діти! Жони! Батьківщина кличе пас! Пощо воювати чужі землі? Нем імперія! Гура свобода!
— Революціон! Революціон! — загукали кірасири, потрясаючи гвинтівками. — Нем імперія! Нідер міт'м кріге![477] Мир. Я хочу миру!..
Це вже не був взвод, і це вже не були солдати австрійської армії, це були — угри, чехи, словаки, українці, хорвати, німці, поляки, євреї, цигани, це були сини, батьки, брати, чоловіки — з гвинтівками в руках.
Вони враз заспівали щонайменше двадцять пісень зразу: кожний тяг своєї — угр угорської, поляк польської, чех чеської. Мов п'яні, вони рушили вулицею вниз на чолі з капралом, що йшов без пояса і без кепі. Капрал крокував задом, здійнявши руки, віючи телеграфними стрічками по вітру. Він диригував усіма двадцятьма піснями враз. Хтось пальнув з гвинтівки в ліхтар. Тоді пальнули всі п'ятдесят. З оглушними співами, з безладною стріляниною вгору, мов навіжені, вони майже бігли, самі не знаючи куди і пощо.
Побитий, з розірваним коміром, фендрик стояв сторопілий на тротуарі, хтось з перехожих тицяв йому до рук його закаляне кепі, але він не бачив, не чув нічого, нічого не розумів. Очима, повними жаху, він дивився вздовж вулиці — вслід своєму, колишньому своєму, взводові…
Розкішний лаковий фаетон — то було ландо самого полковника фон Таймо — промчав вихором знизу Графської на Центральну вулицю. Біля дантиста Кирчика фурман згарячу осадив скакунів. Дама в манто й розкішному боа срібного песця стрибнула з ландо і побігла в браму через двір до старого облізлого флігеля. Вона моторно збігла ламаними східцями на другий поверх. Не постукавши, вона шарпнула двері, оббиті клапіттям чорної церати. Просто з порога вона гукнула в сутінок кімнатки:
— Швидше, хто тут є?!
Назустріч оклику, назустріч несподіваній гості з зім'ятого ліжка підвівся скуйовджений Піркес. Він лежав роздягнутий під ковдрою і був блідий.
— Аглая Вікентіївна? — витріщився він ошелешений.
— Швидше, вставайте, ах, чорт!
— Ви ж…
— Це навмисне! Швидше! — двома фразами вона з'ясувала все. — В австрійській армії зараз буде повстання. Більшовики спробують захопити владу.
— Аглая Вікентіївна, я не знав, що ви…
— І прекрасно! Зате я про вас знаю все. Швидше! Член комітету, який керує партизанами, якраз у партизанів. Але я знаю, що вам відомий ліс, де Зілов з партизанами. Їх негайно треба повідомити. Нехай ідуть просто до міста.
Тільки тут Аглая побачила, що Піркес аж прозорий, що він, очевидно, нездужає.
— Що з вами таке?
— Дурниці!.. — Піркес напнув на себе ковдру і сів на ліжку. — Невеличка кровотеча з легенів, розумієте, тебеце. Явку партизанів знає тільки Одуванчик…
— Знаю, така патлата дівчина. Зразу ж хай біжить!
— Я її негайно знайду. Але ж одверніться, я вас дуже прошу…
Аглая схопилася, одвернулась. Піркес скинув ковдру і звівся, але голова закрутилася, він захитався і, перекидаючи стілець, поточився на підлогу. Аглая підхопила його і посадовила.
— Ну, покріпіться, милий, покріпіться… Ах, чорт! Де у вас вода? Ні, ви нікуди не здатні! Яка адреса дівчини?
— Ні! — нарешті звівся Піркес. — Ні, вам вона не повірить. Я йду.
Аглая його підтримувала під руку і подавала частини туалету.
— Ви сядете в ландо… я довезу вас до Одуванчика… а тоді сама в комітет. Наші комітетчики вже розійшлися по селах і піднімають селян. Робітники готові. Якби ж дати зброю хоч сотні чи двом робітників! У повіті австрійців дивізія — якраз десять тисяч. Але офіцерів не більше п'ятисот, — оце й буде реальна ворожа сила. Ви, Піркес, зразу ж повернетесь сюди. Раз ви нездужаєте, ви будете зв'язковим.
Піркес був готовий. Підтримуваний Аглаєю, похитуючись, він вийшов до ландо.
Вулицею котила безкрая юрба австрійців — ще півгодини тому солдатів австро-угорської армії. Австрійці бігли по тротуарах і вулицею вниз. Вони гукали і зрідка пострілювали.
— Керкер![478] — гукали одні. — Командо![479] — гукали інші.
Одні бігли до ставки командування — роззброювати, арештовувати, нищити. Інші кликали до тюрми — випускати на волю арештантів.
— Прекрасно! — зраділа Аглая. — Половина звільнених з тюрми охоче візьметься до зброї! Жени! — штовхнула вона фурмана. — Щодуху жени! Вони можуть помітити, що ландо полковника Таймо, і нам тоді прийдеться пропадати!
Полохаючи юрбу, від станції скакав кінний кірасир. Груди його були розхристані, кепі набакир. Він розмахував оголеним палашем. Дзвінким, сильним баритоном він одчайдушно співав:
474
Немає імперії! (угор.) — Ред.
475
Антанта — імперіалістичний блок Великобританії, Франції, царської Росії, так звана Троїста угода. Сформувався в 1904–1907 рр. У ході першої світової вший проти держав німецької коаліції Антанта об'єднувала понад 20 імперіалістичних держав (США, Японія, Італія та ін.). Крах антирадянської інтервенції поглибив імперіалістичні суперечності між учасниками Антанти, що призвело до її розпаду на початку 20-х років.
476
… останній Габсбург — Карл — вже два дні як заявив про зречення від престолу. — Карл І (1887–1922), імператор Австрії і король Угорщини з династії Габсбургів. У ході революції 1918 р. 11 листопада зрікся престолу в Австрії, а 13 листопада — в Угорщині.
477
Геть війну! (нім.) — Ред.
478
До тюрми! (угор.) — Ред.
479
До штабу! (угор.) — Ред.