Страница 160 из 213
Тоді пасажири зібрали короткий мітинг і вирішили їхати далі.
Машиніст на цей раз відмовився категорично і запропонував, що полізе в топку сам. Рації в цьому не було — без нього все одно не можна було їхати далі. Його почали купувати. За п'ять хвилин по ешелону зібрали півтори тисячі лопаток. Машиніст відмовився. Тоді ще за десять хвилин зібрали дві тисячі керенок. Він відмовився. Тоді зібрали тисячу марок і п'ятсот крон. Машиніст простелив кожух у тендері і сказав, що спатиме аж до ранку.
До ранку могло ще багато чого трапитися. Перегон же до Фастова був кілометрів з дванадцять. Студенти витягли труну з вагона, поклали на плечі і рушили по шпалах вперед. Колія стелилась під ногами, але чи лежить вона насипом, чи, навпаки, виїмкою, — цього видно не було. Небо звисало чорне, як сама ніч. Можна було робити тільки крок, тільки один крок, і далі вже був кінець. І був це кінець світу, бо не можна було повірити, що далі щось є, що в цій пітьмі щось існує, що взагалі на світі можливе світло, тепло і сухість.
Ішли крок по крокові, з шпали на шпалу. Дощ забивав очі, стікав за комір, промочував одяг наскрізь. Труна була важка, ребро натирало плечі. Макар і Шурка зміняли одне одного раз у раз.
— Коля! — сказала Шурка. — Ви б краще повернулись. Нехай рана нестрашна, в м'якоть, але ж таки це рана. Завтра ви поїдете нам услід…
— Я не розумію! — розсердився Макар. — Я, взагалі, не розумію… Ви хочете, щоб мене зробили гетьманцем?
— Ви поранені, вас не візьмуть.
— Ну, тоді мене посадять за демонстрацію в тюрму!
— Нема часу зараз садовити в тюрму!
— Тоді, взагалі, розстріляють! Я не розумію…
— Стій! — нагло закричало з ночі. Хто йде?
Всі спинилися і змовкли.
— Стрілятиму! Хто?
Звідки лунав голос, не можна було розібрати. Чи то він був спереду. Чи то він був ззаду. А можливо, що був і з котроїсь із двох інших сторін. І голос був не один.
— Хто? Хто? — підхопили голоси справа і зліва. — Стій! Хто? Та пальніть раз, другий — воно зразу й відповість!
— Не стріляйте! — гукнула Шурка. — Тут женщини!
Брудна лайка і сміх відповіли їй.
— Хто? — Десь у пітьмі клацнуло кілька затворів.
— Це похорон! — закричав Макар. — Ми несемо труну!..
— Що? — хтось вилаявся. — Руки вгору і йдіть поволі вперед!
— А труна? — захвилювався Макар.
Тоді нарешті зашаркали чоботи по гравію путі, і стало чути, як невидимі в пітьмі люди дихають часто і зовсім близько. Потім різко запахло мокрими солдатськими шинелями, і зненацька зовсім поруч із темряви виникли похилені багнети.
— Руки вгору!
— Хлопці, та тут справді труна!
— Що в труні?
— Покійник, — сказав Макар.
— Товаришка, — додала Шурка.
— Студентка, — пояснив Туровський.
— Забили вчора на демонстрації… — почав був і Сербин, але примовк.
Примовкли і всі — адже не було ще відомо, що це за люди і з чийого війська.
— Ми студенти, — тоді заговорила Шурка, — ми везли до рідного міста ховати померлу товаришку. Але поїзд раптом став. Далі, сказали, не піде. Ми вирішили мандрувати по шпалах пішака…
Довкола невидимі люди тихо побрязкували зброєю і мовчали. Вони, звичайно, не вірили. Хтось глузливо засміявся.
— Розумієте! — захвилювався Макар. — Осінь, мряка, тепло, взагалі… Тобто труп може розкладатися… І взагалі…
— Цить! — гримнув хтось. — У труні динаміт?
— Ну, що ви! — Шурка навіть засміялася. — Дівчина! Мертва дівчина. Їй-богу…
— Дзюба! — ліниво озвався хтось. — Візьми десяток козаків, одведи затриманих із труною на заставу. Нехай розбираються…
— Слухаю, пане-товаришу!
«Пане-товаришу»… Значить, це не були гетьманці. Гетьманці казали до офіцера «пане старшино».
— Добродії! — тоді заговорив Туровський. — Там, на Василькові, сірожупанників видимо-невидимо.
— Знаємо! — озвався той же. — Дзюба! Веди шпигунів…
— Ми зовсім не шпигуни! — образився Макар. — Розумієте, ми тікаємо від гетьманської мобілізації. Гетьман закрив університет і мобілізує студентів. А ми проти гетьмана взагалі…
— Годі! — гукнув той же невидимий. — Дзюба, веди! Тільки гляди, по дорозі не розстрілюйте — «язики» ж…
Приклади вперлися під спину, і доводилося йти. Студенти поклали труну знову на плечі і рушили. З колії треба було спускатися ліворуч униз і плигати через рівчак.
— От ідіотство, — прошепотіла Шурка, — якщо нас розстріляють як шпигунів…
— І взагалі, — обурився Макар, — взагалі, жалко, якщо розстріляють…
— Єрунда! — заспокоїв Сербин. — Таж труна, і в ній мрець, нам же зразу повірять…
— Угу! — Шурка була настроєна зовсім скептично. — Скажуть, що і труну, і мерця ми взяли лиш навмисне…
По спині перебіг холодок. Справді, ну, хто б ото таскався з покійником за двісті верст у такий час? Ніякого сумніву — невдале маскування…
Морозом поза шкірою пройшло вдруге, і Сербин почав думати про своє невдале життя. Вісімнадцять років мати сохла і чахла над працею, дев'ять років він бігав до гімназії — діставав двійки, сидів у карцері, до пізньої ночі ганяв по приватних уроках, щоб заробити зайвих двадцять карбованців, — все, щоб бути студентом, кінчити університет… І от — вчора його ледве не вбито на якійсь демонстрації. Сьогодні його мало не мобілізовано до якоїсь армії. А зараз і взагалі розстріляють — невідомо за що… Сербину не дали навіть побути дитиною. Чотири роки тому, першого серпня — господи, це ж п'ятий вже рік! — почалася війна і досі ніяк не скінчиться!.. Ну, і прекрасно — нехай швидше стріляють! До чортової матері з таким ідіотським життям!..
Крізь млу і мжичку блиснув сліпенький огонь. Два невеличкі чотирикутні віконця виникли нагло, не далі як за десять кроків. Десь зовсім близько форкали копі, багато коней, і гупали копитами, переступаючи.
В благеньких променях від вікон вже можна було трохи роздивитися. Очевидно, це була хата лісника. На дубку під стінкою сиділо кілька скулених постатей, зіпершися на гвинтівки.
— Це я, Дзюба, — сказав все той же голос. — Шпигунів привів. Сотник спить?
— Зайди…
Шмат стіни немов випав — то розчинилися двері, — і темна постать Дзюби — довга шинель, шапка з шликом на потилиці, крива шабля при боці — провалилася в ясний чотирикутник. Знову зробилося темно.
— Що? — запитав Сербин, торкнувшися Шурки: вона тремтіла, він. відчув, що й він тремтить.
— Нічого. Змерзла… Дощ…
Макар тихо, майже нечутно, нервово засміявся. Козаки на дубку під хатою спльовували і муркотіли тихі прокльони. Дощ майже вщух.
Дзюба негайно ж вернувся, і їх повели всіх зразу, разом із труною.
Посеред хати стояв стіл, на столі була розкладена карта, і на ній стояв каганець. Тріпотливо освітлював він старшину в синьому жупані, що схилився над картою через стіл. Чорна каракулева шапка з червоним довгим шликом лежала на лаві поруч. Револьвер старшина тримав у руці, зіпертій на стіл.
— О! — скрикнув Макар і знову тихо засміявся.
Всі спинилися теж, старшина підвів голову, блиснув скельцями пенсне і зразу ж загонисто зареготав.
То дійсно був Репетюк. Він навіть сів на лаву — сміх валив його з ніг.
— Мілорди! Що за чорт! І чому труна? Хто помер?
— Хіба ви петлюрівець? — здивувався Макар. — А я думав…
— Так! — Репетюк урвав сміх і звівся, нахмуривши брови, вилиці в нього злегка зашарілися. — Я сотник військ Директорії, що бореться проти гетьмана. А ви, джентльмени?.. Бунчужний, ви можете йти!
Дзюба зробив кругом і, спантеличено озираючися, вийшов. Тепер, як сторонніх не було, Репетюк скинув з обличчя офіціальний вираз.
— Ну, розказуйте мерщій. І хто в труні? Когось живого виносите? — Він вихопив шаблю з піхов і, підійшовши, застромив лезо під віко. Потім підважив його, із рипом гвіздків віко відкрилося. — Мертва… а чого це, сер, у вас рука на косинці?
Жваво, перебиваючи один одного, хлопці почали розповідати Репетюкові. Про Київ, про мобілізацію, про закриття шкіл, демонстрацію, смерть їси, поранення Макара, втечу, поїзд, Васильків, підозру в шпигунстві. Репетюк реготав. Шурка сиділа осторонь, викручуючи воду з промоклого волосся. Її золоті кучері від вологи зробилися майже чорні і облипали голову, мов напомаджені.