Страница 153 из 213
— Знову за рибу гроші! — відмахнувся Стах. — Та коли б під арешт, то на кий чорт їм отаку комедію строїти! Листи, побачення, конспірація! Прийшли б уночі та й побрали б, як усіх. Ясно.
— Ат! — розсердився Золотар. — Може б, я роззувся? їй-право, ну, так же тисне, так тисне — просто як на злість! Я чоботи скину, а ноги триматиму під лавою і вставати не буду. Хлопці, га?
— Жирафа! — спочутливо поглянув Стах на Золотаря і на його ноги в чоботях з набором. — Ну, як вона підійде, ти що — сидітимеш, як барон? Таж до панночки, вітаючись, звестися треба і закаблуками цокнути. Перетерпи вже в ім'я ідеї свєтськую жизнь…
Золотар підібрав ноги і захитався з боку на бік, тихцем постогнуючи.
Вчора на квартиру до Піркеса якийсь вуличний хлопчик приніс раптом листа. Конверт був рожевий з малиновими бережками і сильно пах гіацинтом. Це був лист з дівочих рук. Хлопчак-посланець тицьнув його до рук Піркесові і тут же похвалився, що за передачу листа дістав наперед цілу крону. Він зразу показав і сорок гелерів решти — шістдесят він уже потратив на цигарки. По дві мадярські сигарети стирчало в нього за кожним вухом, п'яту він ще курив. Сумніву не було.
Піркес знизав плечима і розірвав конверт. На такому ж рожевому листочку з малиновим бережком було всього кілька рядків:
Пане-товаришу, Шая Аронович Піркес!
Конче, в інтересах загальної справи, мені треба зустрітися з Вами та Вашими двома товаришами, на ім'я Станіслав і Зіновій. Бачите — я знаю вас усіх. Отже, цілковите довір'я. Мій посланець прийде за відповіддю за дві години. Тоді умовимося про місце і час.
Воля і Україна кличуть Вас!
Ваша знайома — з шістнадцятого року на польових роботах.
«Знайома з шістнадцятого року на польових роботах» — то могла бути тільки Антоніна Полубатченко.
В шістнадцятому році загін юнаків-гімназистів у селі Бид-лівці збирав урожай з полів призваних на фронт ополченців та запасних. Що могло бути потрібно Антоніні Полубатченко від Піркеса, а тим паче від Стаха й Золотаря? І так таємниче?
Провокація! Піркес негайно ж побіг шукати товаришів.
Одначе, порадившися, вирішили запрошення прийняти. Полубатченко була в Вінниці одним з керівників юнацької спілки. Цілком очевидно, що це був якийсь дипломатичний крок.
Хлопчак-посланець заробив дві крони, і місце та умови побачення через нього, отже, встановлено…
— Пів на дванадцяту! — промимрив Піркес, поглянувши на годинник на руці в якогось перехожого. — Або вона зараз прийде, або зараз прибіжить Одуванчик і скаже, що державна варта підходить вже до воріт… Тоді ми тікатимемо за ті он кущі, просто до клозета, а за клозетом паркан, «зайцями» проломлений, і вихід просто в завулок…
— Моє поважання! — розітнулося якраз звідтіля, з-за кущів.
Всі троє схопилися. Золотар тяжко зойкнув — прокляті передки різонули, як ножем. Перед ними стояла Полубатченко без пенсне і короткозоро мружилася.
Втім, Полубатченко була немовби і не Полубатченко. Перед ними стояла покоївка з заможного дому. Сіра сукня, білий фартушок з приколкою, на голову накинута дешевенька фулярова шалька — модного кольору «танго» в зелені розводи. В руках вона тримала кошик з помідорами і бутлем молока. Полубатченко теж законспірувалася.
— Слухайте! — зніяковів Піркес і зразу ж розсердився на себе за це. — Що це все означає?.. Ідіотський маскарад… Весілля Фігаро… І все таке… І взагалі я вас не розумію.
— Сідайте, — сказала, зиркнувши на всі боки, Полубатченко, — і нехай хтось з панів добродіїв удає залицяння до мене! Швидше! Бачите, хтось іде! — вона раптом кокетливо захихикала і жеманно присіла на крайчик ослона.
Піркес пирхнув і відсунувся. Стах сидів аж на другому кінці, біля Полубатченко зостався Золотар. Він підібгав ноги далі під лаву і тихо застогнав.
— Ми будемо балакати так, — скоромовкою кинула ще Полубатченко, — немов просто собі жируємо. Від позавчора я нелегальна!
Піркес і Стах вражено скинулися до неї. Навіть Золотар забув за свої ноги і дивився на поміщицьку дочку, розкривши очі і рота. Але стежкою до ослона знову наближалася якась парочка.
— Чого ж ви мовчите? — зашипіла Полубатченко. — Залицяйтесь же до мене, прошу вас!.. Хи-хи, — заманірничала вона мерщій сама, запинаючися в шальку. — Осінь цього року така гарна… але мені треба поспішати… хазяйка в мене така люта… І вирахує з жалування три рублі. Ах! — Вона навіть прихилилася Золотареві до плеча. Парочка пройшла.
— Непонятно, — зібрав Стах усе своє лице в зосереджені зморшки, — розкажіть до ладу!
Але Полубатченко наперед, немов запоруку, виклала всі свої козирі. Скоромовкою, поки близько нікого не було, вона сповістила:
— Про всіх вас мені відомо абсолютно все. І як роззброювали гімназистів, і хто минулого року виступав з червоногвардійцями, і що соробмол провадив навесні нелегальну роботу, і що ваш засланий голова, Козубенко, більшовик, і що в страйку брали участь всі, і взагалі — все. І що з Кат-рею Крос були всі добре знайомі. Бідна, бідна дівчина — її віддали до військового суду і, очевидно, повісять. Але ж непримиренна боротьба — це, знаєте, така річ…
— А чого ж… — перебив її Стах, — нелегальні ви? Адже…
Полубатченко перекокетувала до Золотаря, поки повз них пройшла якась нянька з дитиною на руках, і тоді швиденько розповіла й про це. Після убивства генерала Ейхгорна німці зовсім озвіріли, треба чекати нових утисків і репресій. Навіть Головатько і той позавчора, про всякий випадок, з міста зник, дарма що діяч зовсім лояльний. Очевидно, і юнацька спілка, дарма що вона позапартійна, буде незабаром заборонена теж. Про всякий випадок, і вона, Полубатченко, з Вінниці виїхала і від позавчора вважає себе за нелегальну. А батька свого, поміщика, вона, як відомо, зреклась.
— Ви чули про це?
Стах, Піркес та Золотар про це нічого не чули.
Зреклась. Прилюдно, на селянському сході в самих Бидлівцях. Хлібороби, протофіси та інші магнати підтримують гетьмана й гетьманат. А гетьман, будь він віднині проклятий, орієнтується тепер на відновлення «единой и неделимой» Росії. Продає неньку Україну за свій дурацький престол. І не престол, а так собі, звичайнісіньке генерал-губернаторство. Який же він в біса український монарх з історичною булавою в руках? Всі щирі українці, яким болить справа самобутності української нації та державної самостійності неньки України, не стерплять цього! Отже, цілком зрозуміло, що єднання чисто всіх опозиційних до гетьманщини сил — то запорука на перемогу. Тим-то вона й запросила на це побачення панів-товаришів, колишніх соробмольців. І вона закликає їх під стяг українського визвольного руху. А що породив її батько-поміщик, вона просить навіки забути. Віднині вона тільки дочка неньки України і борець за її незалежність!..
— І я не сама, — закінчила Полубатченко, перекокетувавши ще, поки хтось проминув їх алейкою, — я говорю до вас від імені щирої української молоді, від імені повітової спілки юнацтва. Нас аж тридцять сім таких, що підуть боротися проти гетьманського ярма! А… вас скільки? Тих, що були в соробмолі до його закриття… І котрі й зараз готові до боротьби?..
Стах, Золотар і Піркес мовчали.
— Га? — раптом скинувся Стах: він сидів, похилившися, пильно зайнятий тим, що роздивлявся на гравію стежки якогось зелененького жучка. — Скільки нас? Сто двадцять чотири. Орел до орла.
Тепер примовкла й Полубатченко. Вона навіть забула вихилятися в своєму вдаваному кокетуванні.
— Сто двадцять чотири? — нарешті прошепотіла вона. — А… а українців поміж них… скільки?
— Сто дев'ятнадцять! — і не моргнув Стах. — Ні, брешу, тільки сто вісімнадцять. Один від туберкульозу помер. Дозволите? — Він нахилився до кошика і вибрав собі соковитий червоний помідор. — Страсть як уважаю помідори! — Він сильно закусив лискучий бочок і бризнув соком на всі боки.
— Ну, що ти? — обурився Піркес. — Звичайно, сто дев'ятнадцять. А… Несюдихата Тарас?