Страница 150 из 213
— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.
— Сьогодні ви, Ганс Бруне, переспите у мене, тут…
— О, дайке зер, данко зер, лібер колеге!
— А завтра… завтра і ви підете в ліс. В ліс, розумієте, Ганс Бруне?
— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.
— В ліс. До тих, хто збирає свої сили битися проти гетьмана і німецької окупаційної армії. Розумієте, колего Ганс Бруне?
Ганс Бруне знову закивав. Аякже! «Розбійники» Шіллера. Карл Моор![435] Він розумів!
ПІДПИСАВ НАРОДНИЙ ЧОЛОВІК
Парчевський їхав верхи попереду.
Кінь біг спокійною риссю, шкіра сідла порипувала, амуніція бряжчала ритмічно, на вибоях шабля коротко брязкала об шпору. Десятеро козаків його сотні, по двоє в ряд, скакали зразу за ним. А вже зовсім позаду у жовтій ресорній бричці трусилися й двоє агітаторів від «Просвіти»: студентка Антоніна Полубатченко і конторник Максим Головатько. Головатько мав репрезентувати «український національний рух на залізниці», Полубатченко — «рух української національної молоді».
Вони переїхали греблю і затупотіли шляхом до села. Бидлівські сади вже кучугурилися окіл білої з зеленою банею дзвіниці. Вишняки стояли брунатні, ясно жовтіли тополі, червоніли клени, тільки акації ще зеленіли листям. Ішов жовтень.
Кінь Парчевського хропнув ніздрями і повів вухом, — на якусь незначну частку він стишив ритм ходи. Парчевський підвів голову і потяг у себе повітря. Зустрічний, західний, від села вітерець кинув в обличчя пахом паленого і горілого. І зразу ж стало видно, що листя на крайніх від шляху садках не зелене, не жовте і не червоне. Воно було зів'яле, чорне і висло з гілок зіжмаканим, скрученим лахміттям. Чимало дерев стояли й зовсім голі.
Вони в'їхали в село і зразу ж — праворуч і ліворуч — побачили погорілі хати, клуні й чорну засмалену траву.
Парчевський осадив коня, і весь кортеж за ним теж спинився. На кількох згарищах — там, де були хати, — між обгорілих стоянів та почорнілих глиняних стій тупцювало кілька похилих постатей з лопатами й вилами в руках. Вони спроквола розгрібали попелища, щось шукаючи там і беручи. Якийсь дядько тягнув з-під купи вугілля обсмалені ночви, стара жінка обтріпувала недогорілий шматок, рядна, молодиця з немовлям на руках розгрібала попіл біля розваленої печі. На печі, над душником, був намальований червінькою і синькою калиновий цвіт і окремо півник. На другому попелищі кілька дітваків збирали у цебро черепки й бляшанки.
Біля третього згарища стояв невеличкий натовп з кількох чоловік і жінок. Парчевський спинився саме коло них, але ніхто з людей не ворухнувся й не поглянув у його бік. Люди стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядом до попелища.
Ця хата згоріла вщент, і стіни її були зруйновані. Замість хати лежала лише купа вугілля, головешок і сміття. Тільки два стояни височіли над чорною купою: один зовсім цілий, ледь вкритий кіптявою, другий зламаний і розмочалений на половині, немов від удару снаряда.
Поверх купи вугілля, обличчям у попіл, униз, розпустивши поли кожуха й так само широко розкинувши руки, немов обіймаючи все попелище й захищаючи його своїм тілом, лежав чоловік. Шапки на ньому не було. Він був сивий. З закачаних холош стирчали босі ступні.
— Хто це? — спитав Парчевський.
Йому не відповіли.
Пальці рук закляклого чоловіка глибоко вхряслися в попіл і сміття. І він був нерухомий зовсім, тільки вітерець перебирав злегка білі волосинки на потилиці.
— Хто то? — перепитав знову Парчевський.
— Німці… — нарешті байдуже, порожньо відгукнувся хтось. — Австріяки…
— Я питаюся, хто то лежить?
І знову відповідь прилинула лише по довгій паузі:
— А Юшек… Панкратій…
— Побивається?
— Вмер.
Кінь щулив вуха і роздував ніздрі. Нетерпляче він переступав з ноги на ногу. Козаки стояли ззаду півколом, і коні їх гупали копитами по чорній витолоченій землі. Бричка спинилася далі, на дорозі.
— Чого ж він вмер? — запитав хтось з козаків. — Закатували альбо вчадів?
— Для чого вчадів? — відповів хтось, так само тихо, так само порожньо. — З горя помер…
Парчевський торкнув коня і рушив геть. Козаки і бричка теж посунули за ним ступою.
Вигорів весь куток села від шляху до церкви. В двох чи трьох місцях серед дороги були воронки від снарядів, і їх доводилося об'їздити.
На вулиці і в подвір'ях людей не було — де-де з-за сліпеньких вікон визирали миттю і зразу ж ховалися жіночі обличчя. Убитих чоловіків, жінок і дітей — було в селі сім; поранених — одинадцять.
Коло церкви чекав староста з кількома статечними дядьками, Дядьки були в свитах і з зеленими поясами поверх: була сьогодні неділя, і в церкві нещодавно скінчилася літургія. Тепер ще бриніло тихе мінорне подзвіння — відправлялося сім панахид.
Дядьки скинули шапки, а староста, підійшовши близько, простяг Парчевському руку.
— З щасливим приїздом, пане добродію, — сказав він, — з святою неділею. — Потім він поліз за пазуху і вийняв прим'ятий брудний клапоть сірого цукрового паперу. Він обережно розгладив його і поштиво простяг Парчевському. — От, господин офіцер, дозвольте представить: оце тільки-тільки у самій церкві з муру зірвали. От шибеники-урвиголови більшовики, погибелі на них так і нема!..
Парчевський взяв папір, він був на одному боці густо списаний хімічним олівцем — нерівними, ламаними друкованими літерами:
Братья! Воля есть честь и слава, за ние нужно стоять крепко. Я стою: вы подпишитесь внизу. Староста наш пянствует, священик конокрад. Начальник Варты идет к ним влад… Ой не пьется теє пыво, а мы пыть не дамо тим вражим пимцям на Вкраини жить. Ходим батько Отамане у Кам'яцець у недилю та надинем вражим нимцям катулочку билу. Ни, не билу, а червону ходим погуляем та в пригоди свого батька старого згадаєм. (Шевченка). Подписал народньш человик. 30 сентября 1918 р. Я извиняюсь, что плохо писал вночи, а огню не було когда нибудь напишу получше. Росписался Я ветер.
— Жах! Жах! Який жах! — простогнала Антоніна Полубатченко, звівшися на фаетоні і заглядаючи Парчевському через плече. — Ви гляньте, як він калічить нашу бідну й прекрасну українську мову! Це можна робити тільки навмисне, щоб викликати до неї огиду й насмішки! Я певна, що це хтось зробив умисне. Наші бидлівські селяни говорять чудовою й чистою мовою! Це якийсь зайда-більшовик!
— Та де! — махнув рукою староста. — Наш-таки сучий син, гольтіпака, старого Моголчука синок: із письма знати, та й олівця признали люди всі. Вже до нього ходили десяцькі — втік, десь до лісу подався. Таке чортове насіння! Батька зараз шмагати будемо. Може, дасте ваших козаків двоє — шомполом воно дужче допече.
Антоніна Полубатченко сердито пересмикнула плечима і відвернулась.
— Збирайте людей! — гукнув Головатько. — Будемо робити сход!
Староста почухав потилицю і надів шапку. Дядьки сплюнули і полізли по кисети.
— Не прийдуть люди, — потупився староста, торсаючи свою чорну, лапату бороду, — де ви бачили, щоб прийшли? Після такої секуції? Ні!.. А яке діло, пробачайте, — він знову скинув шапку й вклонився, — до нашого сходу є?
Головатько злісно тупнув ногою.
— Тобі добре відомо ще заздалегідь! Від повітового старости ще коли був тобі універсал!
Староста оступився і заспішив:
— Ага! Так-так! Так ви, тобто, виходить, про теє… аякже, аякже!..
— Клич сюди зразу ж людей!
Староста зам'явся, потім пішов був, тоді знову спинився. Дядьки топталися разом із ним.
— Вибачайте, але, — насмілився староста нарешті, — але полагать треба… не прийдуть, котрі, значить, то єсть голить-ба… Хіба що статечні хазяї, тії, звісно, треба помагать… А потім ті, що погоріли вранці… Конєшно ж, не прийдуть…
— Клич, хто прийде! — оскаженів зовсім Головатько.
435
«Розбійники» Шіллера. Карл Moop! — Мова йде про драматичний твір німецького драматурга, поста і теоретика мистецтва Йоганна Фрідріха Шіллера (1750–1805) «Розбійники» (1781). В образі Карла Моора Шіллер втілив волелюбні поривання, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків..