Страница 135 из 213
— Де вони? — нарешті спитав він.
— В австрійській комендатурі.
Парчевський випив бокал і забарабанив пальцями по столу. Дивився він кудись вбік, немов слухаючи квартет. Гралося:
Піркес сидів зелений. Довкола бряжчали виделки і дзвеніли склянки. Крізь відчинені вікна струмив аромат нічних квітів.
— Шумейка, — сказав Парчевський, — мені здається, я зможу звільнити негайно. Про інших зараз я ще нічого не скажу. Треба придумати. Не ручуся. Якби ж я був не військовим комендантом, а начальником варти! Завтра я тобі скажу. Тут, в цю ж пору, як і завжди.
— А Шумейко?
— Це ми зробимо так… Прапорщик! Накажіть, щоб вістовий подав негайно мені коня. Ну, да! Як ви не розумієте? Подзвоніть по телефону у комендатуру!.. Значить, ми зробимо так… Шумейко звільнений з залізниці ще навесні, після відходу червоних. Скільки не шукатимуть австрійці його у списках, вони не знайдуть — у них є тільки списки службовців на день страйку. Я зараз же скачу до себе у комендатуру й дзвоню Таймо. Поскільки поміж арештованих є невідома людина — бо, мабуть, Шумейко взагалі відмовиться назвати своє ім'я і навряд щоб інші його виказали, — я зразу ж затребую надіслати його до мене для встановлення особи… Далі все залежатиме від тебе і… взагалі від вас усіх…
— Ну-ну?
— Я пошлю по нього тільки одного козака, звичайно, озброєного — це вже начувайтеся… Підберу якогось сучого сина, якому, коли що, то й морду наклепати не жалко. Єсть у мене там кілька колишніх городовиків. Тільки глядіть же — пс убивать: німці візьмуть десять заложників — страйкарів! Він вестиме Шумейка від станції «алейкою», потім Центральною вулицею, потім Графською — до комендатури… Ти зрозумів?
— Так… — прошепотів Піркес. — Коли?
— Очевидно, не далі, як за годину, ну, дві…
— Коня подано, пане поручику! — відрапортував прапорщик-офіціант.
— Спасибі, прапорщик! Іду. Запишіть все це на мій рахунок. Адьє!
Прощаючись і тиснучи Піркесу руку, Парчевський ще нахилився до його вуха на мить:
— І щоб ти знав: це кафе зовсім ніяке не кафе. В артілі безробітних офіцерів на двадцять столиків кафе вісімдесят три члени. Я не був у льохах з продуктами, але думаю, що там є не тільки гвинтівки, а й кулемети. Ти мене зрозумів? Щохвилини…
— Зрозумів, — сказав Піркес. — Скачи! Я розповім про це. А завтра в цю ж пору тут?.. Бувай, Вацек! Милий! — потис Піркес Парчевському руку. — Он у тебе один з твоїх «Георгіїв» на ниточці держиться — зараз загубиш…
Хвилин з п'ятнадцять Піркес жирував ще в компанії австрійських сестер, Антоніни Полубатченко з подругою та Броиьки Кульчицького. З Полубатченко він згадував Бидлівці у шістнадцятому році, милягу Репетюка і чудія Макара. У Броньки він взяв карти з рук і показав фокус з шісткою треф, яку він знаходив де завгодно. Австрійським сестрам він пообіцяв заграти на скрипці, бо вони виявилися меломанками. Аж після того він щось таке згадав і заквапився, умовившися з усіма зустрічатися тут щодня і разом ходити до театру.
Видершися на вулицю, він стрімголов полетів на передмістя Кавказ — до Стаха Кульчицького і Зіновія Золотаря. Все інше відбулося точно так, як він договорився з Парчевський.
Годині о четвертій в. ночі, коли вже й небо почало бліднути і до світанку зоставалося вже зовсім мало, Стах і Золотар, що сиділи за парканом в садку Зілова, побачили дві постаті, які простували посеред вулиці від станції сюди вниз. Одна з постатей була з гвинтівкою в руці. Вона йшла ззаду.
Тої секунди, як передня постать проминула цей ріг паркана, з гілля явора, що розпластав свої віти через паркан над вулицею, враз щось темне й важке каменем упало просто на голову тому, що йшов ззаду з гвинтівкою в руках. То був Зілов. Він просто сів верхи на живіт козакові і охопив його горло руками. Тої ж секунди Стах і Золотар вискочили з хвіртки і впали зверху. Козак не вимовив і слова. Чи то був приголомшений, чи то просто з несподіванки зомлів.
— Миляги! — розчулився Шумейко.
Козака спеленали мотузом з ніг до голови, на рота наклали кляп. Гвинтівку, шаблю і патрони Золотар негайно ж реквізував. На все це пішло не більше двох хвилин. Ї всі кинулися навтікача.
За рогом їх зустріла Катря — вона стояла на сторожі.
ЗА «ПЕРШИЙ» СНІП
Люди стояли понуро і мовчали.
Толока кінчалася зразу за селом, а далі вже були золоті лани — широкі, розлогі, суцільні. Вони простилалися від лісу й до лісу, а згір'ям спадали до слобідських ставів — може, з двісті моргів, колосок в колосок. Пшениця стояла, мов хащі, росла й тучна — ситий колос звисав обважнілий, стебло похилилося, от-от переломиться: воно вже взялося червоним золотом перестою. Це були ті самі панські грунти, що восени більшовицьким зерном засіяла сільська громада.
Люди стояли мовчазні, бо говорити не було про що. Дядьки дивилися в землю, баби ховали в хустинки мокрі лиця. В гуртку дівчат осторонь перебігав шепіт — нечутний, як подув вітерцю. Дівчата були з граблями — вони саме йшли громадити друге сіно на «людській» луці біля ставка. Пшеницею котилася тиха хвиля, і стебління шелестіло, мов папір. Сонце пішло вже на дугу.
Полубатченко скочив з фаетона і метушився на межі. Він то вертався до поля, то знову підбігав до людей — термосив їх, хапав за груди, сіпав молодиць за рукава.
— Людоньки добрі! — давила його астма. — Таж сиплеться, глядіть, сиплеться, людоньки добрі! О! — Він вертався до межі і знову зривав колос, сухий з червоно-чорним загаром. — Таж ви таки люди! Майте серце!.. Що?
Люди мовчали. Дід Панкратій Юшек журно зітхнув:
— Дійствительно сиплеться…
Піт падав дощем з упрілого Полубатченкового чола.
— Людоньки добрі… Християни православні… Дід Панкратій змахнув з кислого ока сльозу:
— Гріх такий… Хліб!
Край шляху, вздовж столітніх лип, був лише невеличкий зажин. З десяток полукіпків вишикувалися хрестами. На дві економічеські фури кілька австрійських полонених накладали снопи. Коло них порядкував сам Петрович. Він гукав везти зразу на тік — молотити, віяти, зсипати в чували.
— Людоньки добрі!
Полубатченко скочив у фаетон, став на підніжку, оглянув усіх. Перед ним було ціле село. Восьмеро австрійців-кіраси-рів, сторожа з економії стояли довкола фаетона, зіпершися на гвинтівки, похнюплені й кислі.
— Не волієте за гроші і харч, — загукав Полубатченко, — хай! Хлібом даю! П'ятий сніп беріть!.. Людоньки добрі, де ви таке бачили — п'ятий!
— За своє? — глузливо обізвався хтось.
— За яке «своє»? За яке таке «своє»? Що? На моїх грунтах? Награбованим насінням?
— Нашими руками!..
— За це й п'ятий сніп. П'ятий! До війни ж за десятий ішли.
— Дзуськи!..
— Четвертий! Чуєте? Хай мене смерть візьме! Нате четвертий! Тільки — бо сиплеться ж!
— Ой, сиплеться ж, сиплеться…
— Забирайте четвертий! — Полубатченко махнув рукою і зійшов з підніжки. За четвертий. Хай п'ють його кров. Хай зло торжествує. Він чоловік добрий. — Ну?
Панкратій Юшек сопів. Люди не ворухнулися. Полубатченко зняв картуз, витер піт, висякався, прочхавсь.
— Ідоли ви, а не люди… Ідоли, прости господи…
У гуртку дівчат приснуло сміхом і зразу ж ущухло.
Тоді вийшов отаман-староста — худий і високий чолов'яга, з чорною лапатою бородою. Він скинув шапку і вклонився до всіх.
Дід Панкратій Юшек зітхнув і заплямкав губами. Четвертий сніп! Від копи п'ятнадцятка! Ай-яй-яй!
Отаман вклонився на чотири сторони і миролюбно почав:
— Слава Йсу!
— Навіки слава… — прошелестіло з гурту.
— Я полагаю, люди добрі, земля вона божеська… І хліб божеський теж…
— Глядіть! — гукнуло ззаду. — Я думав — Полубатченко, а воно Саваоф![383]
383
Саваоф — за біблейським Старим завітом, ім'я-епітет іудейського бога Ягве. У християнській релігії Ягве-Саваоф ототожнювався з так званим богом-батьком — першою особою трійці.