Страница 116 из 213
За перелазом люди стояли мовчки, діти принишкли, жінки не плакали.
Коли німці з сердюками пішли, люди тихо ввійшли у двір, по одному проходили повз Гната Коротка і, прощаючись, цілували його в якір. Потім підходили до Іванка. Чоловіки тисли йому руку, жінки цілували в чоло, дівчата в плече.
Іванко все вдягав батькову тужурку в рукава, але руки хибили і не потрапляли. У внутрішній кишені хрумтів складений учетверо папірець — то й були Гнатові списки. Гнат носив списки завжди при собі.
Німці раптом повернулися і підпалили хату з чотирьох кінців…
Дощ, як і думалося, впав зразу ж після сонця. Він хутко загасив вогонь. Згоріла лише повітка, а на хатинці — стріха, та обгоріли кутні стояни. Та ще ґринджоли, бо їх сердюки порубали на розпалку…
Цілу ніч усе село шукало Іванка — зогріти, приголубити сиротину: ні рідних, ні кревних у Гната з Іванком у селі не було. Але Іванко не міг бути серед людей. І він не міг піти з свого двору. Він забився у буду на городі і там перележав до світанку, сухими очима ковтаючи непроглядний нічний морок. Рябко лежав у ногах. Коли сіно вже не гріло тремтливого тіла, Іванко розстібав тужурку і пригортав до тіла Рябка. Собака посапував і лизав гарячим язиком холодні Іванкові руки. Дощ перестав, і десятки солов'їв оспівували тихе село з усіх кутків.
Як зійшло сонце, Іванко вийшов у садок. Іванко був худий, аж чорний. Очі дивилися спокійно й пронизливо. Сонце світило просто в лице — тепле й сліпуче. Йому назустріч все довкола співало — птахи, бджоли, комашня. Садок стояв радісний і щасливий, щойно вимитий. І був він мов щасливе вінчання. Дві тополі спинилися на воротях — урочисті та статечні, мов заїжджі свати. Навпроти, стидаючися, похилилася наречена — яблунька, в шатах пишних та білих. Поруч виструнчився і жених — кучерявий і рожевий абрикос. А довкола стояли дружки — веселі, заквітчані вишеньки. І під ноги їм вже кинуто весільний килимок — хто перший ступить, той і в подружжі перший: зелена лучка вбирала око соковитістю барв. Дух від лучки йшов сильний, запаморочливий, дужчий за вишню, за абрикос і тополю, — лука пахла чорноземом.
Але ще дужче смерділо горілим.
Іванко ввійшов між ті стіни, що були вчора його хатиною. Черепки хрумтіли під ногами. Іванко знайшов клунок і поклав у нього дріб'язок. «Увольнительный матросский билет» лежав долі, Іванко підняв його, обтер і сунув до кишені. Потім надів шапку і взяв старого Коротка ціпок.
Рябко зрозумів і жалісно заскавчав. Іванко сердито пхнув його ногою, але, відійшовши до воріт, обернувся й посвистав. З радісним вищанням Рябко кинувся Іванкові під ноги. Іванко насунув шапку на очі і, не озираючися, мерщій закрокував від свого обійстя. Геть. Рябко закрутив хвостом і побіг попереду.
— Іванку! — розітнулося ту ж мить. І босі ноги сквапно залопотіли позаду.
— Куди ж ти, Іванку?
Іванко потупивсь і мовчав. Рябко сів коло ніг, вичікуючи.
Дівчина дивилася широкими очима, і в очах її було все — і здивування, і жалість, і образа, і горе, і жах. Очі були карі. Вона зразу ж потупилася, тільки Іванко звів свій погляд на неї. Вона перекинула косу на груди і взялася торсати кінчики.
— А як же… батько… старий Гнат?
— Люди поховають… — перемовчавши, сказав Іванко. — Юшеки забрали обрядити, Юринчук Степан труну теше. А я не можу…
Мовчали. Дівчина дихала коротко й часто, Іван глибоко й повільно. На акаціях вздовж вулиці дружно гули джемелі. Рябко замітав хвостом стежку.
— А… я? — нарешті пересилила себе дівчина і скулилась зовсім.
Мовчали.
— Назовсім?..
Іванко переклав торбу з плеча на плече.
— Назовсім?
— Повернуся…
Дівочі плечі затремтіли:
— Коли?
Іванко мовчав.
— Куди ж ти йдеш?
Іванко мовчав.
Дівчина припала головою до тополі й заплакала вголос. Рябко й собі тихенько скавчав.
— Галю…
Дівчина скинулася — зразу ж радісна та усміхнена, сльози тремтіли тільки на віях.
— Не підеш?
— Я повернуся…
— Хутко?
— Авжеж. Таке довго не буде. Люди не стерплять.
— В лісовики підеш?
— Тра…
Тепер вже дівчина не соромилася і припала парубкові до грудей. Вона пригорталася, вона голубила йому щоки, поцілувала його в плече.
— В батька… — прошепотіла вона нарешті, — під ґанком обрізи лежать… І дві цини з патронами.
— Ану… винеси-но… один…
— Іди до шляху. Біля фігури почекай. Зразу й винесу…
Дівчина пригорнулася ще на мить і зникла за бузком у садку. Іванко штовхнув Рябка і рушив.
На шляху, під фигурою, він чекав недовго. Галя під фартухом принесла короткий обріз з російської гвинтівки і дві жмені патронів. Крім того, вона сунула в торбу хустинку із сіллю — за сіль у дорозі виміняєш і хліба, і молока…
День був — перший майський. Травень надходив пишний, ранній — за тижнів два вже мала бути і перша косовиця. Іванко йшов обочиною вздовж шляху, і молодий пирій лоскотав йому кісточки. В великому світі Іванко був немовби один. Безкрає, синє, сліпуче шатро розкинулося над ним, зелені поля простиралися, вигиналися, горбилися, здіймалися обаполи — до крайнеба. Світ був зелений і синій, він пахнув чорноземом і сонячним теплом. Іванко прямував убік до станції.
За першим ліском, коло ручаю, де Тиврівський шлях перетинав Могилівський, Іванко мерщій збіг з дороги і заховався під місток. Півгодини гуркотіли над ним через місток великі й важкі фургони військового обозу. Іванко нарахував вісімдесят. Вони були навантажені лантухами з цукром. З Джуринської або Деребчинської цукроварні[323] німці вивозили цукор до залізниці.
За другим ліском Іванко напився з придорожньої кринички. Рябко жадібно хлебтав з калюжі біля риштака. Потім Іванко намацав торбинку з сіллю і поклав крихітку собі на язик, грудочку він кинув і Рябку. Собака понюхав, лизнув раз, тоді докірливо поглянув вгору на хазяїна і, заметлявши хвостом, жалісно заскавчав. З учорашнього ранку Іванко нічого не їв. Враз з-за лісу закуріло, і Іванко мерщій сплигнув у переярок за горбком. Шляхом від станції посувалася велика військова частина. Мадярські кірасири розтяглися маршем більше як на кілометр. То був батальйон, а може, й полк. На фургонах лежали кулемети, позаду гуркотіли вісім шестидюймівок. По селах та містечках над Дністром розводилися додаткові гарнізони.
Перед третім ліском Іванко вирішив перепочити — в голові мутилося, гарячий піт заливав рясно з голови до ніг. Іванко зійшов з стежки під чагарник і знесилено сів. Рябко постояв, крутячи хвостом, потім зітхнув і згорнувся кубельцем біля його ніг. В цю хвилину за кущами глоду й байбарису щось таке замиготіло синім і біленьким, а за мить на стежку кроків з двісті віддаля, раптом вийшла жінка в синій спідниці та білій кофтинці. Вона простувала якраз до Іванка.
Тепер вже було видно, що це зовсім молоде дівчатко — років вісімнадцяти, які Іванко. В лівій руці вона несла вузлик у червоній хусточці, в правій тримала лозинку. Дівчина йшла наспівуючи і лозинкою обтинала стрімкі колокольці на крайці вздовж стежки. Рябко нащулив вуха і тихо загарчав.
Тої секунди, як дівчина зрівнялася з Іванком, Рябко зірвався і з загрозливим гавкотом кинувся дівчині назустріч.
— Цить! — гукнув Іванко, схоплюючись й собі.
З несподіванки дівчина аж пополотніла, і лозинка випала в неї з руки.
— Ану, цить! — гримнув Іванко ще раз і зопалу потяг собаку ціпком попід ребра. Ображено завищавши, Рябко відскочив геть.
— День добрий! — ніяково буркнув Іванко.
— Зд… здрастуйте. — Дівчина ще не очуняла від переляку, і червоний вузлик тремтів у спущеній вниз руці. Іванко бачив тільки вузлик — звісна річ: в таких вузликах беруть у дорогу снідання чи полудник. Іванкові ніздрі навіть затріпотіли, і він ковтнув перешерхлим горлом: у вузлику ж був, безперечно, хліб, крашанки, а може, й шматок сала! Синя спідниця, біла матроска, ноги взуті в черевики, — сите панське кодло, буржуйське щеня!..
323
З Джуринської або Деребчинської цукроварні… — цукроварні в селах Джурин і Деребчин Шаргородського району Вінницької області.