Страница 114 из 213
Село Бидлівці, як і кожне подільське село, розташувалося на пагорбі, спадаючи слободами в долини, до ставів. Розлогі зелені поля облягали його звідусіль. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита. Поля кільцем обступив грабовий ліс. За лісом знову були поля. Але тут земля була гірша: грунти здебільшого невдобні — на вигорбах, у ярах, на мочарах, — і бур'ян тут пер нахабно, не знати й звідки. І грунти ці лежали за багато гонів від села. То були хлопські землі. Під селом земля належала панові Полубатченкові.
Але зима цього року була справжня — сніжна й морозяна, весна неквапна й тепла, більшовики встигли роздати насіння з усіх — і панських, і державних — комор ще восени, і тепер зеленіли густо і озимі сходи, і прорість ярини — однаково на тощих селянських чи ситих панських грунтах. Пан повернувся щойно у квітні на засіяні більшовицьким зерном поля.
Було вже нерано, стояв будень, але такий рух і колотнеча у Бидлівцях бували лише на свята, та й те — по врожаї, об осені. З усіх кутків люди сходилися до вулиць і вулицями простували на майдан, немовби до церкви…
На майдані, просто на толиці, простелені були рядна і великі просмолені військові брезенти. Збіжжя купами височіло на полотнищах — пшениця, ячмінь, жито. Люди зносили його клунками, цебрами, ночвами. Окремо тягли лантухами просо і гречку — їх зсипали осторонь, просто на тік, зразу коло бараболі. Пророслу бараболю наказували нести назад. У самісінькому серці майдану, коло ваги, на фурах, лежали пухлі сувої і менші оберемки свинячого сала. Сало приймалося не тонше, як у три пальці, — з проростом наказували нести назад. Коло кожного рядна стояв німець з багнетом на гвинтівці. Вздовж вулиць німці бігали по двоє, заскакували у двори і гатили прикладами та штрикали багнетами неспритних. Під цвинтарем в сірих чохлах мирно дрімали чотири кольти і ще восьмеро німців коло них. Німецькі офіцери згрудилися довкола ваги, з записниками метушилися зопрілі «свої»: урядова комісія від Центральної ради. Треба було негайно накидати Центральній раді мільйон пудів самої пшениці — розплачуватися за «звільнення України від більшовиків». Мільйон — то був перший внесок. Ще їх мало бути п'ятдесят дев'ять. Хто вже здав своє — ставав осторонь, дивився у квитанцію і мовчав. Було тихо.
Громадський товарчий, Микифор Маложон, землі, як відомо, не мав, але й йому комісія виписала ячменю двадцять кіло. Микифор позичив по людях і приніс у власній з тіла сорочці. З-під сивої гуньки світили Микифорові голі ребра. Микифор висипав, струсив сорочку — почав вдягатися. Вага показала двадцять одне кіло Микифорового ячменю.
— Не інак, — скривився Микифор, — як вошей добавилося кіло.
— Грубіян! — гукнув урядовець. — Забирай кіло назад!
— Гах! — вдарив Микифор гунькою об землю. — Різало-пороло! Хай з мого кіла буде кому гила! Дарую пану отаману Петлюрі[317] на перепічку — з мого хецу, з німецького пєцу!
Микифор накинув гуньку наопашки і пішов геть.
— Вас загт ер?[318] — поцікавився майор, що порядкував прийманням хліба.
— Він сказав… — з мовчазного натовпу, теж по-німецькому, відгукнувся Степан Юринчук, молодий фронтовик, щойно з полону. — Він зичив вам, пане майоре, доброго здоров'я і приємного апетиту, коли ваша ласка!
Натовп загув. Жінки заголосили.
Сонце припікало вже зовсім по-літньому. Над горизонтом на заході клубочилися хмарки — по обіді треба було ждати дощу. Весна стояла сонячна й дощовита — сподівалися на врожайний рік.
В зборні, у земельному комітеті, на лавах попід стінами тісно сиділо чоловіка з двадцять. Ще десятеро стовпилися при порозі. Земельний комітет засідав. Курили люто терпкий бакун-самосад — і дарма що всі чотири вікна стояли розчинені, двері навпроти теж — протягу ніякого не було і дим хмарами стелився в жароті й задусі. В шкільному садку поруч, у вільготі вишняка й верболозу, співав пізній соловей. Пан Полубатченко стояв посередині, цупко розставивши ноги й похитуючися на каблуках. Він був у парусиновому піджаку, а й те під пахвами пропотів.
— Ну, то ж як буде, панове громадо? — скинув Полубатченко парусинового картузика і обтер спітнілий лоб. — Яке ваше буде слово? Вдаримо по руках та й зап'ємо могорич? На десять хат по відру поставлю. Самого браїлівського перваку! — він прицмокнув і смачно обтер вус. — По два на п'ятнадцять хат! — вдарив він у полу. — Хай моє пропада — для добрих людей не жалко. Я на лихе не пам'ятний.
Стало тихо. Мовчали всі.
Пан Полубатченко обтер піт ще раз і почав з іншого кінця:
— Послухайте ось мене, люди добрі, сюди. Підвели вас, люди добрі, «товариші». У нечесне, протизаконне діло утягли. А де вони зараз, оті «товариші»? У Брянських лісах — вовк їм товариш, тьху, тьху, прости господи, на їх розбишацькі голови! Чи ж вам тепер за них до одвіту ставать? Що? — пан звів очі догори. — Перед богом, то вже сам бог на страшному суді розсудить. А перед паном — ні. Я ж таки чоловік. Та й влада тепер у нас справжня стала — хліборобська. Не пан я тепер, а добродій. І ви добродії, люди добрі. Добро діяти, значить, маємо. І діла наші проміж себе по-доброму маємо вирішать. Що ти кажеш, Омельку?
Омелько нічого не казав. Всі мовчали.
— Ви ж таки хлібороби, — вдарив себе долонями в груди Полубатченко. — На землі ж сидите, з землі хліб їсте, і діти ваші своїх дітей на землі родитимуть. Розкиньте розумом — тут же, як у задачник глянути! Що?
Зборня мовчала.
Полубатченко обтер піт.
— Ви ж таки з діда-прадіда хазяї! Ну, де ж таке чуване-видане, щоб землю задурно дістати? Купувать її, рідну, треба. І батьки ваші, і діди купували. Куповане — то своє. Кревне. І закон його-захистить. Хіба ж я її десь задурно потяг? Двадцять год вже, як в пана П'ясоцького відкупив. А батько мій грунт он за лісом держав, чотири десятини і морг. Старі люди іще згадують. О, діду Панкрате, таж ви пам'ятаєте? Що?.. А тепер перехотілося мені хазяйнувати. Дочки в мене вже дорослі. Ту заміж, ту вчити, а третій ще чогось треба. Виїду у Київ, завод буду ставити. Що? Та коли б не такий час, то за мої грунти по тисячі миколаївських за десятину узяти б узяв! Не земля ж — парник. Що?
— Земля хороша! — зітхнув дід Панкратій. — Сита…
— Та вже ж, та вже ж! — зрадів і схопився пан Полубатченко. Він підбіг до діда Паикратія і вхопив його за плечі. — Сита! Он яка зеленіє!
Всі подивилися за рукою пана у вікно. Крізь листя дерев і контури хат виднілися далекі обриси поля. Зеленого, соковитого.
Дід Панкратій ще раз зітхнув. Пан Полубатченко раптом зіп'явся навшпиньки і, озираючись, відійшов від вікна. Змовницьки нахилився до людей.
— Чи ви думаєте, — зашепотів він, — німці дурний хліб вам отак і подарують? Відберуть! Усе одно відберуть. Пропаде ваш врожай! Вони на власність, ох, які строгі! А власного — ні, не займуть! Це у них строго. Що?
Люди завовтузилися, шумно перевели дихання.
— По руках? У полу бить? Сто по сто лопаток від десятини, а я — могорич? Що?
— А як же воно буде з націоналізованим? — тоскно запитав хтось від дверей. — То їсть, реманент, значить, усякий, ну, і вопче…
Пан Полубатченко прнтис руки до грудей лагідно й миролюбно.
— Людоньки добрі! Ну, де ж таке чуване-видане? Чи господь за грабунки не карає? Ну, трапилося, підбили вас лихі люди, злодіяки, «товариші». Я чоловік на лихе не пам'ятний. Слова не скажу. І карателів ніяких не покличу. Самі знесете — в кого моя борона, в кого плуг, в кого соломорізка. Усе. Знесете — тоді й купите. Вам же воно до землі потрібне. Громадою купите. А мені земля тепер без інтересу — спродаюсь весь.
У дверях раптом сталася невеличка колотнеча. Хтось протискався знадвору, поспішно розштовхуючи людей.
— Що? — поглянув туди пан. — Ти чого, Петровичу?
То був метушливий піддідок, з голеним підборіддям і довгими жовтими вусами, зодягнутий точнісінько, як сам Полубатченко. То був Полубатченків управитель Петрович Він нарешті протовпився просто по людських ногах, скинув картуз і, поштиво перехилившися надвоє, задріботів через хату до пана. Обличчя управителеве було схвильоване і стривожене. Підбігши до Полубатченка, він тихо і швидко залопотів йому на вухо — задиханий, притримуючи серце рукою.
317
Петлюра Симон Васильович (1877–1926) — один із ватажків українського буржуазного націоналізму, у 1917 р. один із керівників контрреволюційної Центральної ради, з лютого 1919 р. — голова Директорії. У квітні 1920 р. підписав ганебну Варшавську угоду з Пілсудським. Улітку 1920 р. утік за кордон, де провадив антирадянську діяльність.
318
Що він сказав? (нім.) — Ред.