Страница 8 из 35
Біллі Пілігрим зупинився в лісі. Заплющивши очі, він прихилився до дерева. Голова закинута назад, ніздрі роздималися. Він був схожий на поета в Парфеноні.
Це вперше він випав з часу. Свідомість Біллі велично пропливала через усю дугу його життя й до смерті, що світилася фіолетовою барвою. Там нікого і нічого більше не було. Тільки фіолетове світло і гул.
А потім Біллі вернувся назад у життя і далі аж до пори перед власним народженням, коли було червоне світло й плюскітливі звуки. Тоді знов політ у життя і — зупинка. Він був маленьким хлопчиком і стояв під душем поряд зі своїм волохатим батьком в іліумському клубі християнської асоціації молодих людей. З плавального басейну неподалік доносився запах хлору, чути було скрип дощок на вишці.
Малого Біллі пройняло жахом, коли він почув від батька, що той навчатиме його плавати за методом «тони або пливи». Батько збирався кинути його у воду в найглибшому місці, а там уже Біллі хоч-не-хоч муситиме поплисти.
Це нагадувало екзекуцію. Біллі просто закам’янів, коли батько ніс його на руках з душової до басейну. Очі у нього були заплющені. А коли розплющив їх, то лежав на дні басейну, а навкруги бриніла чудова музика. Він втратив свідомість, але музика не припинялась. Біллі невиразно відчув, що хтось його рятує. Це йому зовсім не сподобалось.
Звідти Біллі перенісся в 1965 рік. Він мав сорок один рік і саме відвідував свою старезну матір, яку місяць тому влаштував у будинку для перестарілих «Сосновий пагорб». Вона заслабла на запалення легень, і думали, що їй уже не оклигати. Але вона прожила опісля ще багато років.
Голос у неї майже зовсім пропав, і Біллі мусив прикладати вухо майже впритул до її безкровних губ. Очевидно, вона хотіла сказати щось дуже важливе.
— Як...— почала вона і затнулася, бо була надто втомлена. І сподівалася, що їй не доведеться докінчувати речення, що Біллі сам здогадається.
Але Біллі не мав найменшого уявлення, що вона хоче сказати.
— Що «як», мамо? — запитав він.
Вона насилу перевела подих, на очах у неї виступили сльози. Зібравши рештки сил з усього свого знеможено- го тіла — від пальців рук і до самих п’ят — вона врешті спромоглась прошепотіти все речення:
— Як це я стала така стара?
Престара його мати впала в напівдрімоту і симпатична сестра провела Біллі з кімнати. Коли він вийшов у коридор, там саме провозили тіло якогось старого, накрите простирадлом. Цей чоловік свого часу був славнозвісним марафонським бігуном. Бува й таке. До речі, все це сталося ще до того, як Біллі розбило голову в авіакатастрофі, і ще до того, як він став так охоче розводитись про літальні тарілки й подорожі в часі.
Біллі сів у приймальні. Тоді він ще не був удівцем. Під сидінням крісла він відчув щось тверде. Коли він сягнув туди рукою, там виявилась книжка під назвою «Страта рядового Словіка», автор Вільям Бредфорд Гюї. Це була правдива розповідь про страту рядового Едді Д. Словіка, № 36896415, - єдиного американського солдата, розстріляного за боягузтво з часів громадянської війни. Бува й таке.
Біллі прочитав думку одного з членів суду в справі Словіка, що закінчувалась словами:
«Він кинув прямий виклик державній владі, і майбутнє дисципліни тепер залежить від рішучої відповіді на цей виклик. Якщо страта може бути карою за дезертирство, її тут треба застосувати не як міру покарання і не як відплату, а як засіб підтримати дисципліну, що становить єдину запоруку успіху армії в боротьбі з ворогом. У цій справі ніякого клопотання про помилування не надходило, та й навіщо тут взагалі клопотатись».
Бува й таке.
Біллі кліпнув очима в 1965 році і враз опинився в 1958-му. Він був на бенкеті в честь команди підліткової ліги, в якій грав його син Роберт. Промовляв тренер, що звікував парубком. Від розчулення він ледве міг говорити.
— Їй же богу,— сказав він,— я мав би за честь подавати воду цим хлопцям.
Потім Біллі кліпнув очима в 1958 році і враз опинився в 1961-му. Був переддень Нового року, і Біллі ганебно упився на вечірці, де всі були оптиками або дружинами оптиків.
Звичайно Біллі пив мало, бо після війни слабував на шлунок, але цього разу, безперечно, перебрав міру і зраджував свою дружину Валенсію, вперше й востаннє в житті. Він якимось чином умовив одну даму зійти з ним у пральню й сісти на газову сушарку, до речі кажучи,— ввімкнуту.
Дама теж була п'яна і допомагала Біллі стягнути з себе пояс для панчох.
— А що ви хотіли мені сказати? — запитала вона.
— Все гаразд,—відповів Біллі. Він і справді думав, що все гаразд. Імені дами він так і не міг пригадати.
— А чому вас називають «Біллі», а не «Вільям»?
— З ділових міркувань,— пояснив Біллі.
То була правда. Тесть Біллі, власник іліумських оптичних курсів, що допоміг йому влаштуватись, був генієм своєї справи. Він порадив Біллі заохочувати людей, щоб зверталися до нього просто «Біллі» — так ім’я швидше западе їм у пам’ять. Крім того, це буде чимось незвичним, бо жоден дорослий в окрузі не називається «Біллі». І крім того, люди відразу заприятелюють з ним.
На тій же таки вечірці розігралась жахлива сцена, присутні обурювалися вчинком Біллі і тієї дами, і зрештою Біллі опинився у своїй машині, силкуючись знайти кермо.
Найголовнішим зараз було знайти кермо. Спершу Біллі наосліп вимахував руками, сподіваючись випадково на нього натрапити. Коли нічого не вийшло, він став діяти методично, щоб кермо вже ніяк не могло сховатися від нього. Він щільно притиснувся до лівих дверцят і обшукав кожен дюйм простору перед собою. Не знайшовши керма, він пересунувся на шість дюймів і повторив операцію. Він уже стукнувся об праві дверцята, але керма, на превеликий подив, не виявив. І вирішив, що кермо вкрадено. Обурений цим, він тут-таки й заснув.
А керма він не знайшов тому, що шукав його на задньому сидінні.
Хтось шарпав Біллі, розбуркуючи його зі сну. Він усе ще був п’яний, усе ще обурений, що хтось вкрав у нього кермо. Але прокинувся він у другій світовій війні, в німецькому тилу. Розбуркував його Роланд Вірі, взявши за барки. Він стукнув ним об дерево, потім відтягнув убік і штурхнув у тому напрямку, куди треба було йти.
Біллі зупинився й похитав головою.
— Ідіть самі,— промовив він.
— Що?
— Ідіть без мене, хлопці. Зі мною все гаразд.
— Ти що?
— Нічого, я в нормі.
— От же ж ідіот! Не терплю таких,— сказав Вірі крізь п’ять шарів вологого домашнього шарфа. Біллі ні разу не бачив обличчя Вірі. Коли він спробував уявити його, воно видалось схожим па жабу в акваріумі.
Копняками й штурханами Вірі проволік Біллі з чверть милі. Розвідники чекали їх, стоячи на кризі між берегів замерзлої річечки. Вони вже чули собачий гавкіт. Чули людські голоси — так перегукуються мисливці, коли добре знають, де їхня здобич.
Береги річечки були досить круті, щоб розвідники могли стояти, не виказуючи себе. Біллі кумедно зсунувся схилом берега. За ним спустився Вірі, дзенькаючи й брязкаючи, увесь розіпрілий.
— Ось він, хлопці,— сказав Вірі.— Не хоче жити, але де він дінеться! Коли виберемося звідси, тоді до нього дійде, що життя йому врятували «три мушкетери».
Розвідники оце вперше почули, що Вірі називає себе і їх двох «трьома мушкетерами».
А Біллі Пілігримові там, у річищі замерзлої річечки, здавалося, що його тіло безболісно перетворюється на пару. Якби йому хоч хвильку спокою, думав Біллі, з ним би вже ніхто не мав клопоту. Він перетворився б на пару й тихенько підносився до вершечків дерев.
Десь оддалік знову загавкав пес. На тлі страху, луни й зимової тиші той гавкіт прозвучав як бамкання здоровенного бронзового гонга.
Вісімнадцятирічний Роланд Вірі втиснувся між двох розвідників і поклав їм на плечі важкі руки.
— То що ж тепер робитимуть «три мушкетери»?
У Біллі Пілігрима почалися пречудові галюцинації. На ньому були сухі й теплі білі вовняні шкарпетки, і він ковзався по підлозі бальної зали. Йому аплодували тисячі людей. Це не була подорож у часі. Нічого подібного ніколи не було й не могло бути. Це було передсмертне марення молодого хлопця в туфлях, повних снігу.