Страница 6 из 35
Вівтар і орган були вироблені на заводі пилососів у Камдені, штат Нью-Джерсі, що й засвідчувала етикетка фірми.
Одного разу на маневрах Біллі грав гімн «Господь — твердиня наша», музика Йоганна Себастіана Баха на слова Мартіна Лютера. Це було в неділю вранці. Біллі зі своїм капеланом зібрали на схилі каролінського пагорба з півсотні солдатів. Раптом з’явився спостерігач. Спостерігачів усюди було повно — вони визначали, хто умовно виграв чи програв бій, хто умовно лишився живий чи загинув.
Спостерігач приніс кумедну новину: солдатів на молитві умовно засік з повітря умовний супротивник, і тепер усі вони умовно вбиті. Умовні небіжчики зареготали і ревно заходились полуднувати.
Пригадавши цей випадок через багато років, Біллі був вражений, настільки вся пригода мала суто тральфамадорський характер: бути забитим і водночас їсти.
Перед кінцем маневрів Біллі дістав позачергову відпустку, бо його батька, перукаря в Іліумі, штат Нью- Йорк, застрелив приятель під час полювання на оленя. Бува й таке.
Коли Біллі повернувся з відпустки, його чекав наказ про відправку за океан. На нього надійшов запит з одного піхотного полку, який воював у Люксембурзі. Їхнього помічника полкового капелана вбило. Бува й таке.
Біллі прибув до свого полку саме тоді, коли німці вже добивали полк у відомій битві при Булже. Біллі так і не встиг ні побачити капелана, якому мав допомагати, ні бодай одержати сталеву каску й військові чоботи. Це сталося в грудні 1944 року, під час останнього значного німецького наступу у війні.
Біллі врятувався, але, зачмелений, блукав тепер уже в глибокому тилу німців. Троє інших американців, менш зачмелених, дозволили Біллі брести за ними. Двоє з них були розвідники, а третій — протитанковий артилерист. Вони не мали ні їжі, ні карт. Уникаючи німців, вони дедалі заглиблювались у сільську тишу, харчувалися самим снігом.
Ішли вони вервечкою. Попереду розвідники — бувалі, гнучкі, спокійні. В них були гвинтівки. За ними ступав артилерист — незграбний і тупуватий, з автоматичним кольтом сорок п'ятого калібру в одній руці і ножакою — в другій.
Останнім — голіруч — ішов Біллі Пілігрим, понуро дожидаючи смерті. Вигляд у Біллі був недоладний: шість футів і три дюйми зростом, груди й плечі — як велика сірникова коробка. Він не мав ні каски, ні шинелі, ні зброї, ні чобіт. На погах — дешеві цивільні туфлі, що їх він купив на батьків похорон. Одного каблука він збив і тепер ступав накульгуючи — вгору-вниз, вгору-вниз. Від цього мимовільного пританцьовування йому аж боліли суглоби.
На собі Біллі мав тонку польову куртку, сорочку й штани з грубої вовни, а під ними довгі підштаники, промоклі від поту. З усіх чотирьох він один був бородатий. Борода скуйовджена й щетиняста, подекуди з просивиною, хоч Біллі минув тільки двадцять один рік. Крім того, він уже починав лисіти, а його обличчя від вітру, холоду й надмірної натуги побуряковіло.
Він зовсім не був схожий на солдата. Він був схожий на забрьоханого фламінго.
На третій день їхніх блукань хтось іздалеку їх обстріляв — чотири постріли пролунали, коли вони переходили вузьку мощену дорогу. Перший постріл призначався для розвідників. Другий — для артилериста на ім’я Роланд Вірі.
Третя куля була для забрьоханого фламінго, котрий зупинився серед дороги, коли смертоносна бджола продзижчала біля самісінького вуха. Біллі з чемності застиг на місті, щоб стрілець міг вистрелити ще раз. Наскільки він розумів правила ведення війни, стрільцеві треба давати таку можливість. Наступна куля пролетіла майже за дюйм від коліна Біллі, паскільки можна було судити по звуку.
Роланд Вірі й розвідники вже безтурботно лежали в рові, і Вірі гарикнув на Біллі:
— Тікай з дороги, ти, так тебе і розтак!
Останні слова у 1944 році були новинкою в мові білих. Для Біллі, який доти сам ще ні разу нікого не «розтакував», ці слова прозвучали незвично, вагомо і справили належне враження. Він зійшов з дороги.
— Знов урятував тобі життя, ти, байстрюк чортів! — сказав Вірі, коли Біллі опинився в рові. Він раз у раз рятував Біллі життя, кленучи його, штурхаючи, лупцюючи, примушуючи рухатись. Така жорстокість була просто необхідна, бо Біллі нічогісінько не хотів робити для власного порятунку. Йому хотілось усе кинути. Він змерз і зголоднів, став безпорадний і нетямущий. Він насилу розрізняв, коли спить, а коли ні, а на третій день йому було майже однаково, чи йде він, чи стоїть.
Він хотів тільки мати спокій.
— Йдіть без мене, хлопці,— без кінця приказував він.
Вірі на війні був таким самим новачком, як і Біллі. На фронт він теж прибув з поповненням. У складі гарматної обслуги він допоміг випустити один гнівний снаряд з п’ятдесятисемиміліметрової протитанкової гармати. Снаряд видав такий звук, наче це всемогутній дернув замком-блискавкою на своїй ширінці. Сніп вогню тридцяти футів завдовжки випалив і сніг, і рештки трави, лишивши на землі чорну стрілу, яка точно вказала німцям, де була протитанкова гармата. Снаряд поцілив не туди, куди треба.
А треба було поцілити в німецького «тигра». Танк повернув своє вісімдесятивосьмиміліметрове жерло, набачив стрілу на землі і пальнув. Убило всю гарматну обслугу, крім Вірі. Бува й таке.
Роланду Вірі було всього вісімнадцять років — добігало кінця його нещасливе дитинство, проведене головним чином у Піттсбурзі, штат Пенсільванія. Не любили його в тому місті. Не любили, бо був дурний, гладкий та підлий і від нього вічно тхнуло салом, хоч би як старанно він умивався. Хлопці завжди відшивали його від себе — ніхто в Піттсбурзі не хотів з ним водитись.
А Вірі терпіти не міг, коли його відшивали. Щоразу, коли це з ним траплялося, він знаходив когось іще дужче нехтуваного і починав увиватись біля нього, немов у них не знати яка дружба. А опісля знайде якийсь привід і відлупцює бідолашного хлопця до непам'яті.
Так уже в нього було заведено. Спершу нестямна, напівсексуальна, кровожерна приязнь, а тоді дике мордування колишнього приятеля. Цим своїм приятелям він розповідав про батькову колекцію рушниць, мечів, кайданів, тортурних знарядь і такого іншого. Батько Вірі, водопровідник, справді збирав такі речі і свою колекцію застрахував на чотири тисячі доларів. І він був не один. Він належав до великого клубу любителів збирати всякі такі речі.
Одного разу батько Вірі подарував своїй дружині справжній іспанський пристрій для ламання пальців,— щоб вона використовувала його як пресс-пап’є. Іншим разом він подарував їй настільну лампу, стояком якої була мініатюрна — в один фут завдовжки — копія знаменитої «залізної нюрнберзької діви». Справжня «залізна діва» — середньовічне знаряддя тортур, щось на взірець казана, обрисами подібного до жіночої постаті і зсередини нашпигованого цвяхами. На животі й грудях жінки містились дверцята на завісах. Суть пристрою полягала в тому, щоб злочинця увіпхнути всередину й повільно зачиняти дверцята. Два цвяхи були забиті на рівні очей. А внизу містився отвір, щоб стікала кров.
Бува й таке.
Вірі розповів Біллі Пілігримові про «залізну діву» і про отвір унизу, для чого він призначався. Розповів йому про кулі «дум-дум». Розповів про батьків пістолет системи Деріндера — він такий маленький, що його можна носити в жилетній кишеньці, а проте дірку в людині робить таку, що «крізь неї може вільно пролетіти кажан».
Вірі якось зневажливо запропонував Біллі побитися в заклад, що той не знає навіть про «рівчачки для крові». Біллі висловив здогад, що то отвір унизу «залізної діви», але помилився. «Рівчачком для крові», як довідався Біллі, називають неглибокий жолобок на багнеті або шаблі.
Вірі розповів Біллі про різні вигадливі тортури, відомі йому з книжок, кінофільмів чи радіо, і про ті
вигадливі тортури, які придумав сам. Один з його винаходів був — просвердлити жертві вухо дантистовим свердликом. Вірі спитав Біллі, яка, на його думку, найжахливіша тортура. Біллі не знав. Правильна відповідь виявилася такою: «Зв’язати жертву й кинути в мурашник серед пустелі, розшолопав? Щоб він лежав горілиць, а ти змазуєш йому медом прутня й усе його хазяйство, зрізуєш повіки, щоб він весь час дивився просто на небо, поки здохне».