Страница 27 из 35
Траут живе, винаймаючи собі підвал у Іліумі, милі за дві від гарненького білого будиночка Біллі. Він і сам до пуття не знає, скільки написав книжок — десь так сім з половиною десятків. Жодна з них не принесла йому грошей. На прожиття Траут заробляє тим, що служить у відділі розповсюдження «Іліум газет», де він старший над хлопчаками — носіями газет, залякуючи цих дітлахів, лестячи їм і обдурюючи їх.
Біллі познайомився з ним 1964 року. Він саме проїжджав у своєму «кадилаку» якимось іліумським провулком, коли це дорогу йому перегородили десятки хлопців із велосипедами. У них були збори. Промовляв якийсь бородань. Він і сам боявся, і залякував їх, і, як здавалося, непогано справлявся зі своїми обов’язками. Траутові тоді було шістдесят два роки. Він говорив дітлахам, що, слід, мовляв, жвавіше ворушитися, що треба кожному передплатникові накинути й цей смердючий недільний додаток. Він сказав, що хто за два місяці збере найбільше недільних передплатників, тому на тиждень дадуть безплатну путівку на цей самий смердючий «Мартас Віньярд»...
І так далі.
Один з хлопчаків-газетярів насправді була дівчинка. Вона вся загорілася ідеєю.
Параноїдне Траутове обличчя здалося Біллі напрочуд знайомим, він безліч разів бачив його на палітурках книжок. Але, несподівано зустрівши в провулку рідного міста, він ніяк не міг пригадати, звідки його знає. Біллі подумав, чи не бачив він часом цього придуркуватого пророка десь у Дрездені; на військовополоненого Траут таки скидався.
В цю мить піднесла руку дівчинка-газетярка.
— Містере Траут,— сказала вона.— А як я переможу, можна мені й сестру з собою взяти?
— А дзуськи! — відповів Кілгор Траут.— Ти думаєш, гроші на деревах ростуть?
Траут, до речі, написав був книжку про грошове дерево. За листя на ньому правили двадцятидоларові банкноти. Квітками були облігації державної позики, а плодами — діаманти. До дерева тягнулися люди, вони вбивали одне одного під стовбуром, цим самим чудово удобрюючи грунт.
Бува й таке.
Біллі Пілігрим зупинив машину й став чекати, поки скінчаться збори. Нарешті хлопці роз’їхалися, лишився тільки один хлопець, якого Траутові треба було укоськати. Цей хлопчина хотів кидати роботу, бо вона тяжка, забирає багато часу, а платня мала. Траутові це аж ніяк не підходило: якби хлопець і справді кинув роботу, йому довелося б самому розносити газети, поки знайде на його місце іншого.
— Хто ти такий? — глузливо звернувся Траут до хлопця.— Подумаєш, велике цабе!
Так, до речі, називалася ще одна Траутова книжка — «Велике Цабе». У ній розповідалося про одного робота, в якого погано пахло з рота, але потім він став загальним улюбленцем, коли вилікувався від цієї вади. Та найприкметніше в цьому романі, написаному 1932 року, було те, що в ньому передбачалося широке застосування драглистого бензину для спалювання людей.
Цю речовину скидали з літаків роботи — вони-бо не мали ні сумління, ні таких струмів, які дозволили б їм уявити, що від цього зазнають на землі люди.
Головний Траутів робот з вигляду був як людина, він умів розмовляти, танцювати й так далі, і навіть гуляти з дівчатами. І ніхто не дорікав йому, що от він скидає на людей драглистий бензин. Йому не могли простити лише того, що у нього погано пахло з рота. Але коли він вилікувався від цього, люди прийняли його до свого товариства.
Траут даремно переконував хлопця не кидати роботи. Він згадав йому про всіх мільйонерів, які починали з рознощиків газет, але хлопець йому відповів:
— Хм, але, щоб мене чорти вхопили, коли вони вже через тиждень не кидали цієї паскудної роботи?
І хлопець залишив Траутові біля ніг сумку з газетами, поклавши зверху зошит з адресами передплатників. Тепер Траут мусив рознести ці газети. А в нього не було машини, не було навіть велосипеда, і він страшенно боявся собак.
Десь загавкав здоровий пес.
Коли Траут понуро завдав сумку на плечі, до нього наблизився Біллі Пілігрим.
— Містер Траут?
— Прошу?
— Ви... містер Траут?
— Так.— Траут гадав, що Біллі прийшов скаржитись на погану доставку газет. Він не думав про себе, як про письменника, з тієї простої причини, що світ ні разу не дав йому нагоди так про себе подумати.
— Це ви... письменник? — запитав Біллі.
— Хто такий?
Біллі був певний, що помилився.
— Є такий письменник Кілгор Траут.
— Справді? — Траут був спантеличений.
— Ви ніколи не чули про нього?
Траут похитав головою.
— Ніхто, ніхто ніколи про нього не чув.
Біллі допоміг Траутові рознести газети, підвозячи його своїм «кадилаком» від будинку до будинку. Він узяв на себе основне — знаходив будинки, перевіряв за списком. Траут був сам не свій, бо ще ніколи досі не зустрічав людини, яка б зачитувалася його книжками, та ще й так захоплено, як Біллі.
Траут сказав йому, що він ніколи не бачив ні реклами на свої книжки, ні рецензій, ні навіть самих книжок у продажу.
— Усі ці роки,— сказав він,— я розчиняв вікно й кохав світ.
— Але ж ви, певно, одержували листи,— докинув Біллі.— Я от сам не раз збирався написати.
Траут підніс угору пальця:
— Одного листа!
— Від якогось ентузіаста?
— Ні, від божевільного. Він писав, що мене треба поставити президентом світу.
Виявилося, що автором цього листа був Еліот Розуотер, приятель Біллі по госпіталю для ветеранів війни поблизу Лейк-Плесід. Біллі розповів Траутові про Розуотера.
— Господи, а я думав, що то чотирнадцятирічний хлопчисько,— сказав Траут.
— Ні, дорослий чоловік, він був капітаном на війні.
— А пише, як чотирнадцятирічний хлопчисько,— сказав Кілгор Траут.
Біллі запросив Траута на вісімнадцяту річницю свого весілля, до якої лишалося два дні. А зараз вечір був саме в розпалі.
Траут в їдальні у домі Біллі завзято наминав сандвічі. З набитим філадельфійським вершковим сиром й лососячою ікрою ротом, він розмовляв з дружиною одного оптика. За винятком Траута всі присутні на вечорі мали якесь відношення до оптики. Без окулярів теж більше нікого не було, крім нього. Він був у центрі загальної уваги. Кожному лестило, що на вечорі присутній справжній письменник, дарма що ніхто не читав його творів.
Траут розмовляв з Меггі Уайт, яка зреклася посади помічника зубного лікаря заради того, щоб стати дружиною оптика. Вона була дуже гарненька. Остання книжка, яку вона читала, називалася «Айвенго».
Біллі Пілігрим стояв неподалік і слухав. Пучками пальців він щось мацав у кишені. То був подарунок — придбаний для дружини,— біла оксамитова коробочка з сапфіровим перснем. Перстень коштував вісімсот доларів.
Прояви шанобливої уваги, хоч які вони були бездумні й профанські, п’янили Траута як маріхуана. Він був щасливий, балакучий і зухвалий.
— Боюся, що я читаю куди менше, ніж слід,— сказала Меггі.
— Кожен з нас чогось боїться,— відповідав Траут.— Я от, скажімо, боюся раку, пацюків і доберман-пінчерів.
— Я, на жаль, не знаю, отож доведеться у вас спитати,— сказала Меггі.— Яка з ваших книжок найвідоміша?
— Та, що про похорон славетного французького шеф-кухаря.
— Це, певно, дуже цікаво!
— На похорони з’їхалися найкращі кухарі з усього світу. Церемонія була чудова,— придумував на ходу Траут.— Перш ніж закрити віко труни, траурний кортеж посипає небіжчика петрушкою і перцем.
Бува й таке.
— А таке насправді було? — спитала Меггі Уайт. Розумом вона не відзначалася, але всім своїм виглядом ніби закликала чоловіків робити з нею дітей. Щойно чоловік гляне на неї, як йому відразу кортить нажити з нею купу немовлят. Проте вона ще не мала навіть однієї дитини, бо була за контроль над народжуваністю.
— Звичайно,— відповів Траут.— Якби я написав щось таке, чого не було насправді, і спробував його продати, мене посадили б у тюрму, бо це шахрайство.
Меггі повірила йому.
— Я ніколи про це не думала.
— А ви подумайте.
— Це наче реклама. У рекламі, щоб не мати неприємностей, мусиш казати правду.