Діаманти Ківі-Ківі

Вигуки й питання обірвали його пояснення. Великі краплі поту зросили лоб Беніссона. Барклей, схопивши довгими пальцями камінець, повертів його перед яскравим полум'ям лампи і захоплено вигукнув:

— Справжній алмазний блиск! Не менше трьох каратів!

Геолог Беніссона дістав свою шкалу для визначення твердості, приклав до правого ока лупу, оглянув грунт і кімберліт, потім старанно дослідив дорогоцінний камінець і, кивнувши головою, зробив свій висновок:

— Безперечно, все це свідчить про наявність тут алмазів. Камінець зовсім недавно вимило з верхніх шарів горловини. Вітаю вас, містер Брюггенсен!

— Уранці почнемо рити шурфи, — запропонував Тіль. — Пан Янзен гадає, що ми можемо натрапити на алмази на метровій глибині. Я настроєний не так оптимістично. На мою думку, нам доведеться копати глибше. Але і у верхніх шарах, мабуть, є чимало алмазів. Тому доведеться промивати весь вийнятий грунт. Це не так трудно. Треба тільки встановити жолоб там, де вода б'є сильним струменем. За договором, усі добуті алмази переходитимуть у мою власність доти, поки представник компанії Де Беерс через своїх представників не підпише акт передачі їй моїх прав. Тому я офіціально, при свідках питаю містера Беніссона: коли ви поставите свій підпис на контракті —зараз чи після пробних досліджень?

Беніссон закліпав очима, почухав потилицю, перезирнувся з своїм помічником, промимрив, що повинен усе побачити на власні очі, і, нарешті, видавив з себе:

— Гаразд, завтра почнемо копати шурфи. Спорудимо і промивний жолоб. Але само собою зрозуміло, що алмази, які знайдуть мої люди, належатимуть мені, тобто компанії Де Беерс!

— В такому разі, — дуже спокійно сказав Брюггенсен, — я забороняю вашим людям ступати на територію мого родовища. Звичайно, ви і ваші експерти можете спостерігати за роботою, щоб визначити імовірну вартість жили.

— Ого! — вигукнув Барклей. — Це суперечить угоді!

— З вами, пане, у нас взагалі не було ніяких угод, — підвівся Тіль. — Ми уклали точний і конкретний договір, у параграфі сімнадцятому якого сказано: «До передачі компанії родовища і прав на розробку його всі добуті алмази належать панові Брюггенсену». Хіба у вашому примірнику сказано не так?

— Ви взагалі ще не визначили як слід свою територію! — буркнув Беніссон.

— Чому ж! — втрутився Жан Янзен. — Сьогодні ми відміряли площу сто на сто метрів і поставили межові знаки, поки що тимчасові, потім замінимо. Цей акт стверджено авторитетними підписами свідків. Показати вам протокол?

— Це якась махінація, образа! — крикнув Мак-Барклей. Він схопився за кишеню, де лежав пістолет, але, побачивши обличчя Баантумічо і дуло великої рушниці, націленої прямо йому в груди, відразу опустив руку.

— Що треба на цій нараді чорношкірому? — вилаявся він. — Геть до своїх нігерів, не то я вкажу тобі дорогу!

— Ви мій гість, Барклей! — твердо і суворо сказав Брюггенсен. — Тут я вирішую, кому бути присутнім. Досить, не кричіть! Або давайте говорити по-діловому, або я змушений буду вважати переговори зірваними!

— Не верзіть дурниць, Тіль, — намагався заспокоїти його Беніссон. — Коли йдеться про таке відкриття, то не важко й з розуму схибити. Я пропоную ось що: встановимо пробні шурфи в різних точках, щоб визначити з найбільшою точністю залягання алмазних порід. На підставі цих даних ми перевіримо заявку, остаточно визначимо площу родовища і тоді підпишемо контракт!

— Гаразд, згоден. Сподіваюся, це станеться раніше, ніж дух зла знову з'явиться тут, у Ківі-Ківі.

Другого дня п'ятдесят чорних робітників, найнятих по контракту, кирками та лопатами почали пробивати шурфи. Роботою керував Жан Янзен. Вже на метровій глибині наткнулися на породу, поки що, правда, не голубого тону, але багату на кімберліт та олівіни — супутників алмазів. Тіль Брюггенсен стежив за промивкою грунту на жолобі. Надвечір він задоволено сказав Ельзі Вандермолен:

— На, збережи це для мене, Ельзо! — і подав їй старанно зав'язану шкіряну торбинку. — Нікому не кажи про неї. Якщо мені судилося назавжди лишитися в Ківі-Ківі, це буде тобі моя спадщина. Але тоді негайно тікай звідси. Для тебе і твоїх дітей цілком вистачить того, що є в цій торбинці.

— Ти все ще боїшся? — злякано дивилася вона на нього.

— Ні, не боюся. Коли б я точно знав свого ворога і його наміри. Добре, що ти сама готуєш для мене страву, нікого не підпускай до казанів. Навколо нас десь бродить диявол!

До них підійшов радісний Жан Янзен. Ні тяжка праця, ні палюче сонце, ні мільйони москітів не підірвали його бадьорого, піднесеного настрою.

— Завтра ми неодмінно доберемось до жили, — запевнив він. — З останньою лопатою викинули голубий грунт. Я взяв кілька проб. Погляньте, що всередині! Це ж просто здорово!

У двох грудках завбільшки з голову знайшлося п'ять добрих алмазів.

— Тут поллється золотий дощ, — кинув Жан Янзен.

— Завтра ми обкопаємо вихід жили канавами. Але сповістимо Беніссону про це тільки тоді, коли все підготуємо. Наче камінь упав з плечей. З таким же успіхом тут можна було б нічого не знайти. Тоді договір було б скасовано.

— Однак Тіль Брюггенсен усе одно був би багачем, — сміялася Ельза Вандермолен. — Якщо тут перемити всю землю…

— Це зробить Де Беерс! Я хочу швидше піти звідси. Массіньї каже правду: я хворий, а таким не місце у пеклі Ківі-Ківі!

Того ж вечора лікар уважно оглянув Тіля. Він навіть запросив на консиліум лікаря Ніорта з групи Беніссона. Обидва зійшлися на одному. Наривів від більгарціозу на тілі хворого нема, але тропічна малярія все ще десь гніздиться в крові. Печінка тверда, наче камінь, а селезінка роздулася, як гумова подушка…

— Ви що, хочете відразу переїхати у Вестенде, на холодний берег Північного моря? Вам треба міняти клімат поступово, — радили лікарі. — Спочатку Леокін, потім, можливо, острів Мадейра як перехідний пункт, згодом південь Швейцарії — Лугано чи Локарно, і, нарешті, Хейст, Вестенде чи Остенде. Купальний сезон в наступному році ви зможете провести тамі

— Добре багатому Тілю Брюггенсену, — важко дихаючи, промовив фламандець. — А що коли б я залишився таким злидарем, як був тоді, до втечі з Леокіна?

Ніорт витер йому спітніле чоло.

— Так, пане, тоді було б дуже важко допомогти вам. О, будь вона проклята, ця «чарівність тропіків»! Якою чудовою могла бути ця казкова країна. А з теперішніми хазяями гинуть і країна, і люди.

Ельза Вандермолен весь час сиділа біля хворого. Вона клала йому на серце прохолодну тряпку, змочену болотною водою, давала пити. Вночі вона поставила на варту Баантумічо.

— Коли якісь злі банту прокрадатимуться сюди, убивай їх ножем!

Баантумічо зсунув на лоб свій досить уже вицвілий червоний тарабуш, схопив ніж-різак і рушницю, вклав сім розривних куль у магазин і вклонився жінці.

— Я прожену чорта з країни Ківі-Ківі! Побачите, пані. Натисну курок — і сатани нема! Баантумічо вміє добре стріляти з рушниці.

Серед ночі гримнуло три постріли ніби десь біля шурфів. Брюггенсен кинувся з гарячкового сну:

— Що це? Хто стріляє?

Ельза приготувала йому снотворний напій, як призначили лікарі, і заспокоїла:

— Не тривожся, Тіль. Це Баантумічо б'є свіжу рибу для робітників. Не хвилюйся! Тобі не можна хвилюватися! У тебе надійна охорона: лікар, Янзен, Ніорт і Вернон… Вони хоробрі люди! Довірся Ельзі Вандермолен і Баантумічо! Спи спокійно, Тіль!

— Мені приснився страшний сон, наче в Хейстерських дюнах вовк, а на свято в Брюггер прийшли велетні. Як хороше, Ельзо, коли біля серця холодна вода. Мабуть, у холодній землі і спати добре!

— Ти був і лишився дурником, Тіль! Послухай-но, завтра твої робітники збудують мені очеретяну хатину отут на горбі. Що ти скажеш на це, Тіль? Сьогодні негри вже зрубали чотири стовпи і високе дерево. Це там, де б'є джерело. Не бійся нічого! Хороших людей більше, ніж поганих, Тіль!

Засинаючи, хворий усе ще вслухався в шепіт і клекіт боліт.

— Ельзо, — промовив він. — Сюди по наших слідах ідуть люди, тисячі людей, а пострілів більше не чути. Хто ж стріляв? — Та сон уже знову здолав його.