Діаманти Ківі-Ківі

— Знайшов на нашому шляху. Були зариті на стежці гострими кінцями вгору, — сказав він, багатозначно поблискуючи очима. — Хазяїн розуміє? Це — пемрісетунг. Може, вони ще й отруєні!

— Пемрісетунг кепська річ і без отрути. Вони протикають ногу аж до кістки. — Фламандець уважно оглянув палички і навіть злегка лизнув язиком гострий кінчик. — Ні, здається, не отруєні. Але якщо вороги поставили кілька таких перешкод, то доведеться йти дуже обережно, а отже, і повільно. Дивно, хто міг це зробити? Місцевість майже безлюдна, а мисливці не відважилися б ставити собі такі капкани, бо на зворотному шляху самі могли б попасти в них. Як гадаєш, Баантумічо?

— Я знайшов слід, — прошепотів той. — Хтось виходив з нашого табору і повернувся назад.

— Невже хтось з носильників? Ні, це неможливо! Треба бути божевільним, щоб заподіювати лихо самому собі.

— Слід від черевика, тільки розмитий росою.

— А хто з наших носить черевики або чоботи? — Тіль перебрав усіх білих, назвав також Баантумічо і з німим питанням подивився на свого слугу.

— Ще Гітшімокер, Йоргас, — додав Баантумічо і при цих словах обличчя в нього стало суворе.

— Чи не вивести його зараз на чисту воду? — промовив Брюггенсен. — Ні, почекаємо, але не спускатимемо з нього очей. Треба довідатися, навіщо він це робив?

— Щоб зволікати час, відібрати сили, зробити носильників хворими — тоді вони не змогли б нести вантаж… — міркував уголос Баантумічо. — І таким чином примусити вас піти до Беніссона просити грошей.

— Та ти, хлопче, справжній провидець! Це було б на руку представникам компанії, бо вони, посилаючись на порушення умов, змогли б продиктувати мені в цьому пеклі новий договір. Будемо пильнувати! А ти сьогодні ввечері потихеньку забери у Йоргаса черевики. Нехай лишень походить босоніж!

— Оце добре! — зрадів вірний Баантумічо. — Не втикатиме більше пемрісетунг. Гітшімокер — дуже погана людина. Не дозволяй йому лікувати себе!

Брюггенсен кивнув йому головою і потім довго розмовляв з Массіньї.

— Я не спускатиму з нього очей! — пообіцяв той. — Найкраще було б вигнати негідника в непрохідні джунглі. Проте це було б рівнозначно вбивству. Ні, йому більше не вдасться зробити нам якусь капость!

Наступного ранку Зіур Йоргас довго шукав свої високі, на шнурках черевики з товстою підошвою з шкури буйвола. Але даремно, йти попереду колони разом з лікарем він відмовився: у нього раптом заболів живіт. Та Баантумічо подбав, щоб мулат знову став поруч з Массіньї на чолі експедиції. Перед тим місцем, де було натикано пемрісетунг, Йоргас мало не кинувся в зарослі, а коли побачив, що ніхто з носильників не поранився, страшенно розгубився.

На найближчій зупинці Йоргас почав викроювати собі сандалі з широких шкіряних ременів. Баантумічо вилаяв його і безцеремонно відібрав скальпель, якого той узяв із скриньки лікаря. Цього вечора Йоргас уже не наважився вийти з табору, і на шляху сафарі пемрісетунг більше не траплялися.

Через день експедиція досягла району боліт. Брюггенсен і Баантумічо довго шукали зарубки на деревах, які вони зробили минулого разу для орієнтації. Стежка, прорубана тоді, знову заросла, і тепер тільки досвідчене око могло відшукати її по молодих пагінцях. Уранці негри взялися за свої гострі метрової довжини ножі, щоб прорубати шлях до родовища алмазів.

Тепер діло йшло жвавіше, ніж першого разу, бо тоді їх було тільки двоє. Робочих рук було досить, і, коли негри, що працювали, втомлювалися, їм на зміну ставали інші. Так, врубуючись у хащі, вони подолали за перший день кілометрів сім.

КІВІ-КІВІ — ГІРШЕ ЗА ПЕКЛО

аступного дня експедицію фламандця наздогнали сафарі Беніссона. Відразу на Брюггенсена посипалися докори та скарги.

— Це ж справжнє пекло! — обурювався Беніссон. — Як ми доставимо сюди робітників і машини? В скільки нам обійдеться постачання, містер Брюггенсен? Чим далі ми відходимо од річки, тим більше сумніву, що розробка виправдає себе.

— Не гудьте, Беніссон, крам, не бачивши його! — пробурчав фламандець. — Через тиждень ми доберемося до алмазної жили, побачимо, що ви тоді скажете, чи обмовитесь хоч словом про скасування договору. Ви тоді, певно, матимете інший клопіт. Що тепер транспорт, постачання! Можна використати літаки. До того ж, якщо тут працюватиме тисяч десять робітників, збудуєте вузькоколійку.

— Справжнісінький тобі Жюль Верн! — кепкував Барклей з Тіля. — Для вас нема нічого неможливого. І справді, чому б не посилати депеші бегемотами або не запрягти крокодилів у човни. Ні, біла людина тут жити не може.

— Он як! — у тон йому, глузливо відповів Тіль. — Коли на Арувімі серед непрохідних джунглів Акки, в країні пігмеїв, було знайдено золото, теж казали, що там не зможуть жити білі. А вони гайнули туди наввипередки, щоб, бува, не проґавити свого щастя. Так і тут. Як тільки пронюхають, де алмази, насуне їх сюди сила-силенна в надії урвати й собі ласий шматочок від великого пирога. Тисяч двадцять — гарантую.

— Цього треба не допустити! — занепокоївся Беніссон. — Ми вважаємо, що ваша заявка на розробку охоплює все родовище.

— Аякже, саме родовище і прилеглу до нього територію. Однак невідомо, скільки алмазів вимило з верхніх шарів родовища, коли рівень води піднімався, і куди їх віднесло: заявок на ті місця нема. Ви ж знаєте, що за законом найбільші розміри конценсій на добування благородних металів та алмазів — сто метрів на сто, тобто гектар. Проте ми відміряємо цей гектар саме так, щоб нам дісталася вся начинка в пирозі. Інші підберуть тільки крихти. Але це нам байдуже!

— Ви не розумієте суті справи, — сердився Беніссон. — Компанія Де Беерс тільки й тримається на абсолютній монополії на алмази. Продукція, яка йде поза нашим контролем, може зіпсувати нам ринок.

— Але ж у ваших руках монополія і на скуповування, — нагадав Брюггенсен. — У мене складається враження, що ви всіляко намагаєтеся порушити договір. А коли так, то я і сам починаю думати, чи не порвати його з вами.

Агенти компанії зареготали.

— Аз ким же ви працюватимете, старина? Алмазні родовища може купити тільки наша компанія. Якщо вона скаже «ні», то найбагатші родовища не коштуватимуть і ламаного гроша, особливо десь на Ківі-Ківі!

— Помиляєтесь! — серйозно відповів фламандець. — Я і сам можу зайнятися розробкою, а компаньйонів знайду в Леокіні скільки завгодно.

— У них катма грошей.

— Зате є мужність і тропічний гарт.

— Ну що ж, бажаємо щастя! — Беніссон намагався говорити спокійно. — В такому разі ми повертаємося, містер Брюггенсен!

— Щасливої дороги! — глузував фламандець. — Боюся тільки, що всі стежки в джунглях до самого Порт-Франкі вже забили шукачі алмазів і їх робітники!

— Ви розголосили наш маршрут?

— Яка наївність! Ви хіба ніколи не чули про сигнали барабанами? Я певен, що вся чорна і біла Африка від Арувімі до Уеле знає про кожен наш крок. Тому не комизіться. Треба швидше добратися до місця і, поки не нагрянула зграя жадібних шукачів, обгородити ділянку.

— Він має рацію! — умовляв Беніссон свого асистента, якому, здавалося, хотілось вчинити в джунглях великий скандал. — Зайдімо краще в намет, поки не впала роса. Я не відчуваю ні найменшого бажання схопити тут запалення легень.

— Завтра ми вийдемо з лісу! — запевнив Брюггенсен.

— Чудово! А що нас чекає за ним?

— Болото! Ви ще не раз пошкодуєте за джунглями, панове!

Сафарі прощалися з душним царством лісу без особливого жалю. Цьому була й причина. В багатоярусному тропічному лісі носильники завжди шукали чогось їстівного, хоча одержували вдосталь тапіоки і приправи до неї. А це призводило іноді до біди.

Одного разу старий носильник Мусумба помітив високо вгорі, майже під самим склепінням густо сплетених дерев, червоні плоди і миттю, розхитуючись на ліані, поліз угору, щоб дістати їх.