Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 5 из 5



— Ось він, — сказав Фред. — Звуть Чопер.

— Зроби, щоб він заговорив, — попросила Матильда.

— Це не можна зробити, — заперечив Фред. — Треба набратися терпіння. Він заговорить, коли матиме настрій.

Вони почали чекати. Раптом папуга сказав:

— Алло, алло, алло.

Точнісінько як людина. Матильда вигукнула:

— Неймовірно! А що він ще може сказати?

— Тррусони моїми кістками! — вимовив папуга, чудово підробивши голос якоїсь примари. — Тррусони кістками!

— Він завжди це каже, — пояснив Фред.

— А що він ще вміє казати? — запитала Матильда.

— Та більше нічого особливого, — відповів Фред. — Але ж і це просто диво, скажи?

— Неймовірно, — погодилася Матильда. — Позичиш його мені на одну-єдину ніч?

— Ні, — заперечив Фред. — Ясно, що ні.

— Я тобі за це віддам усі свої кишенькові гроші за наступний тиждень, — запропонувала Матильда.

Це вже була інша річ. Фред секунди дві поміркував.

— Ну гаразд, — погодився він, — якщо обіцяєш завтра повернути.

Матильда ледве дошкандибала до свого порожнього будинку, тримаючи обома руками височенну клітку. В їдальні був великий камін, і вона почала запихати клітку в димар, щоб її не було видно. Це було нелегко, та врешті-решт дівчинка з цим упоралася.

— Алло, алло, алло! — гукнув їй птах. — Алло, алло!

— Заткнися, телепню! — відповіла Матильда й пішла змивати з рук сажу.

Увечері, коли мати, батько, брат і Матильда, як завжди, вечеряли у вітальні перед телевізором, з їдальні голосно й розбірливо долинув через увесь коридор голос:

— Алло, алло, алло!

— Гаррі! — закричала мати й зблідла. — Хтось є в домі! Я чула голос!

— І я чув! — підтвердив брат.

Матильда підскочила й вимкнула телевізор.

— Цс! — прошепотіла вона. — Слухайте!

Усі перестали їсти й напружено прислухалися.

— Алло, алло, алло! — почувся знову голос.

— Це там! — вигукнув брат.

— Грабіжники! — просичала мати. — В їдальні.

— Мабуть, що так, — закляк на місці батько.

— То йди й упіймай їх, Гаррі! — зашипіла мати. — Піди й злови на гарячому!

Батько не поворухнувся. Він аж ніяк не поспішав туди бігти й ставати героєм. Обличчя його посіріло.

— Та ворушися ж! — сичала мати. — Вони, мабуть, шукають наше срібло!

Чоловік нервово витер губи серветкою.

— Може, ходімо глянемо всі разом? — запропонував він.



— То пішли, — погодився брат. — Мамо, ходімо.

— Вони точно в їдальні, — прошепотіла Матильда. — Я впевнена.

Мати витягла з каміна кочергу. Батько схопив ключку для гольфу, що стояла в кутку. Брат хапонув настільну лампу, видерши штепсель з розетки. Матильда взяла ножа, яким користувалася за вечерею, і вся четвірка рушила навшпиньки до дверей у їдальню, причому батько ховався в них за спинами.

— Алло, алло, алло, — знову пролунав голос.

— Вперед! — крикнула Матильда й увірвалася в кімнату, розмахуючи ножем. — Руки вгору! — заверещала вона. — Ми вас упіймали!

Усі інші зайшли за нею, погрожуючи зброєю. Потім зупинилися. Роззирнулися навколо. Нікого не було.

— Тут нікого немає, — полегшено зітхнув батько.

— Я його чула, Гаррі! — верескнула мати, і досі тремтячи. — Я добре чула голос! І ти теж!

— Я справді чула! — вигукнула Матильда. — Він десь тут! — Вона почала нишпорити за диваном і за шторами.

І тут знову почувся голос, цього разу м’який і примарний:

— Тррусони моїми кістками, — промовив він. — Тррусони кістками.

Усі підскочили — і Матильда, доволі добра актриса, разом з ними.

Ще раз обвели поглядами їдальню. Нікого не було.

— Це привид, — сказала Матильда.

— Господи, поможи! — закричала мати, обхопивши чоловіка за шию.

— Я знаю, що це привид! — повторила Матильда. — Я вже чула його тут раніше! Ця кімната населена привидами! Я думала, ви це знали.

— Рятуйте! — зарепетувала мати й ледь не задушила чоловіка.

— Я звідси йду, — пробелькотів батько, сірий як ніколи. Усі кинулися навтьоки, хряснувши за собою дверима.

На другий день Матильда зуміла витягти з димаря й винести з хати сердитого й замурзаного сажею папугу так, що ніхто й не помітив. Вона вийшла чорним ходом і побігла до Фреда.

— Ну, що — він був чемний? — поцікавився Фред.

— Ми дуже добре провели з ним час, — відповіла Матильда. — Батьки були від нього просто в захваті.

Матильді хотілось би, щоб її батьки були добрі, лагідні, чуйні, шановані й розумні. Однак треба було миритися з тим, що вони не мали жодної з цих чеснот. А це було нелегко. Тільки завдяки винайденій нею новій грі з покараннями батька чи матері, а то й обох, щоразу, як вони ставилися до неї по-свинськи, її життя стало більш-менш стерпне.

Матильда була дуже маленька і юна, тож вона могла впливати на своїх рідних лише силою свого розуму. Вона брала над ними гору винятковою кмітливістю. Та ніхто не заперечить того факту, що всяка п’ятирічна дівчинка у всякій родині завжди зобов’язана чинити, як їй наказано, хай хоч які безглузді будуть ці накази. Отож її завжди примушували їсти телевечерю навколішки перед жахливим ящиком. Вечорами в будні дні вона завжди залишалася сама, а коли їй казали замовкнути, то мусила мовчати.

Рятувала дівчинку від божевілля лише та радість, з якою вона вигадувала й призначала батькам найдошкульніші кари. А найприємніше було те, що кара, здається, таки допомагала, принаймні на деякий час. Скажімо, після отримання дози Матильдиних чудодійних ліків батько кілька днів був не такий зухвалий і нестерпний, як досі.

Афера з папугою в каміні дуже вгамувала батьків, і понад тиждень вони досить чемно ставилися до своєї маленької дочки. Проте, на жаль, це тривало не довго. Якось увечері у вітальні вибухла чергова сварка. Містер Вормвуд щойно повернувся з роботи. Матильда з братом сиділи тихенько на дивані, чекаючи, коли мати принесе на таці традиційну телевечерю. Телевізор ще не працював.

І ось заходить містер Вормвуд у крикливому картатому костюмі та жовтій краватці. Великі огидні оранжево-зелені клітини його піджака та штанів аж очі сліпили. Він нагадував третьосортного букмекера, що вбрався на доччине весілля. А ще батько був собою страшенно вдоволений. Сів, потираючи руки, в крісло й голосно звернувся до сина.

— Ну, хлопчику мій, — сказав він, — у твого батька сьогодні був шалено успішний день. Він зараз набагато багатший, ніж був уранці. Він продав нівроку аж п’ять машин, і на кожній непогано заробив. Тирса в коробці передач, електродриль на тросику спідометра, трошечки фарби там і тут, та ще кілька невеличких хитромудрих фокусів — і ті ідіоти аж зі шкури пнулися, щоб усе це купити.

Він вийняв з кишені аркуш паперу і уважно його вивчив.

— Чуєш, хлопчику, — звернувся він до сина, ігноруючи Матильду, — оскільки ти колись долучишся до мого бізнесу, то мусиш навчитися рахувати щоденні прибутки. Сходи принеси блокнот та олівчик — і побачимо, чи дуже ти розумний.

Син слухняно вийшов з кімнати й повернувся з письмовим приладдям.

— Запиши ці цифри, — звелів батько й почав зачитувати з папірця. — Машину номер один я придбав за двісті сімдесят вісім фунтів, а продав за тисячу чотириста двадцять п’ять. Записав?

Десятирічний хлопець поволі й старанно записав дві окремі суми.

— Машина номер два, — вів далі батько, — коштувала мені сто вісімнадцять фунтів, а продав я її за сімсот шістдесят. Записав?

— Так, тату, — відповів син. — Записав.

— Машина номер три обійшлася мені в сто одинадцять фунтів, а продалася за дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів і п’ятдесят пенсів.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.