Торговиця

Про все це не знав лише Олесь Шамрай, якому світ заступила одна-єдина людина – панна з волоссям медового кольору й голубими, мов небо, очима, осиним станом і стрункими ногами, які ніби в повітря її підхоплювали, коли йшла, й не ходила вона, а плавала, як срібна форель у притоці Пруту Пістинці.

Першого вересня Олесь повернув до Юрка Сербина, з яким колись учився в чотирикласній школі на Мнихівці, й обидва, горді з того, що стали старшокласниками, зайшли до аудиторії п'ятого класу – в ту хвилину, коли Штефан Січкарня, Олесів татко, бемкав молоточком по підвішеній до коридорної стелі залізній штабі, й із затаєним подихом чекали на улюбленого германіста професора Тарновецького, який на уроках ще ні разу не вимовив і слова по-українськи, й розуміли всі його німецьку мову, як рідну, – така виразна й вибаглива була елоквенція в молодого професора, вродливого, гладко зачесаного, з тонкими вусиками під орлиним носом і пильними очима.

Чекали його п'ятикласники, мов свята: а про що нині заговорить професор? Аби лише не розпочинав уроку з нудного й небезпечного для лінюхів опитування граматичних правил… Минулого року вони вже прослухали цикл лекцій з творчості Шиллера й напам'ять вивчили монолог Карла Моора, познайомилися теж із «Зимовою казкою» Гайне, а нині, певне, почують аналіз «Фауста» славетного Гете…

Учні ждали, а професор не з'являвся, очікування ставало нестерпно тривожним. У класі, в коридорах панувала напружена тиша: діти чули розмови старших про арешти, страх витав у Місті повсюдно… Що могло трапитися, що ідеально точний, педантичний професор запізнюється; душу Олеся непокоїла ревнива думка – може, Тарновецький затримався на солодкій розмові з нею, й така підозра була для нього невимовною мукою.

Та нарешті відчинилися двері й до класу увійшов замість знаменитого германіста учитель математики Ругік й, нічого не пояснюючи, розпочав урок із ненависної для Олеся алгебри…

Олесь ледве дочекався дзвінка й побіг до батька, який про все, що діється в гімназії, відав найкраще; старий Шамрай, не чекаючи, поки син почне його розпитувати, шепнув:

«Сидіть тихо й ні про що нікого не питайте. Професор Тарновецький заарештований…»

Й потемніло в очах хлопця, він аж тепер збагнув, чому панна Москалівна просила його зберегти таємницю їхньої першої зустрічі біля воріт професорового будинку – інша тривога, ніж людський поговір, добиралася до неї, певне, прочувала небезпеку, й першою думкою Олеся було побігти чимдуж до фотосалону Кіблєра.

Майстер подав Олесеві конверт з фотографіями, хлопець навіть не поглянув на них і попросив: «Прошу покликати панну Москалівну».

Й Кіблєр з гіркотою в голосі – адже втратив помічницю, через яку потроїлася його клієнтура, бо ж заходили до фотографа і ліцеїсти, і радники, і службовці міської гміни, аби лише поглянути на красуню, – вимовив:

«Панна Оксана в мене вже не працює…»

«Куди ж поділася?» – протиснув крізь губи Олесь.

«Того я не знаю… Може, й повернеться…»

«Але куди пішла?»

«Вона не сама пішла, її повели, синку», – скрушно проказав Кіблєр, співчуваючи підліткові, який теж, видно, не встояв перед вродою панни.

Олесь постояв хвилину – занімілий, знищений, потім, не питаючи дозволу в майстра, зайшов до лабораторії, нахилився над столом, за яким працювала панна Оксана, вийняв з конверта фотографію й авторучкою, що лежала на столі, написав на звороті: «Панно Оксано, залишуся назавше вашим приятелем і лицарем. Олесь».

Майстер не заважав хлопцеві й з жалем дивився на його поникле в безнадії обличчя. Олесь механічно заховав до внутрішньої кишені авторучку, ще мить постояв і нарешті, не попрощавшись із майстром, з опущеними руками, зсутулений, вийшов на вулицю.

Розділ четвертий

Після утрені пан Корнель Геродот вийшов з Михайлівської церкви, й повітря прохолодного літнього ранку, яке ще не встигло набратися тепла від сонця, що зіп'ялося на шпиль Єзуїтського костелу на Мнихівці, освіжило його, ніби очистило від накипу турбот проминулих днів – достоту, як молитва в храмі під час тихої служби Божої. Й він з просвітленою душею звернув униз возовою вуличкою до Кляштора, щоб вибратися з торговицької тісноти на берег Пруту – до цісарської вілли «Ядвіга», біля якої багато літ тому вперше побачив її, юдейку Сальомею з довгою косою й багаттям каштанового волосся над відкритим чолом, з-під якого зоріли зелені очі, що гейби ненароком зчепилися з сірим поглядом молодого елегантного пана, котрий зупинився мов укопаний над млинівкою, що вибурхувала з-під лотоків Крупникового млина, втискалася крізь вузьку промивину під містком, а далі тихо й мирно випливала на протилежний бік вулиці Сєнкевича й, оперізуючи дугою віллу, зникала в сутінках Студентського парку.

На цьому місці й нині, як і кожної неділі, зупинявся пан радник, бо те диво відбулося саме тут, в його молодості, й ніколи не відступало від нього, даруючи йому протягом довгих літ – крім зневаги від людей, їхнього глуму, а ще й неймовірного болю після втрати коханої – солодку радість любові, перед якою всі негоди, невигоди, погорда й глузування здавалися марнотою, суєтою суєт.

«Це сталося тут!» – аж вигукнув у думці пан Корнель, спершись на поруччя містка і вдивляючись у заступлену старими липами віллу, в якій тепер не знати хто живе, зрештою, йому було зовсім нецікаво хто…

А тоді, коли він прибув зі Львова до Міста з дипломом доктора цивільного права й отримав добре оплачувану посаду в окружному суді Міста – аж таку високу, що міг невдовзі придбати чепурний будиночок на Каштановому провулку, – кожного надвечір'я виходив над Прут з бамбуковою паличкою в руці, поки ось тут, біля млина, який заглушував весь торговицький поділ торохтінням лотоків і немовби відокремлював його від непорочної тиші парку й самотнього терема «Ядвіга», що визирав трикутними вежами із липової гущавини, – відбулася та заповітна зустріч… З вілли, власником якої був ювелір Барух Фойєрштайн, вибігла його найстарша донька Сальомея; кудись кваплячись, вона подріботіла липовою алеєю і враз зупинилася на містку, не маючи вже сил вернутися додому…

Але що він сказав нині до захмеленого Гаврилка й до самотнього, як і сам Корнель, сусіда Олеся Шамрая, яке їм дав напуття? А тільки одне: не забувайте, люди, оглядатися назад, щоб дізнатися, в яких душах народжувалося те добро, що жило й сяяло завжди над нашим вічним Містом…

Й пан радник оглянувся, та побачив у глибині часу лише Сальомею, кохану Сальку, і втямив, що ні про кого більше думати не зможе, й тому відвів у закутки своєї пам'яті її образ, щоб побачити й інше… О, якби не мав він здатності викликати в собі такий стан, то чи зміг би розрадити колись юнака Олеся, який після арешту професора Тарновецького й панни Москалівни стояв розгублений і знищений біля своїх воріт, і ніщо, крім порад пана Геродота, не допомогло б у ту хвилину хлопцеві…

«Не знаю, юначе, де вона зараз, – відказав тоді радник на тривожне питання Олеся. – Я займаюся цивільними справами, зокрема маєтними, а ще адвокатурою, й політика така ж далека від мене, як і від тебе. Але ти оглянься назад, у глибину нашої долі, й переконаєшся, що навіть найстрашніше лихо минуще. І це минеться…»

Однак пан Корнель помітив, що гіркота і сум не зникають з Олесевого обличчя, що горе в хлопця набагато глибше, ніж можна було уявити, тож узяв його під руку, підвів до лавочки, що біля воріт, і почав розповідати йому про те, про що у Місті найкраще знав він.

Містяни добродушно прозивали пана Геродота професійним політиком через те, що розмовляв він з людьми інакшою мовою, ніж її можна було почути на вулицях і базарах, – був він ученим, який знав те, чого інші знати не могли, адже навчався не тільки у Львові, а й у Віденському університеті слухав лекції з історії права, володів кількома чужими мовами, досконало визнавався у світовій літературі й коли, приміром, заводив бесіду про галльського витязя Роланда, то непомітно для себе самого переходив на французьку мову, про Нібелунгів розповідав виключно по-німецьки, а коли коментував «Змову Катіліни» Саллюстія Кріспи. то гімназійні латиністи могли насолоджуватися чарами латинської мови, яка в устах пана радника звучала, певне, не гірше, ніж у Цицерона…