Страница 96 из 188
— А яка була ціна за їхню службу? Ти й усі люди повинні знати, що за все в цьому світі треба платити золотом, часом або кров’ю. Усе має свою ціну, навіть Вершники. Особливо Вершники. Так, вони зберігали мир, але вони ж таки задушили раси цієї землі, ельфів і гномів, навіть нас, людей. Що там завжди співали в оді Вершникам, коли барди оплакували їхню смерть? Що їхнє царювання тривало тисячі років, а в часи цього хваленого «золотого віку» змінювалися лиш імена королів і королев, які самовдоволено й безпечно сиділи на своїх тронах. Правда, були маленькі клопоти: Тінь, набіги ургалів, сутички між двома кланами гномів,— але вони подбали про це. Та загалом, порядок речей залишився такий самий, яким він був, коли Вершники вперше стали відомі.
Вона почула брязкіт металу — це Мертаг перемішував вуглини на жаровні. Хотіла б вона бачити його обличчя й реакцію на слова Галбаторікса! Але він, як завжди, стояв спиною до неї, спостерігаючи за вуглинами. Мертаг дивився на неї тільки тоді, коли торкався розпеченим металом її тіла. Це був його особливий ритуал, і вона чомусь підозрювала, що Мертаг потребує його так само, як вона потребує своїх.
Галбаторікс тим часом продовжував говорити:
— Чи не здається тобі, Насуадо, що це і є корінь зла? Життя повинно змінюватись, а Вершники придушили цю землю так, що вона впала в тривожний сон і не в змозі позбутися ланцюгів, які її скували, не може рухатися вперед чи відступати, як задумано природою, не може стати чимось іншим, новим. Я на власні очі бачив сувої в сховищах Вройнгарду і тут, в Іліреї, які містять усілякі знання — магічні, механічні, будь-які знання філософії природи — і Вершники ретельно приховували їх, тому що вони боялися того, що може бути, коли все це стане надбанням усіх. Вершники були боягузи, прихильники старого способу життя й старого способу мислення, сповнені рішучості захищати їх до останнього подиху. Вони були ввічливими тиранами, але все-таки тиранами.
— Думаєш, убивства й зради вирішать проблему? — спитала вона, не надто переймаючись тим, покарає він її за це чи ні.
Він засміявся, ніби був щиро здивований:
— Яке лицемірство! Ти засуджуєш мене за те саме, що сама хочеш зробити. Якби ти могла, ти б убила мене на місці, без жодних вагань, мов скаженого собаку.
— Ти зрадник, а я ні.
— Я переможець. А все інше нічого не важить. Ми не настільки різні, як ти думаєш, Насуадо. Ти хочеш мене вбити, бо віриш, що моя смерть стане добром для Алагезії. І тому ти — все ще як дитина — віриш, що зможеш краще керувати Імперією, ніж я. Твоя зарозумілість призведе до того, що інші почнуть зневажати тебе. Але не я, бо я тебе розумію. Я підняв зброю проти Вершників з тих самих причин і я маю на це право.
— Хіба помста не має із цим нічого спільного? Вона подумала, що він, мабуть, посміхнувся.
— Це грає роль хіба що як перший відрух. Але ніколи ненависть чи помста не були моєю мотивацією. Я був стурбований тим, що Вершники з’явилися й утвердились, і я переконаний, що тільки тоді, коли вони зникнуть,' ми можемо процвітати як раса.
На мить біль від ран не дав їй можливості говорити.
Вона почекала, а потім сказала майже пошепки:
— Коли те, що ти говориш,— правда, а в мене немає причин не вірити тобі... якщо це так — то чим тоді ти кращий за Вершників? Ти пограбував їхні бібліотеки, забрав їхні знання, але ще й досі не поділився ними ні з ким.
Він підійшов до неї ближче, і вона відчула біля вуха його подих:
— Це тому, що серед купи їхніх розкиданих секретів я знайшов натяки на величну ідею, ідею, яка може дати відповідь на одне з найбільш бентежних питань в історії.
Дрож пробіг їй по спині:
— Що це за питання?
Він сів у крісло і поправив край свого плаща:
— Питання про те, як король чи королева можуть дотримуватися законів, які вони придумали, коли серед їхніх підданих є ті, хто володіє магією. Коли я усвідомив, чого стосуються згадані натяки, то відклав усе інше вбік і поставив собі за мету шукати тільки цю істину, цю відповідь, яка, я певен, має першорядну вагу. Ось чому я зберіг таємниці Вершників для себе — я був зайнятий власними пошуками. Вирішення цієї проблеми має поставити все на свої місця, перш ніж я візьмуся за щось інше. Сьогоднішній світ — досить неспокійне місце, і буде краще заспокоїти води, перед тим як турбувати їх знову... Я витратив сотні років, щоб знайти ту інформацію, яка мені потрібна, і те, що зараз у мене є, я використовую, щоб змінити всю Алагезію. Магія — велика несправедливість у світі. Це було б іще більш-менш прийнятно, якби нею могли користуватися лише ті, хто слабкий,— для них це було б компенсацією за те, чого їх позбавили випадковість чи обставини. Але це не так. Сильні теж люблять використовувати магію, і вони мають від неї куди більше. Варто лиш подивитися на ельфів, щоб побачити, що так воно і є. Ця проблема стосується не тільки особистостей — це руйнує стосунки між расами. Ельфи вирішили, що для підтримання порядку в суспільстві варто дозволити кожному ельфу використовувати магію, хоч тоді хтось один завжди опиняється під владою іншого. Зрештою, у цьому сенсі їм пощастило, але не пощастило нам, гномам і навіть триклятим ургалам. У нас є можливість жити тут, в Алагезії, тільки тому, що ельфи дозволили це. Якщо вони раптом схочуть, то зможуть очистити від нас усю землю так само легко, як потоп може змести мурашник. Однак годі! Тепер є я, і я зумію протистояти їхній силі.
— Вершники ніколи б не дозволили їм убити нас чи кудись витіснити.
— Ні. Але поки існували Вершники, ми залежали від їхньої доброї волі. А це неправильно. Ми не повинні покладатися на інших, на тих, від кого залежить наше спасіння. Спочатку Вершники стежили за миром між ельфами й драконами, та насамкінець їхньою головною метою стала підтримка правопорядку на всій землі. Однак це було недостатнім завданням для мого особистого мага на ім’я Чорна Рука. Проблема не в тому, щоб навчити будьяку групу битися. Моє власне життя є тому доказом. Якби навіть у нас була група відданих, досвідчених магів, які б стежили за всіма іншими магами в Алагезії й були готові втрутитися при найменшому натяку на злочин, ми б однаково залежали від тих, чиї повноваження намагаємось стримати. У такому разі, земля все одно не буде безпечнішою, ніж зараз. Ні, для того щоб вирішити цю проблему, її треба розглядати на більш глибокому, фундаментальному рівні. Колись знали, як це зробити, а тепер знаю і я.
Галбаторікс відкинувся в кріслі, і вона впіймала різкий блиск його очей, немов то був ліхтар, що світить десь глибоко-глибоко в печері.
— Я зроблю так, що жоден чарівник не зможе заподіяти шкоду комусь іншому, нехай то буде людина, гном чи ельф. Ніхто не зможе вимовляти заклинання без дозволу, а дозволена буде тільки та магія, яка є доброю і корисною. Навіть ельфи будуть пов’язані цим правилом. Вони повинні будуть навчитися обережно ставитись до своїх слів або не говорити їх зовсім.
— І хто ж буде давати цей дозвіл? — спитала вона.— Хто буде вирішувати, що дозволяти, а що ні? Ти?
— Хтось повинен вирішувати. Нехай це буду я, той, хто зрозумів, що це необхідно, хто знайшов належні можливості й уміє реалізувати їх. Ти смієшся? Що ж... А спитай-но себе, Насуадо: я був поганим королем? Тільки будь зараз чесна. Невже порівняно з моїми попередниками я перебрав у чомусь міру?
— Ти був нещадним.
— Це не одне й те саме... Ти керувала варденами, тож розумієш вагу відповідальності. Хіба ти сама не зрозуміла, якою загрозою є магія для стабільності будьякого королівства? Наведу тобі один приклад: працюючи над чарами, які захищають державну монету від підробки, я витратив більше часу, ніж на всі свої інші справи разом узяті. І все одно, поза сумнівом, десь знайдеться розумний чарівник, який зуміє обдурити моїх підлеглих, який напхає повні сумки свинцевими монетами, щоб потім віддавати їх як золото і знаті, і простолюдинам.. Інакше чому, ти думаєш, я так наполегливо хочу обмежити використання магії по всій Імперії?