Страница 74 из 188
Тим часом на Вершника та ельфійку кинулось уже десятків зо два ворожих солдатів. Складалося таке враження, що нападники точно знають місце їхнього перебування. Дорогу солдатам Імперії перекрили ельфи, які вмить вишикувались перед Ерагоном та Арією щільною стіною.
І тут на всіх чекала несподіванка. Вхідні запони одного з наметів раптом розчахнулись, і на шеренгу імперських солдатів з відчайдушним криком кинулась Анжела. Розпатлана знахарка була вбрана в червону нічну сорочку й тримала в обох руках по гребінцю для вичісування шерсті. Кожен із них був близько метра завдовжки й мав по боках сталеві зубці, гострі, як швацькі голки. Ерагон добре знав, що навіть найменша подряпинка таким гребінцем може стати смертельною — мікроби з шерсті легко потрапляли в кров і вбивали людину за кілька тижнів.
Мить — і двоє ворожих солдатів уже впали на землю, вражені гребінцями знахарки. Бідолах не врятували навіть кольчуги. Анжела була значно менша за нападників, проте Ерагон не помітив на її обличчі навіть тіні страху — навпаки, з темних очей знахарки так і сипались іскри люті. Розгублені солдати нарешті сяк-так оговтались й оточили Анжелу кільцем, поступово його звужуючи. Невдовзі вона вже зникла за їхніми спинами, а це не обіцяло нічого доброго.
Важко сказати, що сталося б із зухвалою знахаркою, якби не Солембум. Той стрілою мчав табором, притиснувши до голови вуха. А вслід за ним велетенськими стрибками поспішали інші коти-перевертні: двадцять, тридцять, сорок — ціла ватага.
Коли вони накинулись на солдатів, збиваючи їх із ніг і впинаючи в їхні тіла пазурі й ікла, здійнявся справжній шарварок — шипіння, виття, розпачливі крики... І всі ці події, починаючи з появи Анжели й закінчуючи наскоком котів-перевертнів, розгортались так стрімко, що Ерагон майже не розумів, що відбувається. Коли коти-перевертні налетіли на ворогів, ніби рій роздратованих диких бджіл, Вершник тільки очима закліпав. У роті йому страшенно пересохло, а все, що вирувало довкола, здавалося не більше ніж галюцинацією.
«Мерщій до мене на спину!» — вигукнула Сапфіра, вивівши Вершника із заціпеніння, і вигнулась так, щоб йому було зручніше залазити.
«Стривай, стривай»,— зупинила її Арія й торкнулася Ерагонової руки, прошепотівши кілька слів прадавньою мовою.
Спливла секунда, друга. Урешті-решт Ерагон таки прийшов до тями. Принаймні тепер він розумів, що знову володіє своїм тілом.
Вдячно глянувши на ельфійку, Вершник кинув піхви Брізінгра на те, що лишилося від його намету, здерся на спину Сапфіри по правій передній лапі й міцно обхопив її шию. Сідла не було, тож гостра луска дракона боляче вп’ялася юнакові в стегна. Це не надто приємне, але до болю знайоме відчуття нагадало Ерагонові його перший політ на Сапфірі.
— Нам знадобиться Дотдаерт,— гукнув юнак униз до Арії.
Та кивнула й помчала до свого намету, що перебував на іншому кінці табору.
За мить після цього Ерагон відчув, як у його свідомість пробує хтось пробитися. Це була не Сапфіра, тому Вершник швидко заходився зводити захист.
«Я хочу допомогти...» — зринув у його голові добре знайомий голос, і Ерагон упізнав Глаедра.
Вершник полегшено зітхнув, прибрав оборонні кордони й одразу ж відчув, як у його свідомість просочується нестримна ненависть до Торнака й Мертага. Це почуття було таке пекуче, що, здавалось, годне спопелити весь навколишній світ.
«Ерагоне, Сапфіро,— знову озвався Глаедр,— увійдіть у мою свідомість. І ти, Блодхгарме, і ти, Лауфіне, і решта ельфів. Дозвольте мені дивитись вашими очима й слухати вашими вухами. А я натомість скажу вам, що слід робити, і поділюся своєю силою, коли в цьому буде потреба».
Тим часом Сапфіра кинулася вперед і полетіла над рядами наметів у той бік, де бовваніла яскраво-червона туша Торнака. Ельфи поспішили слідом за нею, вражаючи всіх ворогів, що траплялися їм на шляху.
Червоний дракон іще й досі був на землі, і це давало Сапфірі певну перевагу. Не гаючи жодної секунди, вона зробила круте піке. Сапфіра хотіла зайти зі спини й зімкнути свої щелепи на шиї ворога. Але в останню мить Торнак помітив її наближення, люто загарчав і припав до землі. Тепер він нагадував мале цуценя, що готувалось до поєдинку з куди більшим суперником.
Ерагон устиг помітити, що сідло на спині Торнака порожнє. Та саме в цей час червоний дракон замахнувсь на Сапфіру своєю могутньою передньою лапою. Білі кігті, зблиснувши в темряві, зі свистом розітнули повітря.
Щоб ухилитись від удару, Сапфіра різко звернула вбік, знісши крилом один з варденських наметів. Земля й небо закружляли перед очима у Вершника химерним калейдоскопом, і він із жахом збагнув, що падає. Дивно, але, падаючи, він чомусь думав не про те, що може розбитись, а про те, як не поранитися Брізінгром, тому тримав меч у витягнутій руці.
«Малий!..»
«Летта!» — нарешті оговтався Ерагон і відчув різкий поштовх. Він більше не падав.
Роззирнувшись довкруги, юнак зрозумів, що висить у повітрі на відстані трьох метрів від землі. Сапфіра тим часом крутилась неподалік, намагаючись допомогти йому.
І в цю мить червоний дракон рикнув, випустивши цілий стовп вогню, від якого відразу ж зайнялося з десяток наметів. Вардени відчайдушно закричали. Рятуючись від полум’я, Ерагон насилу встиг прикрити рукою обличчя. Власне кажучи, магія захищала його від серйозних поранень, але жар був просто нестерпний.
«Зі мною все гаразд,— гукнув він усім, хто був із ним на зв’язку.— В атаку! Зупиніть їх!.. Зустрінемось біля намету Насуади».
Сапфірі ця ідея не дуже сподобалась, але вона слухняно змінила курс і пішла в повторну атаку на Торнака. Тим часом Ерагон зняв заклинання й одразу ж упав на землю між палаючими наметами,що викидали в небеса снопи жовтогарячих іскор.
Згораючи, шерсть пускала ядучий, дим, і дихати було майже нічим. Дуже скоро Вершник закашлявся й закліпав повними сліз очима, не маючи змоги дивитись собі під ноги.
За сотню метрів від нього в нічних небесах зчепились у смертельному двобої Сапфіра й Торнак. Відчуваючи майже тваринний страх і рухаючись ледь не навпомацки, Ерагон побрів уперед, якомога ближче до тієї місцини, де боролися дві гігантські істоти, кожна з яких була завбільшки з будинок. Загалом, потикатись туди — було справжнє божевілля, та юнакові все одно здавалося, що він зможе хоч якось допомогти Сапфірі.
Переступаючи через спалені намети, Вершник молився, щоб Роран і Катріна були в безпеці. Зрештою, їхній намет стояв аж у протилежному кінці табору, але Торнак і ворожі солдати могли наскочити туди будь-якої миті.
— Ерагоне! — гукнула Арія, продираючись крізь палаючі руїни й тримаючи Дотдаерт у лівій руці.
Вістря списа було оповите тремтливим зеленим сяйвом, ледь помітним на тлі пожежі. Слідом за Арією поспішав Орик. Він мчав крізь язики полум’я так, ніби то були звичайнісінькі хмаринки туману. Судячи з усього, напад ворога застав гнома зненацька, бо він не встиг одягти ані сорочки, ані шолома. В одній руці Орик тримав закривавлений молот Волунд, а в іншій — невеличкий круглий щит.
Вершник страшенно зрадів появі друзів і звів руку догори, вітаючи їх. Арія простягнула йому спис, та Ерагон заперечно похитав головою.
— Залиш собі! — сказав він.— У нас буде більше шансів зупинити Торнака, якщо ти скористаєшся Ніерменом, а я — Брізінгром.
Арія кивнула на знак згоди й міцніше стисла зброю.
«Цікаво,— чомусь подумав Вершник,— а чи зможе ельфійка змусити себе вбити дракона?» Та він одразу ж відігнав цю дивну думку. Ерагон напевно знав про Арію одне: вона завжди робить те, що належить, байдуже, важко це чи легко.
За мить Торнак провів блискавичну атаку й уп’явся кігтями Сапфірі в ребра. Ерагон не міг цього бачити, та він відчув її біль. Зазирнувши у свідомість Блодхгарма, Вершник зрозумів, що ельфи б’ються із солдатами Імперії за кілька десятків метрів від місця поєдинку драконів. Підходити ближче ніхто з них не наважувався.
— Он вони! — крикнув Орик, показавши молотом на купку ворожих солдатів, які просувалися між рядами зруйнованих наметів.