Страница 71 из 188
Ельфійка глянула на Ерагона.
— Я змогла б упоратися з ними й сама,— сказала вона.
— Знаю...— важко дихаючи, відповів Вершник, а потім кивнув убік правої руки Арії — тієї, яку вона поранила, вивільняючись із залізних наручників.— Вважай, що це моя подяка тобі.
— Не дуже веселий дарунок,— мовила Арія й ледь помітно всміхнулась.
Тим часом більшість солдатів Імперії вже втекли з площі. Тих, хто залишився, оточили вардени, притиснувши їх до стін будинків. Ерагон бачив, як люди Галбаторікса кидали зброю й здавалися.
Удвох із Арією вони знайшли Брізінгр і рушили до жовтої глинобитної стіни міста. Земля біля неї була відносно чиста. Тоді вони присіли й мовчки дивились, як колони варденів входять до міста.
Невдовзі до них підійшла Сапфіра. Вона торкнула Ерагона носом, а він посміхнувся й погладив їй морду.
«Ти зробив це»,— сказала Сапфіра.
«Ми зробили це»,— відповів він.
Блодхгарм ослабив ремені, що тримали, його в сідлі Сапфіри, й зісковзнув униз на землю. Ерагон зиркнув на нього й відвів погляд — дивно зустрітися віч-на-віч із самим собою.
Блодхгарм нерозбірливо пробурмотів якесь слово прадавньою мовою. Його образ замерехтів, неначе розігріте сонцем повітря, і вже за мить він знову виглядав так, як завжди: високий, вкритий шерстю, з жовтими очима, довгастими вухами й гострими іклами. Він не був схожий ані на ельфа, ані на людину, а його рішуче обличчя виражало водночас і смуток, і гнів.
— Убивці Тіней,— мовив він, вклоняючись Арії й Ерагону,— Сапфіра розповіла мені про те, що сталося з Вірденом. Мені...
Але договорити він не встиг. Десяток ельфів, які залишалися під його командуванням, поспішали до них, усе ще тримаючи мечі в руках.
— Убивці Тіней! — кричали вони.— Арджетлам!
Сяюча Луска!
Ерагон втомлено привітав ельфів, сяк-так відповідаючи на їхні питання. Аж раптом у небі пролунав рев, і їх накрила величезна тінь. Вершник глянув угору — високо-високо в небесах над ними летів Торнак, живий і здоровий.
Усе починалось спочатку. Ерагон вилаявся, заліз у сідло Сапфіри й оголив Брізінгр. Арія, Блодхгарм та інші ельфи оточили Вершника й дракона захисним колом. Разом вони були могутньою й грізною силою, хоч Ерагон і не міг сказати напевно, чи вистачить цієї сили, щоб відбити атаку Мертага.
Вардени, усі як один, підняли голови до неба. Вони були хоробрими вояками, та навіть найхоробріші з них не могли б устояти перед драконом.
— Брате! — крикнув Мертаг громовим голосом, так, що Ерагонові довелося прикрити вуха долонями.— Ти заплатиш мені кров’ю за ті рани, які завдав Торнаку! Забирай Драс-Леону, коли хочеш. Для Галбаторікса це нічого не означає. Але ми ще зустрінемось, Ерагоне, Убивце Тіні, обіцяю тобі.
Торнак повернувсь і полетів на північ над ДрасЛеоною. Невдовзі він зник за завісою диму, який здіймався вгору від палаючих будинків поряд зі зруйнованим собором.
НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА ЛЕОНА
Зціпивши зуби й стиснувши кулаки, Ерагон швидко крокував крізь оповитий темрявою табір. Кілька останніх годин він провів разом із Насуадою, Ориком, Арією, Гарцхвогом, королем Орином та їхніми незліченними радниками. Вони обговорювали нещодавні події й намагалися оцінити ситуацію, в якій опинились вардени. Під кінець маги влаштували сеанс зв’язку з королевою Ісланзаді, тож усі присутні повідомили її про те, що вардени захопили Драс-Леону. Найтяжче було сповістити про смерть Вірдена.
Розповідати про загибель одного з найдосвідченіших і наймогутніших магів довелось Ерагону. Почувши цю прикру звістку, королева похнюпилась і закусила губу. Вершник був дуже здивований такою реакцією, бо не думав, що Ісланзаді аж так добре знала Вірдена.
Поговоривши з королевою, Ерагон остаточно зіпсував собі настрій, оскільки безглузда смерть Вірдена стала здаватись йому ще безглуздішою..
«Якби я йшов першим, шипи простромили б мене, а не його,— міркував юнак, блукаючи табором.— А ще страшніше, що на місці бідолашного Вірдена цілком могла опинитись Арія».
Сапфіра хотіла скласти Ерагонові компанію, але врешті-решт вирішила повернутися на галявину біля його намету. «Якщо я вештатимусь між наметами,— подумала вона,— то тільки заважатиму варденам спати. А вони заслуговують на відпочинок». Але зв’язок із Вершником вона підтримувала, тож Ерагон знав: варто лиш покликати дракона, і той буде поруч за кілька секунд.
Щоб добре бачити в темряві, Вершник намагався не наближатись до вогнищ і факелів, які палали перед більшістю наметів. Так він і блукав, зазираючи в кожен закуток і перевіряючи, чи нема там бува тієї, кого він шукає.
У якусь мить Вершникові спало на думку, що вона може навмисно від нього ховатися. Як не крути, його почуття до неї аж ніяк не були дружніми, а вона завжди знала, де він перебуває. Та, незважаючи на це, Ерагон навіть подумати не смів назвати її боягузкою. Попри свій юний вік, дівча мало таку тверду вдачу, якою не могли похвалитися ані люди, ані ельфи, ані навіть гноми, з якими доводилось мати справу Вершникові.
Урешті-решт, Ерагону таки пощастило знайти Елву. Вона сиділа біля згасаючого вогнища перед маленьким непримітним наметом і плела на пальцях візерунки з ниточки. Поруч із дівчиною примостилася її нянька Грета із в’язанням.
Ерагон зупинився і якийсь час спостерігав за ними. Стара жінка мала таке спокійне й водночас заклопотане обличчя, що йому не хотілось відривати її від роботи.
— Не втрачай самовладання, Ерагоне,— несподівано мовила Елва.— Принаймні не зараз, коли ти зайшов уже надто далеко.
Її голос пролунав якось приглушено, так, ніби вона плакала, та коли дівчина звела голову, її погляд був роздратований і колючий.
Стовбичити віддалік більше не було сенсу. Тоді Вершник повільно підійшов до вогнища. Грета здивовано схопилась на ноги й відклала своє в’язання.
— Вітаю тебе, Убивце Тіні! — уклонилась жінка— Хочеш чогось випити або попоїсти?
— Ні, красно дякую,— відмовився Ерагон, зробив крок уперед і пильно глянув на тендітну Елву.
Елва й собі уважно глянула йому в очі, але вже за мить, здавалося, втратила будь-який інтерес до Вершника й знову заходилася бавитись із ниточкою. Від погляду її фіолетових очей в Ерагона аж серце похололо. Вони були такого самого кольору, як ті аметистові кристали, за допомогою яких жерці Хелгрінда вбили Вірдена й захопили в полон його та Арію. Юнак опустився на коліно й ухопив пальцями кінчик нитки, зупинивши гру Елви.
— Я знаю, що ти хочеш мені сказати,— мовила дівчина.
— Нехай і так, але я все одно скажу... Це ти вбила Вірдена... Можеш вважати, що ти власноруч встромила йому в спину ніж. Якби ти була з нами, то могла б попередити його про пастку. Ти могла б попередити нас усіх. Я бачив, як він помирав, я бачив, як Арія ледь не втратила руку. Усе це через тебе. Через твою ненависть. Через твою впертість. Через твою пиху... Можеш ненавидіти мене, але більше не смій примушувати когось страждати через власні почуття! Якщо хочеш, щоб вардени програли війну, можеш просто приєднатися до Галбаторікса. Тобі ж це потрібно?
Елва заперечно похитала головою.
— Тоді щоб я більше ніколи не чув, що ти відмовляєшся допомагати Насуаді! Якщо це ще хоч раз повториться, нас із тобою чекатиме дуже серйозна розмова. І повір, Елво-провидице, це не той бій, який ти зможеш виграти.
— Ти ніколи мене не переможеш,— ображено буркнула вона.
— На твоєму місці я б не був аж такий. самовпевнеиий... Послухай, Елво, ти володієш рідкісним і дуже цінним даром. Тепер твоя допомога потрібна варденам більше, ніж будь-коли. Я не знаю, як нам здолати короля Урубейна, але якщо ти будеш із нами, то наші шанси на перемогу стануть значно вищими.
Здавалося, ніби в душі Елви точиться якась боротьба. За мить вона ствердно кивнула, й Ерагон побачив, що дівча таки плаче. Сльози стікали з її оченят в’юнкими струмочками. З одного боку, юнакові було страшенно її шкода, з іншого — він тішився, що його слова справили на неї таке сильне враження.
— Мені жаль,— прошепотіла Елва.