Страница 161 из 188
— Куди це вони?..
— Подалі звідси,— підборіддя Насуади тремтіло. Потім вона глибоко зітхнула й більше не зронила ні слова.
Ерагон знову лайнувся. Він розв’язав торби. Там було кілька невеликих Елдунарі в оббитих коробках.
— Аріє! Блодхгарме! — закричав Вершник, показуючи на Елдунарі.
Ельфи кивнули.
Тоді Ерагон, не гаючи й секунди, побіг до Сапфіри. Йому не довелося нічого пояснювати. Дракон усе й так розумів. Він розправив крила, і тільки-но Вершник умостився в сідлі, злетів у небо. Радісні крики залунали над містом, коли вардени побачили Сапфіру. Та зараз було не до цього — Сапфіра швидко-швидко махала крилами, прямуючи за шлейфом мускусного запаху Торнака. Цей слід вів спершу на південь, огинаючи навислу над містом скелю, потім піднімався вгору повз величезний кам’яний виступ і нарешті повертав до ріки Рамр.
Упродовж кількох миль слід був прямий, а коли широка ріка, обабіч якої росли дерева, опинилася майже під ними, повів їх униз. Ерагон пильно вдивлявся в землю. Аж раптом біля підніжжя одного з пагорбів на другому боці ріки він побачив щось схоже на червоний спалах.
«Туди»,— сказав він Сапфірі, хоч та вже й сама помітила Торнака.
Вона спустилася по спіралі й м’яко сіла на верхівку пагорба. Повітря біля води було прохолодне й вологе. Воно пахло мохом, мулом і соком рослин. А між пагорбом і рікою лежало ціле море кропиви. Її було так багато, і вона росла так густо, що пройти крізь неї можна було, хіба що прорубавши собі шлях. Темне зубчасте листя легко шелестіло, і цей шелест зливався зі звуком стрімкої води.
На краю заростей кропиви сидів Торнак. Мертаг стояв поряд із ним і підтягував ремені сідла.
Ерагон поклав руку на Брізінгр й обережно рушив до них.
— Ви прийшли, щоб зупинити нас? — не обертаючись, спитав Мертаг.
— Буде видно. А куди це ти зібрався?
— Не знаю. Мабуть, на північ... кудись якомога далі від людей.
— Ти можеш залишитись.
Мертаг тихо засміявся, хрипло й безрадісно.
— Ти ж чудово все розумієш. Через мене Насуаді не буде спокою. До того ж, гноми ніколи цього не дозволять. Хіба не я вбив Ротгара? — він глянув через плече на Ерагона.— Галбаторікс називав мене Вбивцею Короля. А тепер і ти Вбивця Короля.
— Здається, це в нас сімейне.
— Тоді тобі треба наглядати за Рораном... А от Арія — вбивця дракона. Мабуть, для неї це нелегко — ельф, який убив дракона. Ти повинен поговорити з нею і впевнитись, що все гаразд.
Ерагон дивувався, як тонко розуміє все Мертаг:
— Добре, я так і зроблю.
— Ну ось,— сказав Мертаг, до кінця затягнувши ремінь. Якусь мить він помовчав, а потім повернувся до Ерагона. Зарок він тримав близько до тіла. Меч був оголений і готовий до бою.— То я ще раз питаю тебе: ти прийшов, щоб зупинити нас?
— Ні.
Мертаг ледь помітно всміхнувся й засунув Зарок у піхви.
— Це добре. Інакше мені знову довелося б битися з тобою.
Ерагон нічого на те не відповів, а натомість спитав:
— А як ти зміг звільнитись від Галбаторікса? Це все твоє справжнє ім’я, чи не так?
Мертаг кивнув:
— Я вже казав тобі, що я... тобто ми,— він торкнувся боку Торнака,— уже не ті, якими були раніше. Просто потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти це.
— Час і... Насуада.
Мертаг спохмурнів. Він мовчки повернувся й почав дивитися кудись далеко-далеко, за море, високої кропиви. Ерагон підійшов до нього.
— Пам’ятаєш,— тихо спитав Мертаг,— коли ми востаннє були біля цієї ріки?
— Таке важко забути. Я й досі чую іржання коней.
— Ти, Сапфіра, Арія та я... Ми були тоді разом... Ми були впевнені, що нас ніщо не зупинить...
Краєм свідомості Ерагон відчував, що Сапфіра й Торнак так само розмовляють одне з одним. Про що вони говорять? Зрештою, Вершник добре знав, що Сапфіра неодмінно розкаже йому про це.
— А що ти робитимеш? — спитав він Мертага.
— Буду сидіти й думати. А може, збудую собі замок.
Тепер у мене багато часу.
— Невже тобі конче треба йти? Я знаю, це буде... важко. Але ж тут у тебе родина: я, Роран... Він — твій двоюрідний брат, а ти навіть ніколи не бачив його... Ти ж належиш Карвахолу й Паланкарській долині так само, як і Урубейну. Може, навіть більше...
Мертаг заперечно похитав головою. Він усе ще дивився на безмежне море кропиви:
— Ні-ні. Нам із Торнаком треба якийсь час побути на самоті. Нам потрібен час, щоб зцілитись. А якщо ми залишимось, то будемо надто заклопотані, щоб зробити для себе бодай щось.
— Але ж добра компанія і постійна заклопотаність — це, може, найкращі ліки для душі.
— Так. Але не від того, що з нами зробив Галбаторікс... А ще... І Насуаді, і мені буде боляче, якщо я залишусь. Ні, ми повинні піти.
— І доки ж вас не буде?
— Доти, доки світ перестане здаватися нам таким ненависним, що викликає бажання руйнувати гори й напувати моря кров’ю.
Ерагон не знав, що на це відповісти. Вони стояли мовчки й дивились на ріку, яка текла ген-ген, за разочком низьких верб. Під подувом західного вітру шелест кропиви став сильніший.
— Коли ти більше не захочеш бути один,— нарешті сказав Ерагон, — знайди нас. Ми завжди будемо раді бачити тебе біля нашого вогнища.
— Гаразд. Обіцяю.
Ерагон з подивом побачив, як очі Мертага на якусь мить волого зблиснули.
— Знаєш,— сказав Мертаг,— я ніколи не думав, що тобі це вдасться... Але я радий, що так сталося.
— Мені пощастило. І без твоєї допомоги я б цього не зробив.
— Навіть коли так... Ти знайшов Елдунарі в торбинках?
Ерагон ствердно кивнув.
— Добре — сумно сказав Мертаг.
«Як ти гадаєш,— спитав Ерагон у Сапфіри, сподіваючись, що вона підтримає його,— вони повинні знати?»
Сапфіра на мить замислилась:
«Мені здається, так... Ти скажи йому, а я скажу Торнакові».
«Як хочеш»,— відповів Ерагон, а звертаючись до Мертага, мовив:
— Є одна річ, про яку ти повинен знати.
Мертаг скоса глянув на нього, але нічого не відповів.
— Яйце дракона, яке було в Галбаторікса — не єдине в Алагезії. Є й інші. Вони сховані там, де ми знайшли Елдунарі, які принесли із собою.
Мертаг повернувся й недовірливо глянув на Ерагона. Та в цю мить Торнак вигнув шию й радісно ревнув, злякавши зграю ластівок, що сиділи на сусідніх деревах.
— Багато?
— Сотні.
Якийсь час Мертаг, здавалося, не міг сказати й слова.
— І що ти хочеш з ними зробити? — нарешті спитав він.
— Я?.. Гадаю, Сапфіра й Елдунарі допоможуть мені вирішити це питання... Мабуть, ми знайдемо якесь безпечне місце, де дракони могли б вилупитись. А тоді почнемо відновлювати Вершників.
— Ви із Сапфірою будете їх навчати?
Ерагон знизав плечима:
— Мабуть. Я певен, що й ельфи нам допоможуть. Ти теж міг би допомогти, якби залишився.
Мертаг закинув голову назад і полегшено зітхнув.
— Дракони повернуться, а разом з ними повернуться й Вершники,— він тихо засміявся.— Світ зміниться.
— Він уже змінився..
— Так. І ви із Сапфірою очолите Вершників, поки ми з Торнаком будемо далеко від людей.
Ерагон хотів сказати щось втішне, але Мертаг зупинив його поглядом:
— Ні-ні. Усе так, як і має бути. Ви із Сапфірою будете куди кращими вчителями, ніж були б ми.
— Я в цьому не впевнений.
— Гмм... Тільки пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Навчи їх не боятися. Страх корисний лише тоді, коли його небагато. Та якщо він стає твоїм постійним супутником, тоді він рано чи пізно змусить тебе забути, хто ти такий, і не дозволить робити те, що ти вважаєш за потрібне.
— Гаразд, я спробую.
Ерагон помітив, що Сапфіра й Торнак уже закінчили свою розмову. Торнак зрушив з місця й обійшов Сапфіру так, щоб мати змогу бачити Ерагона. «Дякую тобі,— подумки сказав йому червоний дракон на диво мелодійним голосом,— що ти не вбив мого Вершника, Ерагоне, брате Мертага».
— Я теж дякую,— сухо додав Мертаг.
— А я страшенно радий, що мені випало щастя не робити цього,— відповів Ерагон, дивлячись в осяйне криваво-червоне око Торнака.