Страница 147 из 188
— Тобі б не сподобалось битися зі мною, дитя моє,— відповів король.
— Тоді доведи це! Звільни мене й зійдімось у чесному бою! Доведи, що ти все ще воїн... Або живи, знаючи, що ти — нікчемний боягуз, який без допомоги своїх Елдунарі не годен битися навіть з одним супротивником. Ти переміг самого Враеля! Чому ж боїшся мене? Чому...
— Досить! — роздратовано вигукнув Галбаторікс. Його впалі щоки заливав рум’янець. Та вже за мить король опанував себе. Він трохи силувано всміхнувся, а потім постукав кісточками пальців по підлокітнику трону:
— Я завоював цей трон, не приймаючи будь-яких кинутих мені викликів. І тримаю його, ке зустрічаючись із ворогами в «чесних боях». Тобі, дитя моє, слід затямити, що не має значення, як ти перемагаєш. Важить лиш те, що ти — переможець.
— Неправда, — відповів Ерагон.— Різниця є.
— Я нагадаю тобі про це, коли ти присягнеш мені. Однак...— Галбаторікс торкнувся головки свого меча,— коли вже тобі так кортить битися, зараз ти матимеш таку нагоду.
Іскра надії зблиснула в очах Ерагона, та одразу ж зникла, бо Галбаторікс додав:
— Але ти битимешся не зі мною... З Мертагом!
При цих словах Мертаг зміряв Ерагона неприязним поглядом.
— Я хочу дізнатися раз і назавжди, хто з вас кращий воїн,— король помацав кінчик своєї бороди.— Будете битись самі, без допомоги магії чи Елдунарі, аж доки один із вас матиме сили продовжувати поєдинок. Ви не можете вбити один одного — я забороняю. Усе інше, крім смерті, у вашій волі. Гадаю, цікаво буде глянути, як брат б’ється із братом.
— Ні,— сказав Ерагон.— Ми не брати. Хіба що по матері... Моїм батьком був Бром, а не Морзан.
Галбаторікс, здається, уперше по-справжньому здивувався. Принаймні один кутик його рота піднявся вгору.
— Он як! Я мав би побачити це. Правда написана на твоєму обличчі для всіх, хто знає, що шукати. Ну що ж! У такому разі двобій буде ще кращий. Син Брома виступить проти сина Морзана. Гм... У долі й справді є почуття гумору.
Мертаг так само здивувався. Він надто добре володів своїм обличчям, щоб Ерагон міг побачити, чи сподобалось йому те, що він почув. Та Ерагон напевно знав, що його слова вивели Мертага з рівноваги. Зрештою, саме на це він і розраховував. Якщо Мертаг втратить спокій, його буде значно легше побороти. А Ерагонові страшенно хотілось зробити це, незважаючи на рідну кров.
— Летта,— мовив тим часом Галбаторікс і зробив легкий жест рукою. Закляття, яке втримувало Ерагона, умить розсіялось. Від несподіванки Вершник похитнувся: — Гангра аптр,— сказав король, і Арія, Елва й Сапфіра відійшли назад, звільняючи місцину перед помостом. Галбаторікс пробурмотів іще кілька слів — більшість ліхтарів у приміщенні потьмяніли. Тепер яскраво освітленим залишилось тільки місце перед троном.
— Іди,— сказав Галбаторікс Мертагові.— Нехай ми побачимо, хто з вас більш вправний.
Мертаг насупився, мовчки вийшов на освітлене місце й зупинивсь на відстані кількох ярдів від Ерагона. Потім він вийняв Зарок — клинок червоного меча виглядав так, наче щойно скупався в крові,— підняв щит і став у стійку.
Ерагон зиркнув на Сапфіру та Арію і зробив те саме.
— До бою! — вигукнув Галбаторікс і плеснув у долоні.
Ерагон рушив уперед. Мертаг пішов йому назустріч.
СИЛА ПРОТИ МЕТАЛУ
Роран скрикнув і відскочив убік, коли цегляний димохід завалився на землю прямо перед ним, а слідом упало тіло одного з імперських лучників.
Міцний Молот струснув піт із вій. Він обійшов тіло й купу розкиданої цегли, перестрибуючи з одного клаптика чистої землі на інший, майже так само як тоді, коли стрибав з каменя на камінь на річці Анорі.
Битва складалася явно не на їхню користь. Ватажок розумів це надто добре. Він та його воїни залишалися біля зовнішньої стіни щонайменше півгодини, б’ючись із ворожими солдатами, яких ставало все більше й більше. Але потім вони дозволили солдатам заманити себе вглиб, туди, де були будівлі. Тепер Міцний Молот цілком зрозумів, що то була помилка. Битва на вулицях — завжди відчайдушна, кривава й непередбачувана. Загін Рорана розсіявся, і лише невеличка частина воїнів трималася разом. Здебільшого це були люди з Карвахола, а з ними четверо ельфів та кілька ургалів. Інших бій розкидав по сусідніх вулицях, і вони билися поодинці й на власний страх та ризик.
Більше того, з якоїсь невідомої причини, що її не могли пояснити ані ельфи, ані інші чарівники, магія, здається, вже не діяла як слід. Це з’ясувалося тоді, коли один з ельфів спробував знищити ворожого солдата за допомогою закляття, але натомість замертво впав варден, з’їдений хмарою жуків, яких викликав ельф. Коли Роран побачив смерть свого воїна, йому стало зле. Вона була страшна й безглузда, і це могло статися з ким завгодно.
На правому фланзі, ближче до центральних воріт, лорд Барст продовжував пробиватися крізь головні сили армії варденів. Роран бачив його вже кілька разів. Тепер він ішов широкими кроками між людьми, ельфами та гномами й розкидав їх своєю величезною чорною булавою на всі боки, так, наче то були кеглі. Ніхто не міг зупинити цього здоровенного чолов’ягу або хоч би поранити його, а ті, хто опинялися поруч, одразу ж відступали, щоб він не дістав їх своєю страшною зброєю.
А ще Роран побачив короля Орика, який на чолі гномів пробивав собі дорогу крізь ряди ворожих солдатів. Шолом Орика, прикрашений коштовним камінням, палахкотів на сонці, коли король вимахував своїм величезним бойовим молотом Волундом.
— Вор Орикз корда! — кричали гноми, ідучи слідом за ним.
Приблизно за п’ятдесят футів від Орика кружляла в битві й королева Ісланзаді. Її червона накидка майоріла в повітрі, а осяйна кольчуга виблискувала на тлі темної маси тіл яскраво, немов зоря. Над головою королеви літав туди-сюди її вірний товариш — білий ворон. Навіть те, що за короткий час устиг побачити Роран, спостерігаючи за Ісланзаді, вразило його. Вона була надзвичайно вправна, нещадна й смілива. Цим вона нагадувала Арію, хоч Роран і подумав, що королева була, мабуть, кращим воїном.
Аж раптом із-за рогу будинку вискочило троє ворожих солдатів. Вони ледь не врізались у Рорана, а потім з криком підняли свої списи й рушили на нього, намагаючись проткнути наскрізь своєю зброєю, наче смажене курча. Роран різко присів і ухилився. Натомість його власний спис уп’явся в горлянку одному з ворогів. Солдат на якийсь час завмер, наче хотів, але не міг дихнути на повні груди, а потім упав як підкошений на землю, перекривши дорогу своїм товаришам.
Тепер Роранові було значно легше атакувати. І все ж таки вони з ворожих солдатів примудрився вдарити Міцного Молота в праве плече — він відчув, як стрімко тануть його сили, коли магічний захист відхиляв смертоносне лезо вбік. На превеликий подив ватажка, цього разу захист спрацював. Усього лиш кілька секунд тому він не завадив крайці ворожого щита шарпонути шкіру на лівій щоці Міцного Молота. Тепер усе було гаразд, і Роран неабияк зрадів.
Він сміливо рушив назустріч двом солдатам, які залишилися, та перш ніж устиг дійти до них, у повітрі промайнула лискуча сталь, і голови ворогів із застиглим подивом на обличчях покотилися на бруківку. Тіла впали слідом, а за ними Роран побачив знахарку Анжелу, одягнену у свою чорно-зелену кольчугу* з алебардою в руках. Поруч із нею було двоє котів-перевертнів. Один із них мав вигляд дівчини з розпущеним волоссям, гострими закривавленими зубами й довгим кинджалом, а інший виглядав так, як і має виглядати кіт. Роранові здалося, що це був Солембум, хоч він міг і помилитися.
— Роране! Я так рада тебе бачити,— сказала знахарка з надто веселою як для таких обставин посмішкою.— Це ж треба — зустрітися тут!
— Краще тут, ніж у могилі,— відповів на те Міцний Молот, підбираючи ще один спис і цілячись ним у солдата, якого помітив трохи нижче по вулиці.
— Гарно сказано!
— Я думав, ти пішла з Ерагоном. Анжела заперечно похитала головою:
— Ні. Він мене не кликав. Та хоч би й кликав, то я б не пішла. Я не годжуся для Галбаторікса. До того ж, у Ерагона є Елдунарі — вони йому допоможуть.