Страница 145 из 188
— Звичайно,— сказав Галбаторікс.— А де Вершники переховують тебе й таких, як ти? На Вройнгарді чи ще десь? Я та мої слуги дуже уважно обшукали руїни Дору Ареби.
Ерагон не був упевнений, що відповідь дракона слід передавати королю. Навряд чи вона могла тому сподобатись. Але особливого вибору Вершник не мав.
— Він каже... що ніколи не розповість тобі про це з власної волі.
Брови Галбаторікса зійшлися на переніссі:
— А він знає? Чудово! Тоді він дуже скоро розкаже мені про все, чи вже з власної волі, чи ні.
Король торкнувся головки свого яскраво-білого меча.
— Цей меч я забрав у його Вершника після того, як убив його... Я вбив Враеля на сторожовій вежі в Паланкарській долині... Знаєш, Враель назвав свій меч власним ім’ям — Іслінгр, «Той, Що Несе Світло». Щоправда, мені здається, йому більше б личило ім’я Врангр.
Ерагон подумки погодився: це ім’я і справді більше личило б мечеві, бо «Врангр» означає «кривий».
У цей час звідкись здалеку долинув низький протяжний звук. Галбаторікс знов посміхнувся:
— О, як добре. Скоро до нас приєднаються Мертаг і Торнак. Тоді ми зможемо розпочати все як належить.
Наче у відповідь на слова короля в кімнаті почувся іще один поривчастий звук. Здавалося, він лунав одночасно з кількох місць. Галбаторікс глянув через плече:
— Я й гадки не мав, що ви почнете напад рановранці. Зрештою, я вже був на ногах — я встаю задовго до світанку,— а от Шруйкана ви, здається, розбудили... Коли його будять, він стає страшенно роздратований і має звичку їсти людей. Мої охоронці вже давно знають, що його не можна турбувати, коли він відпочиває. Ви вчинили б дуже розумно, якби наслідували їхній приклад.
Поки Галбаторікс говорив це, завіса за його троном заворушилась і здійнялася до стелі.
Аж тепер Ерагон із жахом зрозумів, що насправді то ніяка не завіса, а крила Шруйкана.
Чорний дракон, згорнувшись, лежав на підлозі. Його голова покоїлась біля самісінького трону, а велетенське тіло нагадувало стіну, надто стрімку й високу, щоб на неї можна було залізти без допомоги магії. Луска дракона не мала такого блиску, як у Сапфіри чи Торнака — вона наче тьмяно іскрилась то там, то там. Ця темна, мов ніч, луска виглядала такою міцною й непроникною, якої Ерагон ніколи не бачив у драконів. Здавалося, що тіло Шруйкана всуціль кам’яне або металеве.
Дракон мав такі велетенські розміри, що Ерагонові спершу було навіть важко збагнути, що перед ним однаєдина жива істота. Він дивився на частину жилавої шиї Шруйкана, а гадав, що бачить ледь не все тіло дракона. Бокова частина однієї із задніх ніг Шруйкана здавалась Вершникові всією гомілкою, а одну лиш складку крила він сприйняв за ціле крило. І тільки глянувши вгору й побачивши шипи на хребті дракона, Ерагон нарешті зрозумів, який великий насправді Шруйкан — кожен його шип був, наче стовбур вікового дуба, а луска навколо сягала фута в товщину, коли не більше.
Шруйкан тим часом розплющив око й зиркнув на прибульців. Його райдужна оболонка була блідо-голуба, кольору льоду високо-високо в горах.
На тлі чорнющої луски вона виглядала просто приголомшливо яскравою. Величезне прижмурене око дракона ходило туди-сюди, коли він вивчав обличчя непроханих гостей. Здавалося, у його погляді немає нічого, крім люті й шаленства. Ерагон усім єством відчував, що Шруйкан за мить знищив би їх усіх, якби тільки Галбаторікс йому дозволив.
Від погляду цього сповненого люті величезного ока Ерагонові хотілося втекти далеко-далеко й сховатися кудись у нору глибоко під землею. Вершник подумав, що, мабуть, саме так повинен почуватися кролик, коли вічна-віч стикається з якоюсь величезною зубастою істотою.
Позаду голосно рикнула Сапфіра. Луска на її спині заворушилась і настовбурчилась, мов шерсть.
У відповідь десь у бездонних ніздрях Шруйкана спершу зблиснули язики полум’я, а потім він так само заричав, заглушаючи Сапфіру. Усе довкола сповнилось гуркотом, наче десь у горах стався обвал.
Діти на помості злякано зойкнули й позгортались клубочками, притиснувши голови до колін.
— Спокійно, Шруйкане,— сказав Галбаторікс, коли чорний дракон нарешті замовк. Повіка дракона опустилась, та повністю ока він так і не закрив, продовжуючи спостерігати за прибульцями крізь щілину шириною в кілька дюймів. Він наче тільки й чекав слушної миті, щоб кинутись на них.
— Ви йому не подобаєтесь,— посміхнувся Галбаторікс.— Утім йому ніхто не подобається... Чи не так, Шруйкане?
Дракон захропів, і в повітрі повис легенький запах диму.
Ерагона знов охопило якесь дивне відчуття, схоже на відчай. Шруйкан міг убити Сапфіру одним-єдиним ударом лапи. І якою б величезною не здавалася ця кімната, вона була явно замала для того, щоб Сапфіра могла довго тікати від чорного дракона. Безпорадність перетворилася на безсильну лють, і Вершник чимдуж шарпнув свої невидимі пута.
— Як тобі вдається це робити?! — крикнув він, напружуючи кожен м’яз.
— Я б теж хотіла це знати,— сказала Арія.
Очі Галбаторікса зблиснули під темним чолом:
— А ти не здогадуєшся, ельфенятко?
— Я б хотіла знати напевно, а не губитися в здогадках.
— Гаразд. Але спершу ви повинні зробити одну річ, аби точно знати, що я казатиму правду. Ви обоє маєте спробувати накласти закляття... А потім я вам усе скажу.
Ерагон і Арія мовчки стояли.
— Ну ж бо, хутчіш! — король нетерпляче махнув рукою.— Обіцяю, що вам за це нічого не буде. Спробуйте... я наполягаю.
Першою спробувала Арія.
— Траутха,— сказала вона незвично низьким голосом. Ерагон гадав, що ельфійка хоче зробити так, щоб Дотдаерт полетів у Галбаторікса. Однак зброя залишилась у неї в руці.
— Брізінгр! — у свою чергу сказав Вершник.
Він сподівався, що, на відміну від Арії, йому вдасться використати магію. Аж ні. Лезо меча залишилось таким, як було, тьмяно виблискуючи у світлі ліхтарів.
Галбаторікс примружив очі:
— Ельфенятко, моя відповідь мала б бути для тебе очевидною... Я витратив на це більшу частину минулого століття, але нарешті знайшов те, що шукав: спосіб керувати заклинателями Алагезії. Справа була дуже-дуже непроста. Переважна більшість людей рано чи пізно зневірилась би у своїй силі або й просто злякалась. Та не я. Я був наполегливий. І нарешті таки знайшов те, що так давно шукав: одну табличку, створену на іншій землі й у інший час руками, які не належали ні ельфу, ні гному, ні людині, ні ургалові. А на тій табличці було написане слово — ім’я, на яке впродовж століть полювали всі чарівники, хоч на них і чекало гірке розчарування,— Галбаторікс підняв палець.— Це ім’я всіх імен. Ім’я прадавньою мовою.
Ерагон стримав прокляття. «Так ось що хотів сказати мені той разак,— подумав він, згадуючи, як один зі схожих на комаху монстрів прошипів йому в Хелгрінді: “Він майж-ж-ж-е знайшов ім’я... Справжнє ім'я!”».
Та якою б непереборною силою не віяло від слів Галбаторікса, Ерагон не впав у відчай хоча б тому, що знав: ім’я не може перешкодити ані йому, ані Арії, та навіть Сапфірі використовувати магію, яка не потребує прадавньої мови. І справа не в тому, що ця магія могла так уже сильно допомогти їм, ні — захист короля, напевно, впорався б із будь-якими закляттями, які вони могли накласти на нього чи на Шруйкана. Але якщо король не знав, що вони могли використовувати магію без допомоги прадавньої мови, або навіть якщо він знав про це, однак не вірив, що знають вони, тоді був шанс бодай здивувати його чи відволікти на якусь мить.
Галбаторікс тим часом продовжував:
— Із цим словом я можу змінювати закляття так само легко, як інший чарівник керує елементами. Усі закляття підлягають мені, а от я не підлягаю жодному з них, окрім тих, які обираю сам.
«Можливо, він не знає»,— подумав Ерагон, і в його серці зажевріла іскринка надії.
— Я буду використовувати це ім’я імен, щоб підкорити кожного чарівника Алагезії. Відтепер ніхто, навіть ельфи, не зможуть творити закляття без мого дозволу. До речі, саме зараз маги вашої армії можуть пересвідчитись у цьому на власному досвіді. Після того як вони насмілились увійти в головні ворота Урубейна, їхні закляття більше не діють так, як належить. Деякі з них узагалі не спрацьовують, а інші змінюються й вражають не мої загони, а ваші.