Страница 139 из 188
— У повітрі є ще одне місце, яке запускає механізм. Якщо стрибнути, он там, угорі, зі стіни вилізуть леза... і знизу також.
Ерагон нічого не розумів.
— Чому це Галбаторікс намагається нас убити?..— спитав він чи то ельфів, чи самого себе й додав, глянувши на Елву: — Якби не ти, Сапфіра була б уже мертва. А Галбаторіксу вона потрібна жива... Тоді навіщо все це?
— він кивнув убік закривавленої підлоги.— Навіщо ці шипи, навіщо кам’яні блоки?..
— Можливо,— сказала ельфійка Інвідія,— він чекав, що ями затримають нас іще до того, як ми дійдемо до інших пасток.
— А може,— похмуро мовив Блодхгарм,— йому відомо, що з нами Елва...
Дівчинка знизала плечима:
— І що з того? Він усе одно не може мене спинити. По спині Ерагона пробіг холодок:
— Так, не може. Але коли він знає про тебе, тоді він боїться, а якщо він боїться...
«Тоді він справді зробить усе, щоб знищити нас»,— закінчила Сапфіра.
Арія струснула головою:
— Це не має жодного значення. Так чи інакше, ми повинні знайти його.
На якусь мить запала мовчанка.
— А що коли я скористаюся магією,— обірвав її Ерагон,— щоб перенести нас он туди, так само, як Арія відправила яйце Сапфіри на Хребет?
«Для цього треба надто багато енергії»,— сказав Глаедр.
«А нам вона знадобиться, коли ми зустрінемо Галбаторікса»,— додав Умарот.
Ерагон нічого на те не відповів і глянув через плече — далеко-далеко позаду них Мертаг перебігав з одного боку коридору на інший.
«У нас мало часу»,— подумав Вершник, а вголос спитав:
— Як ви гадаєте, може, нам варто спробувати накласти що-небудь на поверхню стіни, щоб не дати лезам вирватися звідти?
— Навряд чи щось вийде,— відповіла Арія.— Поперше, леза, поза сумнівом, захищені від магії. А подруге, у нас немає із собою нічого такого, що змогло б їх утримати. Ніж?.. Шмат обладунку?.. Ті пластини надто великі й важкі. Вони зметуть усе на своєму шляху, так, немов нічого й не було.
— Я так не думаю,— сказав після невеликої паузи Блодхгарм, а потім облизав ікла й поклав свій меч на підлогу перед Ерагоном, жестом наказавши іншим ельфам зробити те саме.
За мить перед Ерагоном лежало одинадцять ельфійських клинків.
— Ні-ні,— почав відмовлятися Вершник — Я не можу просити вас піти на таку жертву. Ваші мечі...
— Убивце Тіні,— перебив його Блодхгарм, піднявши руку вгору.— Ми б’ємось розумом, а не тілом. Коли ми натрапимо на солдатів Імперії, то зможемо забрати зброю й у них... А наші мечі найбільше потрібні ось тут... І було б дурістю залишити їх при собі тільки заради сантиментів!
Ерагон схилив голову:
— Ну, воля твоя.
— Але,— сказав Блодхгарм, звертаючись до Арії,— коли ми хочемо, щоб усе вийшло як слід, число мечів має бути парне.
Арія насупилась. Якусь мить вона вагалась, а потім усе-таки взяла свій меч і поклала його поруч з іншими.
— Ретельно обміркуй, що ти хочеш зробити, Ерагоне,— тільки й сказала вона.— Усі ці мечі легендарні. І була б велика ганьба, щоб вони пропали просто так, без жодної користі.
Вершник мовчки кивнув і спробував зосередитись, згадавши свої заняття з Оромисом.
«Умароте,— подумки мовив він,— мені потрібна ваша сила».
«Усе, що наше,— твоє»,— коротко відповів дракон. Ілюзія, що приховувала щілини, з яких вислизали металеві ножі, була створена надто вже добре, щоб Ерагон зміг одразу ж знайти її. Та Вершник чудово знав, що Галбаторікс не належав до тих, хто ретельно стежить за дрібними деталями. Ерагон не помилився: чари, які відповідали за цю ілюзію, виявити було досить легко, а за ними він зміг визначити місце розташування та розміри отворів.
На жаль, Ерагон не міг точно сказати, наскільки глибоко лежать металеві ножі всередині щілин. Та він сподівався, що вони перебувають десь за пару дюймів від зовнішньої поверхні стіни. Якщо б вони залягали ближче, тоді його задум міг би провалитися, бо король напевно захистив метал від зовнішнього впливу.
Промовляючи потрібні слова, Вершник наклав перші дванадцять заклинань. Меч одного з ельфів — Лауфіна — безслідно зник, тільки повітря легко війнуло, немовби вітер гойднув туніку. За мить зі стіни зліва пролунав глухий стук.
Ерагон посміхнувся — спрацювало. Тоді Вершник почав говорити швидше, вставляючи на відстані п’яти футів по шість мечів у кожну стіну. І поки він говорив, ельфи стояли мовчки. Якщо їх і засмутила втрата зброї, вони намагалися цього не показувати.
Нарешті все було готове. Ерагон став на коліно біля Арії й Елви.
— Приготуйтесь! — сказав він.
Сапфіра та ельфи напружено завмерли. Тим часом Арія підсадила Елву собі на спину:
— Ми готові...
Ерагон знову підняв руку й ударив по підлозі.
Зі стін долинув деренчливий тріск, а зі стелі посипалися ниточки пилюки, перетворюючись на імлисті струмки..
І щойно Вершник побачив, що мечі тримаються, як одразу ж рвонув уперед.
— Швидше! — закричала Елва.
Ерагон іще більше напружився, змусивши свої ноги ледь не мигтіти в повітрі. Праворуч повз нього стрімко промайнула Сапфіра, пригнувши голову й хвіст. Вона мчала, немов якась невиразна тінь.
І в ту мить, коли вони вже перебігли на той бік пастки, мечі позаду них зламались і залунав пронизливий виск металу, від якого мимоволі проймав дрож. Хтось скрикнув.
Вершник обернувся — усі його супутники встигли перетнути цей смертоносний простір. Одну лиш срібноволосу ельфійку Яелу затисло між останніми шістьма дюймами металевих пластин. Повітря довкола неї сяяло синім і жовтим вогнем, а її обличчя спотворив біль.
— Флауга! — на весь голос крикнув Блодхгарм, і Яела вискочила з металевих ножиць, чиї леза дзвінко брязнули одне об одне й зі страхітливим виском блискавично зникли в стінах.
Яела впала на підлогу неподалік Ерагона. Той допоміг їй звестися на ноги.
— Ти поранена? — спитав він. Ельфійка заперечно похитала головою:
— Ні, але... мої чари зникли,— вона підняла руки й здивовано втупилась у них.— Я не жила без чарів з тих пір... з тих пір, як була молодшою, ніж ти зараз... Ті кляті леза якось зірвали їх з мене!..
— То не біда,— відповів Ерагон.— Головне, що тобі пощастило лишитися живою.
Елва зиркнула на Вершника.
— Ми б усі загинули, крім нього,— вона тицьнула на Блодхгарма,— якби я не наказала вам рухатись швидше.
Ерагон буркнув щось невиразне, і вони знову рушили вперед, побоюючись знову натрапити на пастку. Але жодних пасток більше не було. Невдовзі вони вже стояли перед дверима.
Ерагон підвів очі на сяючу золотом гладінь. На всі двері був вирізьблений величезний дуб. Його листя утворювало пишний купол, поєднаний з корінням унизу. З обох боків середньої частини стовбура відходили потужні гілки, які розділяли простір усередині купола на чотири частини. У верхній лівій частині було змальоване військо ельфів, які, тримаючи списи, крокують крізь густий ліс. У верхній правій частині були зображені люди, котрі будували замки й кували мечі. Унизу ліворуч ургали — здебільшого кулли — спалювали села й убивали їхніх мешканців, а праворуч були гноми, які мінували печери, повні коштовного каміння й рудних жил. Серед коріння та гілок дуба Ерагон помітив котів-перевертнів і разака, а також кілька дивних на вигляд істот, яких не зумів упізнати. А в самісінькому центрі стовбура згорнувся дракон, який тримав у пащі власний хвіст, так, наче він сам себе кусав. Ці двері були просто чудові. За інших обставин Ерагон із задоволенням просидів би тут хоч і цілий день, щоб роздивитись усе як слід.
Але тепер він думав про те, що чекає на нього по той бік дверей,— і ця думка сповнювала його острахом. Якщо там був Галбаторікс, то їхнє життя ось-ось мало змінитися раз і назавжди. Ніщо більше не залишиться таким, як досі. Так буде для них, так буде й для всієї Алагезії.
«Я не готовий»,— подумки сказав Ерагон Сапфірі.
«А ми коли-небудь будемо готові? — риторично спитала вона й висунула язик, пробуючи повітря.— Галбаторікс і Шруйкан повинні померти, а ми — єдині, хто може це зробити».