Страница 128 из 188
Ісланзаді засміялася, показавши довгі зуби, а пагорб і поля ніби задзвеніли її сміхом.
— Твоє красномовство так само зросло! Аріє, ти не казала мені, що він так чудово говорить.
— Він іще тільки вчиться,— легко всміхнулася Арія, а потім, звертаючись до Ерагона, сказала: — Мені дуже приємно бачити, що ти повернувся живий і здоровий.
Тим часом ельфи засипали його, Сапфіру та Глаедра численними питаннями. Утім усі троє відмовчувалися, чекаючи на прихід інших. Зрештою, Ерагонові здавалося, що ельфи й так якось відчувають присутність Елдунарі. Недаром же вони час від часу непомітно кидали погляди вбік серця сердець.
Невдовзі до них прибув Орик. Він під’їхав з півдня на кудлатому поні, який був увесь у піні й важко дихав.
— Привіт, Ерагоне! Привіт, Сапфіро! — закричав король гномів, піднявши вгору кулак. Він скотився зі свого сумного скакуна на землю, тупнув ногою й згріб Ерагона в міцні обійми, плескаючи його по спині. Потім Орик підбіг до Сапфіри й потер їй ніс, так, що вона мало не почала мурчати.
— А де твоя охорона? — здивовано спитав Ерагон. Орик махнув рукою кудись назад.
— Там. Плетуть собі коси в бородах біля ферми за милю на захід звідси. Маю сказати, що жоден з них, звісно, не в захваті від цього заняття... Ні-ні, я довіряю їм усім без винятку, бо вони з мого клану, але Блодхгарм сказав, що ліпше прийти самому. От я й прийшов сам. А тепер скажи мені, навіщо всі ці секрети? Ти щось знайшов на Вройнгарді?
— Зачекай трішки, поки прибудуть інші, і про все дізнаєшся,— відповів Ерагон.— А зараз скажу тільки те, що я щасливий знову бачити тебе,— і Вершник поплескав Орика по плечу.
Трохи пізніше прибув Роран. Він прийшов пішки, вигляд у нього був грізний і заклопотаний. Вітаючись, він міцно потис Ерагонові руку, а потім відвів його вбік.
— Можеш зробити так, щоб вони нас не чули? — спитав Роран, кивнувши вбік Орика й ельфів.
Кілька секунд Ерагон бубонів заклинання, яке захищає від чужих вух. Крім того, він закрив свій розум від Глаедра й інших Елдунарі. Тепер його могла чути тільки Сапфіра.
— Готово,— сказав Вершник.
Роран кивнув і глянув кудись удалину через поля.
— Знаєш, доки тебе не було, я встиг сказати кілька слів королю Орину.
— Слів? Яких слів?
— Та він поводився, як дурень, а я йому про це й сказав...
— Наскільки я розумію, йому це не дуже сподобалося.
— Можна й так сказати... Він спробував мене заколоти.
— Що?!
— Мені вдалося вибити меч йому з рук, тож він не встиг завдати удару. Але якщо піде так і далі, то я напевно буду мертвий.
— Орин? — Ерагонові стало мулько, коли він уявив собі короля з оголеним мечем.— Ти так сильно його образив?
Роран, здається, уперше посміхнувся, хоч уже за мить посмішка зникла під його бородою:
— Я налякав його, мовляв, може бути ще гірше. Ерагон буркнув щось невиразне й стис руків’я Брізінгра — тепер вони обидва стояли, тримаючи руку на зброї.
— Хто ще про це знає? — спитав Вершник за якусь мить.
— Джормандер, він там був. Ну, а Орин міг розпатякати кому завгодно.
Ерагон насупився й зробив кілька кроків тудисюди, намагаючись вирішити, що ж його робити:
— За теперішніх обставин гірше й бути не може.
— Та знаю. Я й гадки не мав ображати Орина... Але він хотів надіслати Галбаторіксу своє «королівське вітання»... Нісенітниця якась та й годі! Він би наразив усіх нас на небезпеку. Я не міг дозволити, щоб це сталося. На моєму місці ти зробив би те саме.
— Може, й так, але це дуже ускладнює становище. Я тепер командир варденів. І напад на тебе чи на будь-кого з моїх воїнів — це напад на мене. І Орин це чудово знає... А ще він знає, що ми з тобою однієї крові. З таким самим успіхом він може жбурнути мені рукавицю в обличчя.
— Він був п’яний,— сказав Роран.— Не впевнений, що він думав про це, коли схопився за меч.
У цю мить Ерагон побачив, що Арія і Блодхгарм кидають на нього зацікавлені погляди. Тоді він перестав ходити туди-сюди й повернувся до них спиною.
— Я боюся за Катріну,— продовжив після короткої мовчанки Міцний Молот.— Якщо Орин аж так розгнівався, він годен послати своїх людей за мною чи за нею. У всякому разі, це може завдати їй болю... Джормандер уже поставив варту біля нашого намету, але, по-моєму, це недостатній захист.
Ерагон міцно стис руку:
— Орин не посміє зробити їй боляче.
— Не посміє? Він не може зашкодити тобі. У нього не вистачить духу стати віч-на-віч зі мною. Тоді що ж йому залишається? Засідка? Ніж у спину? Ні. Вбивство Катріни було б для Орина найкращим способом помститися за образу.
— Не думаю, що Орин може вдатися до підступного вбивства або напасти на Катріну.
— Але ти не можеш стверджувати це напевно. Ерагон на мить замислився, а потім сказав:
— Гаразд. Я накладу на Катріну пару заклять, які її захистять, а Орину дам знати, що я їх наклав. Це змусить його відмовитися від усього, що він міг затіяти.
Здається, Роранові трохи полегшало на душі:
— Дякую.
— На тебе я теж накладу кілька нових захисних заклять.
— Ні-ні, то було б занадто... Я й сам можу про себе подбати.
Ерагон почав наполягати, але Роран настояв на своєму.
— Прокляття! — не витримав нарешті Вершник.— Послухай мене. Незабаром ми розпочнемо битву з людьми Галбаторікса. І в тебе повинен бути якийсь захист бодай проти магії. Хочеш не хочеш, а я накладу на тебе захист! До речі, міг би посміхнутися й сказати мені за це спасибі!
Роран сердито зиркнув на нього, потім щось пробурчав і підняв руки:
— Добре. Роби, як знаєш... Ти ніколи не розумів, де варто поступитися.
— О! А ти розумів? Роран посміхнувся:
— Та ні. Гадаю, це в нас сімейне.
— Гм... Якщо брати Брома й Герроу, то я навіть не знаю, хто з них був упертіший.
— Мій батько,— сказав Роран.
— Та й Бром був нівроку... Ні, ти таки правий. Герроу.
Тепер вони обоє посміхнулися, згадавши своє життя на фермі.
— А ти виглядаєш якось інакше, ніж раніше,— сказав Роран.
— Справді?
— Так. Здається, ти став більш упевненим у собі.
— Мабуть, це тому, що я став краще розуміти самого себе.
Роран нічого на те не відповів.
* * *
За півгодини разом під’їхали Джормандер і король Орин. Ерагон привітав Орина так само чемно, як і завжди, але Орин відповів якось прохолодно, намагаючись не дивитися Вершникові в очі. Навіть на відстані кількох футів від нього було чутно запах вина.
Коли всі учасники наради зібралися перед Сапфірою, Ерагон почав. Спершу Вершник попросив кожного дати клятву прадавньою мовою про те, що все, сказане далі, ніколи не буде розголошене. Потім він пояснив Орику, Рорану, Джормандеру й Орину, хто такі Елдунарі, розповів коротку історію про схожі на коштовне каміння серця драконів та про їхній зв’язок із Вершниками й Галбаторіксом.
Здавалося, ельфи були збентежені готовністю Ерагона говорити про Елдунарі при всіх, але ніхто з них не став заперечувати. Це порадувало Вершника, бо означало, що він заслужив велику довіру з їхнього боку. Натомість Орик, Роран і Джормандер сприйняли його розповідь із подивом і недовірою. Тим часом Орин був похмурий і взагалі не хотів вірити в існування Елдунарі. Щоправда, усі ці сумніви розвіяло серце сердець Глаедра, яке Ерагон дістав з підсідельної горби й показав присутнім.
Трепет, з яким учасники наради спілкувалися з драконом, вселяв у серце Ерагона надію. Судячи з усього, навіть Орин був вражений, хоч, перекинувшись парою фраз із Глаедром, обернувся до Ерагона й спитав:
— А Насуада знала про це?
— Так,— чесно відповів Ерагон, хоч неважко було здогадатися, що ця відповідь навряд чи сподобається Оринові.— Я розповів їй у Фейнстері.
— Отже,— роздратовано сказав король,— оце вже вдруге ви з Насуадою мене ігноруєте... Без підтримки моїх людей у варденів не було б жодної надії перемогти Імперію. Я монарх однієї з чотирьох держав Алагезії. Моя армія становить значну частину наших сил. А ти все ще вважаєш, що не зобов’язаний повідомляти мене про якісь важливі речі!