Страница 116 из 188
Щодо Сапфіри, то її найнепривабливішою рисою, якій треба було давати раду, виявилось марнославство, котре вона довго відмовлялась визнати. А щодо Ерагона, то такою рисою була самовпевненість. За словами Глаедра, юнак час від часу явно виказував її. Крім того, аж ніяк не чужими були йому і дратівливість, і егоїзм, і злість...
Та попри те, що вони вивчали одне одного так ретельно й прискіпливо, як тільки могли, це не дало їм поки що жодних наслідків. Це пригнічувало Ерагона. Він не міг повертатися до варденів з порожніми руками. А часу було вкрай мало.
«Сьогодні й завтра,— тривожно думав Вершник,— це все, що ми маємо. Господи, як же ми збираємось завдати поразки Галбаторіксу?! Ще день-другий — і наші життя вже більше не належатимуть нам. Ми станемо рабами, як Мертаг і Торнак».
Ерагон ледь чутно лайнувся й нишком ударив кулаком по підлозі.
«Заспокойся, Ерагоне»,— сказав Глаедр так, щоб цих слів не почула Сапфіра.
«Як же я можу бути спокійним?» — ледь не скрикнув юнак.
«Легко бути спокійним, коли нема про що хвилюватись, Ерагоне,— відповів на те старий дракон.— Але справжнє випробування для тебе полягає в тому, щоб, незважаючи ні на що, залишитися спокійним у складній ситуації. Ти не можеш дозволити злості чи зневірі затьмарити твій розум. Принаймні не тепер, коли твої думки мають бути домежно світлі й чіткі».
«А тобі завжди вдавалось бути спокійним у складних ситуаціях?» — спитав Ерагон.
Здавалося, старий дракон посміхнувся:
«Та ні. Швидше, навпаки. Я часто рикав, кусався, валив дерева, скородив лапами землю... А одного разу на Хребті я навіть розвалив вершину гори, через що інші дракони були мною вкрай невдоволені... Але в мене було багато років для того, щоб зрозуміти, що втрата самовладання рідко коли помагає. Ти поки що не відчуваєш цього, я знаю. Та все ж повір моєму досвіду. Забудь про всі свої тривоги й зосередься тільки на своєму завданні. Майбутнє буде таке, яке буде. А хвилюватися з приводу нього — значить тільки робити свої страхи більш вірогідними».
«Я розумію,— зітхнув Ерагон,— але це дуже важко».
«Ясна річ. На світі не так уже й багато путніх речей, які даються легко»,— Глаедр замовк, залишивши Вершника сам на сам зі своїми думками.
Ерагон трохи посидів, потім дістав із торби свою чашу, переліз через півколо каміння й пішов босоніж до однієї з калюж під отвором у стелі. Накрапав дрібний дощик, вкриваючи підлогу гладеньким шаром води. Юнак сів навпочіпки на краю калюжі й почав черпати руками воду в свою чашу.
Коли чаша була повна по вінця, Ерагон відійшов на кілька футів і поставив її на камінь висотою зі столик. Потім він викликав у своїй уяві образ Рорана й тихо проказав:
— Драумр копа!
Вода в чаші почала мерехтіти, і невдовзі на білому тлі з’явився образ Рорана. Він ішов поряд із Хорстом та Альбричем, ведучи свого коня Сніговія. Усі троє були дуже втомлені, вони добряче натерли ноги, але міцно тримали в руках зброю. Отже, усе гаразд — вони живі й здорові, вони продовжують воювати з Імперією.
Потім Ерагон побачив Джормандера, після нього Солембума — той якраз шматував тільки-но вбитого дрозда,— а далі Арію. Щоправда, охорона Арії сховала її від його погляду, і він не побачив майже нічого, крім темряви.
Нарешті Ерагон зняв закляття, вилив воду назад у калюжу й повернувся до табору. Сапфіра ще не спала. Вона потягнулась, позіхнула, вигинаючи спину, мов кішка:
«Ну, як там вони?»
«Наскільки можу судити, усе гаразд»,— відповів Ерагон.
Він кинув чашу на торбу, ліг на свою постіль, заплющив очі й знову став думати про те, яким може бути його справжнє ім’я. Вершник перебрав у пам’яті найрізноманітніші варіанти, але жоден із них не торкнувся струн його душі, тому він відкидав їх і починав міркувати знову й знову. Ясно було одне: його ім’я повинно віддзеркалювати кілька неодмінних речей — найперше те, що він був Вершником, потім його почуття до Сапфіри й Арії, бажання перемогти Галбаторікса, а ще його близькість до Рорана, Герроу та Брома й кровна спорідненість із Мертагом. Але як Ерагон не комбінував усе це, визначити своє ім’я він усе одно не міг. Якась найважливіша риса його власного єства тактаки й залишалася осторонь, тому він робив свої імена все довшими й довшими, сподіваючись, що бодай випадково натрапить на те, чого досі не помічав. Та коли ім’я стало таким довжелезним, що його треба було вимовляти ледь не хвилину, Ерагон зрозумів, що просто марнує час. Він знову замислився. А може, помилка полягає в тому, що він не зумів помітити якоїсь своєї вади або не приділив належної уваги ваді вже поміченій? Справді-бо, люди, яких йому доводилось зустрічати, рідко коли мали особливе бажання усвідомлювати власну недосконалість. Мабуть, і сам він не був тут винятком. Отож, треба якомога швидше вилікуватись від цієї Сліпоти, доки ще є час, від сліпоти, народженої гордощами й самолюбством, тим, що дозволяло йому вірити в себе все своє життя. Принаймні потурати собі далі не випадало.
Так Ерагон міркував і міркував, та всі його зусилля були марні.
Тим часом дощ ставав усе сильніший. Ерагона трохи дратував звук крапель, які рясно падали в калюжі. Цей безугавний шум заважав почути, якби хтось спробував непомітно підкрастися до них. З тієї першої ночі на Вройнгарді, коли Вершник бачив якісь дивні постаті в каптурах, котрі рухались містом, вони більше жодного разу ніде не з’являлись, та Ерагон добре знав, що вони десь тут, і не міг побороти відчуття, що на нього й на Сапфіру можуть напасти в будь-яку мить.
Сіре світло дня повільно вицвіло в присмерк, а невдовзі глибока темна ніч тихо спустилась на долину. Ерагон підкинув більше дров у вогнище. Це було одне-єдине джерело світла всередині всього гніздового будинку. Його жовте полум’я нагадувало крихітну свічку посеред величезного лункого простору. Дзеркальна поверхня води неподалік від вогнища відбивала світло палаючих гілок. Вона мерехтіла, немов гладенький-гладенький лід, і ці барвисті відблиски полум’я повсякчас відволікали Вершника від роздумів.
Ерагон вирішив не вечеряти. По-перше, юнак був надто напружений і їсти йому не хотілось, а по-друге, він добре знав, що їжа уповільнить хід його думок — розум значно гостріший на порожній шлунок. Так чи інакше, Ерагон вирішив не їсти, аж доки не дізнається своє справжнє ім’я або не покине цей не надто гостинний острів.
Так минуло кілька годин. Із Сапфірою Вершник майже не розмовляв, хоч добре відчував і її настрій, і її думки. Мабуть, вона так само відчувала настрій і думки Ерагона. На Вершника поволі напливав сон. Він не чинив йому спротиву. Треба було хоч трохи відпочити. Крім того, уві сні людина має дивовижну здатність проникати в єство речей... Аж раптом сон як вітром здуло — Сапфіра голосно рикнула, простягнула вперед праву лапу й щосили вдарила нею по підлозі. Гілочки в багатті підлетіли вгору, впали й розсипались на друзки, кинувши під стелю цілий сніп іскор. Від несподіванки Ерагон скочив на ноги й вихопив Брізінгр. Та вже наступної миті він зрозумів, що Сапфіра просто нетямиться з радощів.
«Мені вдалося! — гукнула Сапфіра, згинаючи шию й випустивши вгору яскравий струмінь жовто-синього полум’я.— Я знаю своє справжнє ім’я!»
Вона трохи помовчала, а тоді промовила кілька слів прадавньою мовою. Від цих слів у голові Ерагона наче задзвенів дзвін, а краї Сапфіриної луски спалахнули на мить якимось внутрішнім світлом, і тепер уся вона виглядала так, немов була створена із зірок.
Ім’я Сапфіри звучало благородно й велично. А ще в ньому відлунював світлий смуток, бо це було ім’я останньої жіночої особини її виду. У ньому вчувалася і любов до свого Вершника, і відданість йому, і ще щось таке, про що Ерагон нічого не знав, і найкращі риси дракона, і його недоліки... А загалом це ім’я справляло враження вогню, краси та величі. Від захвату Сапфіра шаркала крилами й наче як тремтіла вся, від кінчика носа до хвоста.
«Тепер я знаю, хто я!» — нарешті сказала вона.
«Чудово, Б’яртскулар,— відповів на те Глаедр.— Ти маєш ім’я, яким можна пишатися... Але доки ми не дістанемось до того шпиля, заради якого ми тут, я не повторю його навіть тобі. Та й ти теж повинна зробити все можливе, щоб тримати його в секреті».