Страница 106 из 188
Тоді вона спробувала заспокоїти його посмішкою. Мабуть, у неї вийшло не зовсім так, як вона хотіла. Принаймні Мертаг іще міцніше стиснув губи — так робила вона сама, коли хотіла будь-що вгамувати біль.
— Спробуй не рухатись,— сказав Вершник, а потім звів над нею руки й почав говорити щось прадавньою мовою.
«От якби я могла сама...» — подумала дівчина.
Його магія невдовзі подіяла, біль значно зменшився, але повністю не зник.
Насуада з подивом глянула на нього.
— Мені дуже шкода,— сказав Мертаг,— але я більше нічим не зможу допомогти. Галбаторікс зробив щось таке, що перевершує моє розуміння.
— А твої Елдунарі?..— спитала вона.— Вони, мабуть, допомогли б.
Він заперечно похитав головою:
— То були молоді дракони. Вони мало що знали про магію, а Галбаторікс їх майже нічого не навчив... Мені дуже шкода...
— Оте ще й досі в мені?..
Юнак знов заперечно хитнув головою:
— Уже ні. Галбаторікс забрав їх, тільки-но ти втратила свідомість.
Насуада полегшено зітхнула:
— Добре... Але твої заклинання не зняли біль... Вона намагалася сказати це м’яко, та, мабуть, у її голосі вчувалися якісь нотки розчарування. Мертаг скривився:
— Не можу збагнути, чому... Повинні були зняти... Ці істоти, що б то таке не було, випадають зі звичайної картини світу.
— А ти знаєш, звідки вони?
— Ні. Я тільки сьогодні дізнався про них, коли Галбаторікс приніс їх із внутрішньої камери.
На якусь мить Насуада заплющила очі:
— Допоможи мені встати.
— Ти...
— Допоможи мені встати.
Не кажучи ані слова, він розстебнув їй ремені. Дівчина сяк-так зіп’ялась на ноги й, похитуючись, чекала, поки пройде запаморочення.
— На,— сказав Мертаг, подаючи їй свій плащ. Вона накинула його на себе, прикриваючи грішне тіло, а також опіки, струпи, пухирі й криваві лінії, які спотворили її.
Накульгуючи, Насуада дійшла до краю камери, притулилася до стіни й повільно сповзла на підлогу.
Мертаг присів біля неї. Так вони й сиділи вдвох, мовчки втупившись у протилежну стіну.
Минула хвилина, друга, третя... Насуада заплакала.
Вона сердилася на себе, але сльози все бігли й бігли...
За якийсь час дівчина відчула, як Мертаг торкнувся її плеча — вона здригнулась. Навіщо? Він не міг їй допомогти. А крім того, скільки болю він їй завдав за останній час! Звісно, вона знала, що він робив це не з власної волі, але не могла забути, що саме він доторкався до неї розпеченим залізом.
Здається, цей мимовільний відрух вразив Мертага в самісіньке серце. Насуаді стало страшенно прикро. Вона взяла його за руку. Вершник дозволив її пальцям ніжно стиснути долоню, а потім обняв її за плечі й пригорнув до себе. Спершу вона трохи пручалась, та невдовзі завмерла в його обіймах і заридала знову. Її схлипування відбивалися луною в порожнечі кам’яної кімнати.
Так, обнявшись, вони й просиділи мовчки кілька хвилин.
— Клянусь,— нарешті обізвався Мертаг,— я знайду спосіб визволити тебе... Для мене й для Торнака вже надто пізно, але не для тебе... Доки ти не присягла на вірність Галбаторіксу, є шанс, що я зумію таємно забрати тебе з Урубейна.
Насуада глянула на нього, намагаючись зрозуміти, що він сказав.
— Як? — прошепотіла вона.
— Не маю жодного уявлення,— відповів Мертаг з ледь помітною хитруватою посмішкою.— Але я зроблю це... Чого б це мені не коштувало. Але ти повинна пообіцяти мені, що не складеш присягу, доки я не спробую. Добре?
— Мені здається, я не зможу витримати це знову. Якщо він ще раз залишить їх на мені, мабуть, я зроблю все, що він захоче.
— А тобі й не доведеться. Король не буде вдруге вдаватися до послуг земляних личинок.
— Що ж він збирається робити? Мертаг трохи помовчав:
— Він вирішив маніпулювати тим, що ти бачиш, чуєш або відчуваєш. А коли й це не подіє, тоді він спробує атакувати твій розум... Ось оце вже справді страшно... Тоді ти точно не зможеш нічого зробити. Ніхто не зможе. Та перш ніж справа дійде до цього, я гадаю, ти вже будеш на волі. Усе, що тобі треба робити,— вистояти ще кілька днів... Усього лиш кілька днів.
Як же мені вистояти, якщо я не зможу довіряти своїм почуттям?
— Є одне почуття, якому ти можеш довіряти скрізь і завжди,— Мертаг пильно глянув на неї.— Дозволь мені торкнутись твого розуму. Ні, я не буду читати твої думки. Я тільки хочу, щоб ти знала, що відчуває мій розум. Тоді ти завжди зможеш упізнати його...
Насуада вагалась. Вона знала, що це поворотний момент. Або вона буде довіряти йому повністю, або всьому кінець. І тоді, можливо, вона втратить свій єдиний шанс, щоб не стати рабинею Галбаторікса. Та все ж їй було дуже лячно — а що коли Мертаг спробує приспати її, знизити її здатність чинити опір, заволодіти її свідомістю? А може, він хоче отримати якусь інформацію, читаючи її думки? «Але ж навіщо,— подумала вона,— Галбаторікс став би вдаватися до таких трюків? Він міг зробити все це й сам. Мертаг правий: я не в змозі побороти короля. Якщо я пристану на пропозицію Мертага, це може означати мою загибель. Але якщо я відмовлюся від неї, тоді моя загибель неминуча. Так чи інакше, Галбаторікс зламає мене. Це всього лиш питання часу».
— Роби як знаєш,— коротко мовила Насуада. Мертаг кивнув і заплющив очі.
У тиші свого розуму дівчина почала читати вірші, які завжди промовляла, коли хотіла приховати свої думки чи захистити свою свідомість від непроханого гостя. Вона зосередилася на цьому з усієї сили. Насуада хотіла бути готова до несподіваного нападу, а також не думати про жодні секрети:
В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима. І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива! Не борися з темним бісом, все твій розум знає, І не слухай жодних тіней, що вві сні чигають».
Коли свідомість Мертага налягла на неї, вона напружилась і почала читати вірш іще швидше. Та, на превеликий подив, її розум відчув щось до болю рідне. Свідомість Мертага була така схожа на її власну, що Насуада спершу не могла в це навіть повірити. Певна річ, та схожість була далеко не в усьому... Скажімо, у самісінькому осередді його єства лежав гнів. Це було наче холодне чорне серце, стиснене в кулак і нерухоме, з прожилками ненависті, яка обплутала його розум. Та над усім панувала Мертагова турбота про неї... І тепер Насуада ні на мить не сумнівалася в тому, що ця турбота була щира — вдавати її аж так правдоподібно навряд чи зміг би будьхто зі смертних.
Вірний своєму слову, Мертаг не став заглиблюватись у її розум — уже за мить він пішов. І Насуада знов залишилася сама, наодинці зі своїми думками.
Мертаг розплющив очі, трохи помовчав.
— Ну що,— спитав він,— тепер ти зможеш упізнати мене, якщо я прийду ще раз?
Вона ствердно кивнула.
— Добре. Галбаторікс може робити багато речей, але навіть він не здатен імітувати почуття іншої людини. Я постараюся попередити тебе, коли він розпочне наступ, і я буду з тобою до самого кінця. Отож, король не зможе зробити так, щоб ти втратила відчуття реальності.
— Дякую,— сказала Насуада, хоч це слово й не в змозі було передати ті почуття, що переповнювали її.
— На щастя, у нас є трохи часу. Вардени тепер на відстані трьох днів шляху звідси, а ельфи швидко наступають із півночі. Галбаторікс щойно пішов оглянути, як іде підготовка Урубейна до оборони, а ще обговорити її стратегію з лордом Барстом — він тепер командує армією.
Насуада спохмурніла. Лорд Барст — це погана прикмета. Вона багато чула про нього. Лорд Барст серед усіх вельмож Галбаторікса був, мабуть, найстрашніший. Подейкували, що він різкий і кровожерний, а тих, хто мав необережність виступити проти нього, просто безжально розчавлював.
— А чому не ти? — спитала Насуада.
— У Галбаторікса щодо мене інші плани, і він іще не ділився ними зі мною.
— А чи довго, король буде зайнятий своїми справами?
— Залишок сьогоднішнього дня і цілий день завтра.
— Ти гадаєш, що зможеш звільнити мене, поки він не повернеться?
— Не знаю. Навряд чи,— на якийсь час Мертаг замовк.— Слухай,— озвався він трохи згодом,— я хотів тебе спитати: навіщо ти вбила цих людей? Ти ж добре знала, що не виберешся з цитаделі...