Страница 10 из 14
Офіцер довго розглядав чорне Ібрагімове лице і, нарешті, сказав діловито:
— Не протухне твоє арапченя, не бійся.
— А куди зволили відбути його величність? — пропустив Сава грубощі повз вуха.
— Та я не спитав, а вони мені доповісти не здогадалися, — засміявся офіцер і, вибивши люльку, пішов у дім.
Сава, крекчучи й пошепки лаючись, виліз із кибитки.
В домі Саві сказали, що цар поїхав у Смоленськ дивитися новобрані драгунські полки. Заночували у Лефортових хоромах. Змучений тяжкою дорогою, Ібрагім міцно заснув під тріскачки нічних сторожів та різноголосий спів московських півнів.
З Москви виїхали другого дня надвечір. Перед від’їздом Ібрагіма переодягли: вечорами він мерз у своїй тонкій шамі. З великим смутком віддав він білий плащ, останню пам’ять про батьківщину, його одягли в голубий кашеміровий бешмет, каптанець з чорного оксамиту і широченні, як спідниця, шаровари. На голову навертіли здоровенну чалму із строкатої персидської шалі.
29 серпня, під’їжджаючи до Смоленська, Сава наздогнав кілька втомлених загнаних тройок. Розговорившись з ямщиками, рагузинець узнав, що вони ходили з царським поїздом, що цар сьогодні виїхав із Смоленська і сидить тепер всього за п’ятдесят верст від міста, у Духовщині.
— Що б тобі, батечку, звернути трохи праворуч від Смоленського тракту? П’яти верст не буде — ось тобі й Духовщина! І наздогнав би його! А тепер шукай вітра в полі! — співчутливо гомоніли ямщики.
Не заїжджаючи в Смоленськ, Сава повернув назад і помчав у Духовщину. Прискакав туди вночі, голодний, зморений, але веселий, радо чекаючи зустрічі з царем. На ямському дворі йому сказали, що цар тут справді був, навіть листи писав і відправляв, але ще завидна виїхав у Нарву на свіжих, добрих конях і що більше свіжих коней нема, всі в царському поїзді пішли.
В Нарву прискакали 7 вересня й дізналися, що цар виїхав з міста вчора, а куди — ніхто до пуття не знає: може, у Дерпт, а може і у Виборг, в табір до військ, які проти шведа помишляють. Сава безпорадно сів на лаву і, обхопивши голову руками, застогнав, як від нестерпного зубного болю:
— Це не цар, це… ямщик якийсь!
У Нарві рагузинець вирішив відпочити і виждати, коли цар застрягне в якомусь одному місці. В листопаді дістав звістку, що цар прибув у місто Санкт-Пітер-Бурх, яке тоді споруджувалося, і збирається там пробути до льодоставу: оглядатиме й навчатиме свій балтійський флот. Сава хутко зібрався і 4 листопада виїхав з Нарви у Санкт-Пітер-Бурх.
І знову задзвеніли бубонці, заспівав журливо, неначе заплакав уголос ямщик, і потяглася сувора російська земля.
Ібрагім, мовчазний і сумний, забився, мов дике звірятко, в задок кибитки. Він з подивом і страхом дивився на цю похмуру країну. Багато днів їдуть вони, і скрізь те саме. В’ються заболочені шляхи, ідуть до обрію і знову повертаються. Не збагнеш, де вони починаються, де кінчаються. Мабуть, нема їм ні початку, ні краю.
Іноді вони забігають у міста чи села, вливаються у вулиці, і тоді Ібрагім думає: «Ось кінець шляху», та вулиці знову перетворюються на дороги, що тягнуться до обрію. А міста й села схожі одне на одне, — скрізь непролазна грязюка, темні схльостані дощами халупи, задушні постоялі двори, буйні шинки, які Ібрагім уже навчився розпізнавати по ялинових гілках на даху, і величезні кладовища.
Мутні, безбарвні далі у цій країні, хмари низькі,дощі холодні і навіть сонце якесь хворе, зовсім не гріє. Край дороги стоять мокрі змерзлі берези, і на їхніх вітах грудками грязі чорніють спустілі грачині гнізда. Іноді дорогу перегородить здохлий кінь, що страшно вишкірив зуби. Вітер куйовдить йому гриву, наче махає чорним прапором, а мокрі круки стрибають по його запалих боках. Яка несхожа ця непривітна країна на рідну сонячну Лагонь з її могутніми гірськими хребтами, квітчастими запашними пасовищами «вейна-дегі», барвистими лісами, сповненими кипучого життя. І на думку, що в цій похмурій країні йому доведеться прожити все життя, Ібрагімові ставало не по собі. Серце його завмирало від туги й страху.
І з новою силою в його серці спалахувала дитяча туга за товаришами, дружбою, дитяча жага пестощів і співчуття.
Сава не міг і не хотів зрозуміти переживань свого маленького чорного супутника. Він дивився на Ібрагіма як на рідкісну річ, як на курйоз, котрий треба в повній цілості доставити цареві. Так само бережно, але й так само байдуже, віз би він якогось звіра чи рідкісний годинник, статую, меблі. Рагузинець, що скрізь почував себе як удома, був весело збуджений від майбутньої зустрічі з царем, від майбутніх вигод та відзнак, і йому незрозумілі були тоскні, сумні очі Ібрагіма. Тільки одного разу він спитав хлопчика:
— Чого ти такий невеселий? Живіт, певно, болить? Це від тутешнього чорного хліба.
… З низького чахлого переліску неждано вискочили перші будинки Санкт-Пітер-Бурха, а потім одразу ж почалася Литейна вулиця.
Всюди стукотіли сокири, вищали пили, диміли вогнища. Теслярі тесали крокви, і з-під сокир падали на землю соковиті й жовті, як скибки ріпи, тріски. Полонені шведи в синіх обірваних мундирах тягали колоди і тес. По гатях вулиць торохтіли обози, навантажені вапном, цеглою. Юрбами йшли зігнані з усіх кінців країни селяни з сокирами за поясами, з пилами на плечах.
Вулицю сповнив пронизливий дренькіт військового барабана. Розміреним кроком, стрункими рядами марширували роти преображенців у темно-зелених і семеновців у лазурових каптанах з мідними високими піками на головах. За гвардійцями потяглися гармати, схожі на горлатих дволапих звірів, за гарматами — обози з ядрами, а за обозами — знову юрби калузьких, псковських, тульських, орловських селян з сокирами, пилами, рубанками, лопатами.
«Коли ще рік-другий так попрацюють, мабуть, у царя Петра на одне місто більше буде», — подумав Сава.
Литейна вулиця скінчилась, упершись в Неву. Кибитка звернула ліворуч по берегу й зупинилася. Тут був переїзд на Койбусаарі, Березовий острів[19], де жив цар.
У Великому саду[20] було дуже людно. Багато народу чекало тут переїзду. Сава нетерпляче глянув на протилежний бік Неви.
Прямо навпроти переїзду лежав Березовий острів. При шведах на острові стояла лише одна березова миза[21] Бієркенгольм, а теперь там багато будинків, церква Тройці і палац государя — низенький одноповерховий будиночок, що ледве виднівся через широку ріку.
Перед Березовим, на Ієні-саарі, на маленькому Заячому острові, важко осіла шестикутна з шістьма бастіонами фортеця, споруджена в ім’я Петра і Павла. Будувалася вона за планами інженерного генерала Ламберта. Над земляними, надзвичайної товщини валами фортеці майорів величезний синьо-червоно білий стяг, його цар Петро у голландців перейняв, тільки кольори по-іншому поставив.
Ліворуч фортеці у бік моря лежав Васильєвський острів. Його звали так тому, що на мисі його стояла батарея капітана від бомбард Василя Корчміна. З Васильєвського неслося через ріку жвакання сотень сокир — то за указом государєвим прорубували в лісах острова просіки — Велику, Малу й Середню, які цар звелів називати проспектами.
Напроти Васильєвського острова на лівім березі Неви жирно диміла смолою царська Адміралтея. Була вона обнесена кріпосним муром, окопана ровами, а з боку ріки її захищали бастіони. Над адміралтейськими стінами височіли ребра — шпангоути споруджуваних кораблів, фрегатів, галер.
За Васильєвським темніли верховини дрімучого лісу на глухому Мишчиному острові[22], де зозуля всім обіцяє многії літа, де сопе ведмідь, пробираючись вузькою стежкою до дупла — ламати дикий духмяний мед, де кряче на верхівці дуба віщий столітній ворон. Одного разу почули робочі люди на цьому острові тріск суччя, пихтіння й вовтузіння, вирішили, що на острів вдерлися шведи, риють там шанці і споруджують бастіони, і повідомили про це начальників. Послані на острів солдати шведів там не знайшли, скільки не шукали, а напоролися на ведмедя, що люто відбивався од диких бджіл. Солдати вбили його, і відтоді й кличка пішла — Мишчин острів… Далі знову якісь острови й острівці, зарослі ялинами, вільхою, березою, де влітку шапками бери гриби, суниці, брусницю й клюкву. А ще далі лежить Ост-зее, Балтійське море.
19
Петроградська сторона.
20
Літній сад.
21
Хутір, садиба, що стоїть окремо.
22
Єлагін острів.