Страница 18 из 29
ВОСЬМА ГЛАВА
Загальна картина України в часах Руїни (1657-1687). Гетьман Виговський і Гадяцька умова. Брюховецький. Гетьман Петро Дорошенко. Тетеря. Еміграція на Слобідську Україну. Андрусівський мир. Гетьман Самойлович.
Період в історії козаччини, що наступив після смерті Хмельницького, справді можна назвати Руїною, як і у протягу того часу, так і з огляду на наслідки для краю. Ми не будемо оглядати усіх фактів цього періоду, а зробимо тільки загальну характеристику його.
Руїна залежить дуже замітно від малого розвою народу: у нього було доволі енергії, але не було ідеалів. Скинувши те, що було для нього погане, народ не знає, як збудувати собі те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити, чого, власне, бажає. У нього де-не-де просвічують іноді інстинкти, але зовсім бракує ясного ідеалу. Виявилося це зараз після смерті Хмельницького, коли треба було упорядкувати побут краю. Тут відразу з'являються дві групи людей, які висловлюють цілком супротилежні бажання, тягнуть у різні сторони.
Тому, що народ жив під польською кормигою, з'являється група людей, котра хоче на своєму грунті завести польські порядки, котра хоче утворити своє власне шляхетство і через те бажає стати під протекцією Польщі, щоб у своїх бажаннях опиратись на її державну силу. Друга група, велика народна маса, зовсім не хоче цього: вона добре відчуває, що це для неї шкідливе, але не вміє висловити, чого, власне, бажає, що для неї потрібне. З'являється питання, як же їй устроїтися, що робити? Вона не знаходить для себе іншого виходу, як цілком довірити свою справу проводирям своїм, а останні не вміють, так само як і маса, сформулювати її ідеали, ставлять справу на той же самий шлях, що і попередня група, - на утворення привілейованого стану, тільки за запомогою не польського вже уряду, а московського; це і є початок того шляхетства, що стало прозиватись малоросійським дворянством. Серед боротьби, що її ведуть ці дві групи, не кажучи вже про поганий вплив її на політику суміжних держав, виявляється одна дуже неприємна риса: ніхто не виявляє того принципу, в ім'я якого він бореться, а кожний веде лиш боротьбу з окремими одиницями. Так звичайно завжди буває в малорозвинених громадах: замість боротьби за принципи, ведеться боротьба за особисті інтереси. Як наслідок малого розвою народу, являється те, що все у нього йде як попало, причому егоїстичні потяги мають перевагу над громадським ділом. Ці гидкі риси яскраво виявляються на гетьманських виборах. Ми бачимо цілий ряд таких гетьманів, яких ставила перша група народу, себто прихильників Польщі. Загальна тактика першої групи така, щоб привабити до себе впливових людей, старшину, провести спільними силами вибір гетьмана і, завівши зносини з Польщею, дістати для краю будь-яку автономію. Такими гетьманами були Виговський, Юрій Хмельницький у другій половині свого гетьманування, Павло Тетеря, найне-приємніший із них тип, і Ханенко. Всі вони піддаються під протекцію Польщі і, опираючись на неї, дбають про те, щоб завести в життя свої польське-шляхетські ідеали.
Люди другої групи ще менш ясні у своїх бажаннях. Вони протестують проти першої групи, вибирають собі нових і звертаються до московського царя, щоб той прийняв їх під свій протекторат. Московський уряд дуже радо приймає їх, посилає їм військову запомогу, але разом із тим дуже тактично спроквола нищить пункти Переяславської умови і зменшує таким робом автономні права України. Усе це уряд московський робить ніби після зарані строго обдуманого плану. І справді, ми ъ бачимо, що за час одного півстоліття після Переяславської умови одна по другій ідуть умови з гетьманом Юрієм Хмельницьким (1660-1663), Брюховецьким, Многогрішним (1669-1672), Самойловичем, і всі вони ведуть до скорочення пунктів Переяславських. Московський уряд користає з тієї трудності, яка наставала завжди, коли діло доходило до вибору гетьмана: із пунктів Переяславської умови не знати було напевно, від кого залежить вибір гетьмана, хто має право його вибирати. Через те стати гетьманом було дуже легко, і кандидатів було звичайно дуже багато. В принципі головні права, права суверенітету, належать ніби до всього народу, але в пунктах умови не поставлено, з кого має складатись така народна рада. Через те після смерті Хмельницького вибирають, ми бачимо, гетьманів на трьох видах ради: іноді на раді старшин, іноді на раді козацькій військовій, а іноді на чорній раді. Першу раду складав звичайно сам гетьман, і складалася вона зі старшини до сотника. Козацька рада збиралася найбільше під час походів. На третій раді - на чорній - збирався увесь народ. Це, розуміється, була утопія: увесь народ зібрати було неможливо. Ця чорна рада не мала жодної організації: справа рішалася звичайно галасуванням і бійкою.
Така була загальна картина України в часи Руїни.
Коли зупинимося на поодиноких фактах, то побачимо, що більш-менш талановитих людей за цей час було дуже небагато. Найбільш позитивним типом першої групи являється гетьман Іван Виговський (1657-1660). Він, безперечно, мав ясно намічений ідеал, але такий, якого народ не міг прийняти. Виразно це виявляється в Гадяцькій умові 6 вересня 1658 р. З великим трудом удалося Виговському провести цю умову, але вона була недовговічна: скоро вістка про неї дійшла до народу, проти Виговського піднялося загальне обурення, і він ледве встиг спастися. Умовини Гадяцької умови такі: Польща робила для України великі уступки на національнім полі. У країна - воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське - об'являлась державою, у внутрішніх справах вільною і незалежною, з'єднаною із Польщею під назвою Великого Князівства Руського, на правах Великого Князівства Литовського. Всі уряди мали зайняти тільки місцеві люди - русини. Великі уступки робить Польща і з просвітнього боку. З почину невеличкої купки людей, Юрія Немирича й інших, добилися від Польщі згоди на те, щоб скрізь по Україні вільно було закладати друкарні, друкувати книжки без усякої цензури. Крім того, мали заснуватись на Україні два університети.
Звернемо тепер увагу на гетьмана другої групи, який був народним кандидатом, але дуже невдатним. Перші десять літ після смерті Богдана Хмельницького народ велику увагу звертає на голос Запорожжя. Запорожжя вважалося ідеалом того устрою, який бажав завести у себе народ, і через те воно являється ніби руководником народу, дає тон народному життю. Розуміється, Запорожжя впливало виключно своєю моральною, а не фізичною силою. Через те-то при виборі гетьмана народ прислухається до Запорожжя і вибирає на гетьмана того, кого рекомендує Запорожжя. Таким рекомендованим гетьманом і був Іван Брюховецький (1663-1665), на якого покладали великі надії і народ, і Запорожжя, але він не справдив цих надій. Добувши гетьманську булаву волею простого народу і Запорожжя, він іде проти інтересів народу і дбає виключно тільки про особисту кар'єру. Бажаючи заручитись підмогою центральної влади, він їде на поклін у Москву і робить там таку умову, яка пішла йому на користь. Цією умовою він згодився віддати усі українські городи царським воєводам і зробити‹народний перепис: цим він віддав усю фінансову сторону своєї влади у руки центрального уряду. Але Брюховецькому не поталанило завести цих нових порядків: і старшина, і простий народ, довідавшись про цю умову, з'єднавшись на якийсь час, скинули Брюховецького і вбили його. Разом із Брюховецьким упав і престиж запорожців: кандидати Запорожжя перестали вже мати таке значення, як раніше.
Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий з цілого їх ряду безперечно був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675). Він бачив, що уряди московський і польський, користуючись тим, що попередники його опирались на них, зменшували автономні права України. Розумів він і те, що при тогочасному становищі України їй не можна було обійтися без чужоземної опори. Через те, порішивши не шукати запомоги у московського і польського уряду, він придумав третю комбінацію - опертися на турецький уряд. Це не було фантастичним проектом. Перед його очима стояли два румунські господарства, які під турецькою владою добулися повного порядку в своїх землях. Можна було сподіватись, що й Україна доб'ється таких обставин. Але тут виникла для нього велика трудність. Чим нижче стоїть цивілізація в народі, тим більше панує над ним сила звички. Майже безустанно на протягу двохсот років козаки вели боротьбу з мусульманським миром, а тут треба було шукати у нього запомоги, опиратись на нього. Люди більш патріотичні і розумні зрозуміли його і пішли за ним. Так, київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський цілком поділяв плани Дорошенка і піддержував його. З маленькими силами здолав Дорошенко продержатись років із десять, але не мав спромоги довести діла до кінця, бо коли не хоче чого народна маса, то нічого не можна вдіяти.