Щоденник Мавки

13. Щасливиця

Усе проходить, а любов – ніколи.

Ранок понеділка видався доволі теплим та сонячним. Олексій вийшов на подвір’я, вдихнув на повні груди росяної свіжості. Тиша… Анітелень. Він любив травневі ранки. Спокійні, прохолодні, неквапні. Вітру не було, навіть найменшого. Світ мляво прокидався. Олексію подобалося вставати рано, навіть раніше від сонця, від вітру, від думок.

Найліпший лікар – час, то правда. Він заліковує добре, та не виліковує. Бо досі болить, тупий біль усередині нікуди не дівся. Згадав, як тяжко давалося те лікування. Дуже довго щоночі йому снилася Мавка… Наполегливо пхалася у сни і не давала душі спокою. Ні-ні, вона не була войовничою. Зазвичай вона сідала на кухні за столом, брала до рук полотно та… Порола й шила щось, шила та порола. Він навіть пробував розмовляти з нею, але вона його не чула, захопившись роботою. А йому так кортіло, бодай у сні, торкнутися її волосся, уст, поцілувати очі. Та щось сковувало рухи, і він міг або дивитися на неї, або забратися геть з кухні, щоб не бачити її. Останнє було теж неможливо. Хай так, хай лишень так – але вона поруч. Ненавидів себе за цю слабкість, шпетив уранці, бо ніяк не міг позбутися мани.

Та біда була геть в іншому. Мавка – не мана. Вона – то вона.

Зрештою, змирився зі снами. Прийняв їх як буденність. Правду казав батько Дніпро: треба чекати. Тепер знає чого. Чекати, коли врешті звикнеш жити без неї і жити з пам’яттю про неї. Так, напевно, каліка не відразу звикає жити без руки чи без ноги. Час від часу турбує його фантомний біль… І Олексія він турбував. Тож мусив прийняти се або здуріти. Прийняв, звикся, і життя враз повернулося у звичну колію, з єдиною відмінністю – вів літочислення після Мавки.

Три роки минуло, спливло. І ось вона майже перестала снитися. А цієї ночі раптом намарилася.

Олексій сів під дубом, запалив люльку. Мавка – дивна жінка, його жінка, яка з’явилася тоді, коли не просив. «Людина планує, а пан Бог керує» – так каже мудрий народ. Мусив прийняти се керування, відразу пустив жінку у своє серце.

А вона?

Вийняла душу та не повернула? Та ні… Усе набагато простіше.

Вона лишень жінка. І вона прагне щастя. Чи хотіла б стати щасливою поруч з ним? Напевне так… Того він ніколи не дізнається. Бо великий світ затісний для Мамая і завеликий для Олексія.

Магдалена у великому світі зараз має все – вона успішна, щаслива… без нього. Звідки він знає, що щаслива? Він то бачив на власні очі – нещасна жінка не може мати такий приголомшливий вигляд. Він вертався до Львова, щоб подивитися на неї, переконатися в протилежному не раз, і не два, і не три. За тих три роки, ох, і наїздився до Львова. І щоразу почувався зуроченим… Аж поки не намалював картину. Усміхнена Мавка. Цей портрет зараз висить у нього над ліжком. Уже не сумні очі. Щаслива, та не його Мавка…

Трохи відпустило. Бо хіба він може бажати недолі тому, кого любить? І сни відтоді приймав не як покару, а як подорож у гості до коханої. Слово «любов» – іменник, і воно не має минулого часу. Любов залишається з нами назавжди.

А сьогоднішній сон? Зітхнув, заплющив очі, притулився спиною до дуба. Просив у нього сили та вміння розуміти те, що заховано за плахтою сутіні.

Магдалена стояла посеред його колишньої старої майстерні в Києві. Та майстерня була на п’ятнадцятому поверсі чотирнадцятиповерхівки. Так-так, отаке диво. Вище тільки хмари і київське закіптюжене небо. Він любив свою майстерню: триметрова стеля і одне величезне вікно на цілу стіну. І в нічному видиві його Мавка стояла посеред майстерні. Зовсім не така, як у попередніх снах: дуже далека і разом з тим надто реальна. Міг розгледіти складку між бровами, тонкі пальці, що тримали пензель, стулені вуста та дуже серйозні очі. Стояла перед мольбертом і малювала. А та картина… Згадував і відчував тривогу. Це було неправильно. Цей сон. Адже вона щаслива, він бачив на власні очі. Бачив чи переконав себе, що так воно і є? Гнав якнайдалі сумніви.

«Дурне спить – дурне йому і снить», – казала його бабуся в дитинстві, коли він прокидався вранці і розповідав різні дивовижі зі своїх снів, часто приперчені вигадками. Може, й цей сон – вигадка його підсвідомого?

Згадав картину Мавки, яку вона малювала уві сні.

Урвище над водою… На краєчку жінка в довгій білій сорочці, руде волосся спадає на плечі. Вона розвела руки, наче птаха для польоту, вся її постать спрямована вперед, мить – і вона полетить: або вниз, або вгору… Небо затулене важкими хмарами, зоране блискавицями. Дощ стіною, злива. Ріка внизу, під кручею, сатаніє. Моторошно, чорнота, і наче свічечка – жінка в білій льолі, готова до польоту… Він не бачить її обличчя, але впізнає. Мавка повертає до нього голову, і її губи щось шепочуть. Та він не може дібрати що… Через громовицю не чути.

Сердито стукнув рукою по стовбуру. Спогад про сон не давав спокою. Навіть незчувся, як пропустив схід сонця. Він зараз найдужче у світі хотів не миру у всьому світі, не довголіття для себе чи батьків, він хотів, щоб та жінка і в білому посеред грозової ночі була щасливою.

Що ж він соплі жує? Козак ти, Олексію, чи кізяк? Правильно, діброва моя рідна. Якраз спланував з’їздити сьогодні до лісу… Там ще від минулої зими дерево, звалене буревієм, лежало, то він його порубав, щоб легше було транспортувати… Дивне коріння в того бука. Наче густе волосся дівчини, мо’, якась фігура з того і вийде… Останнім часом тягнуло на творчість містичну – от і не відвертався від лісових подарунків. Уже під хатою стояли липовий дід Ох із зеленими вусами, вишнева сова Мудра, хитрий котяра Коцький, якого зробив з дикої груші, підкинутої восени буревієм під ворота…

Увечері повертався додому втомлений та наповнений. Ліс завжди зціляв душу. Здавався собі мудрим та впевненим, мінімум Буддою. Згадав давню притчу про чоловіка, який зайшов у крамницю до Бога й зажадав щастя, здоров’я та слави. Господь чемно вислухав прохання і впевнено простягнув йому невеличку дерев’яну скриньку. Чоловік недовірливо взяв її, відкрив та ахнув. Бог це помітив та сумно прорік: «Я продаю лишень насіння – усе решта залежить від тебе…»

Олексій попорав худібку, зводив до водопою коня. Погомонів з мамою по телефону і лиш тоді поплентався до хати. Жалів, і то вже не вперше, що стер номер телефону Мавки з пам’яті мобільного та із власної теж. Бо знав, яка то небезпека – не втриматися, зателефонувати, порушити спокій у душі коханої людини. Дуб сонно гойднув віттям, підперши перші зорі на небі. Зачинали свою поки тиху розмову цикади, десь удалині мляво перегукувалися жаби… Задоволений собою та гарною Божою дниною, подався до хати. І вранішній сон уже не муляв.

Схопився за ручку дверей, підняв ногу, щоб переступити через поріг, і завмер. На порозі лежав невеличкий пакунок. Поверх нього масивний чорний камінь, який притискав складений удвоє білий аркуш паперу. Відкинув камінь, розгорнув аркуш. Руку він впізнав. Це був почерк листоноші з сусіднього села, до якого було приписане його обійстя. Кожна людина в цій державі повинна мати прописку, правда, тепер це називалося місцем реєстрації, та хоч би там як… Не дуже пручався, бо його надто рідко турбували, лише під час виборів чи коли приходила нагла телеграма в ті далекі часи, коли не теренах Придніпров’я мобільний зв’язок ще був дивовижею. Тож почерк листоноші він добре знав.

«Дай Боже добра, козаче Олексію, – Петро тільки так до нього звертався. – Ця бандеролька надійшла на вашу адресу з умовою – передати руки в руки. Вас не діждався, почало темніти, тож набрався нахабства й розписався за вас. Якщо матимете якісь претензії – ласкаво прошу до мене, у всьому розберемося. Коли все добре і я нічого злого не сотворив, то будемо вважати, що я передав посилку руки в руки. Слава козакам!