Щоденник Мавки

– Ой-ой, – Магдалена вже відверто іронізувала. – Таки вже не заробиш? А якщо то легкі гроші і майже з неба падають? Тим паче, Карене Вітольдовичу, якщо ви плануєте такі вагомі витрати.

Чоловіка це зовсім не збентежило, наче він був готовий до такого повороту. Карен лишень трохи розчаровано відповів на закиди:

– Так, Магдочко-крихітко, повторюся, і то без зайвого пафосу, – усіх грошей не заробиш. Зрештою, ви не з тих, хто вважає гроші чимось надважливим у житті, правда? До чого ця розмова?

Карен обережно підвівся, підійшов до книжкової шафи, котра стояла біля вікна і здавалася в усьому цьому дивному наповненні кімнати найсправжнішою. Взяв одну книгу, погортав її і стиха промовив:

– Інгмар Бергман якось сказав: «Життя має в точності ту цінність, якою ми хочемо її наділити». Ви погоджуєтеся з цими словами, дівчинко моя?

Пан Карен добре знав, що Магдалені зовсім не подобаються такі його випади – «моя», «дівчинко», «крихітко» – і тому спеціально провокував її. Та Магдалена вдала, що не помітила цього:

– Овва, пане Карене! Ви мене щоразу вражаєте. То про Львів ви знаєте більше від львів’ян, то притчі цитуєте, а тут раптом ще одна ваша іпостась випірнула – філософська. Якщо ви маєте на меті переконати мене, що заробляння грошей для вас зараз не «цінність», я з вами погоджуся. Бо ви вже заробили стільки, що це для вас не цікаво. Правда ж? Але ви вміло використовуєте зароблене, вкладаючи у так звану «цінність». Тільки в таких грошовитих людей, як ви, ті цінності часто змінюються. Не ображайтеся тільки на мої слова, добре?

Магдалена спеціально зробила паузу, спостерігаючи за реакцією Карена. Той і вухом не повів, направду уважно її слухаючи. Вона продовжувала:

– Але цього разу, я собі так міркую, ця цінність для вас так і залишиться номінальною. Бо навіть те, що має сенс, пане Карене, не завжди стає досяжним.

Карен повернув Бергмана на полицю, пройшовся товстими масними пальцями по корінцях книжок. Навіть здалеку Магда бачила, що фоліанти недешеві. Звісно, смаки пана Карена щодо оздоблення подвір’я та будинку могли бути і кращими, та фальшивок у справді цінному цей пан таки не терпів, і це хоч й не вселяло поваги до нього, та й відрази не викликало:

– Гм, дивна в нас розмова… Ви вродлива та розумна жінка. І це в одній іпостасі! Я не просто вражений вами, я вбитий наповал. Бо ви ще й до всіх ваших чеснот – мудра… Звідки воно береться в такому віці? Скажіть, на милість? Ах і ах! Я аплодую. Можна брати перо та записувати за вами афоризми, видавати їх книгою та ще й збагатитися на то…

Карен Вітольдович не договорив. Магдалена відверто розсміялася. Він зацікавлено спостерігав за тим, як вона щиро радіє.

– Ой, Карене Вітольдовичу, а може, то я таки поспішила з цінностями, бо, навіть роблячи комплімент, ви його завершили розмовою про гроші. Ви невиправні. Але то добре. Принаймні, не придурюєтеся.

Карен хитро примружився:

– Уміння посеред компліментів вишукувати блощиці, дівчинко моя, це також один з ваших талантів. Ви мене щоразу вражаєте чимсь незбагненним, о мудра Магдо!

– Одна людина якось мені сказала: «Що тобі найпотрібніше – то знайдеш у самій собі, бо хто сліпий у себе вдома – той сліпий і в гостях». З тим і живу.

Карен з непідробним захопленням дивився на жінку:

– І що? Знайшли?

– Ох, якби ж то, – Магдалена сумно захитала головою. – Дуже стараюся, та з’ясовується, що всередині такої малої жінки, як я, стільки всього – і гори, і пустелі, і навіть вулкани, і болота теж є. Шукаю, пане Карене, пильно шукаю.

Чоловік підійшов до неї впритул, нахилився та гаряче зашепотів:

Не договорив, замовк, випростався, стояв над нею, мружачись та дивлячись уважно, чекаючи продовження, наче це мало зараз якесь значення.

Магдалена не розчарувала його очікувань:

– …і настане для тебе Воскресіння.

Карен Вітольдович зітхнув:

– Ех! І цим вас не вразиш. Тепер я починаю розуміти, Магдаленочко, чому ви тут. Ви все знаєте, так?

– Сідайте, пане Карене, – спокійно сказала Магда. – Не люблю, коли на мене дивляться згори вниз. Краще вже очі в очі. Сідайте, будь ласка.

Вона дочекалася, поки він сів. Тим часом покоївка поставила на стіл чай. Магда зробила ковток, наче хотіла потягнути паузу. Але це було не так, просто в горлі трохи дерло.

– Ви – розумний, багатий, успішний чоловік, пане Карене. Але отой другий пункт включає і гроші. Вони трохи розбалували вас. Ви вирішили, що все і всіх можна купити… І це майже так. МАЙЖЕ. Бо таки все має свою вартість. Але ви трохи дали маху з вашою теорією. На практиці не все так просто. Не всяка вартість вимірюється грішми. І навіть якби ви тому бовдуру за мене пообіцяли десять мільйонів – ніц би не вийшло. Так, я далеко небезгрішна. Мені доводилося робити в житті такі речі, за які мені зараз соромно і за які я буду відповідати обов’язково перед Всевишнім. Жодна сповідь не допоможе, і слова про відпущення – то тільки для приспання совісті. Бо тому, що я їх чинила, знаючи наперед, – це гріх, нема виправдання, – Магда зітхнула: – Що з того вам, пане Карене, якщо я погоджуся бути вашою, – ви ж не повірите? Навіть якщо я вам подарую найкращу у світі ніч, вам буде цього замало, бо ви ніколи не матимете того, чого прагнете найбільше… Не мого тіла – це тьху. Ви за гроші можете мати найкрасивішу у світі жінку, молоду, спокусливу. Куди там моїм немодельним параметрам та літам! Може, спочатку вам буде достатньо мого запаху в ліжку, книг, які люблю читати, і вони чомусь тоді пахнуть кавою з корицею, мого сумного сміху після ваших жартів, але з часом ви захочете більшого – мене всю… А цього за гроші не купиш… Ви ж самі щойно процитували Сковороду. Він сказав, що Любов творить світ. І це правда. Я не зможу вас ніколи полюбити, пане Карене, бо люблю іншого. «Усяка голова має свій розум. Усяке серце має свою любов!» Будь ласка, дайте моєму серцю спокій. Воно зайняте, пане Карене. На жаль, не вами.

Чоловік опустив очі. На мить навіть здалося, що він плаче. Може, він і плакав, може, плакало його серце, та коли звів погляд на Магдалену, там читалися рішучість та захоплення:

– Ви таки неймовірна жінка. Що з вами зробиш? Так, погоджуюся: «Кожне серце має свою любов!» Що тепер, скажіть, мені робити з моїм? Ні-ні, я не скаржитимуся, і не благатиму, і не блазнюватиму. Для чого? Тільки не зліться на мене, гаразд? Ми з вами можемо стати друзями, – Карен спіткнувся на тих словах. Сердито стиснув кулаки: – Тьху, що я таке верзу? Яка там дружба?! Та принаймні, думаю, ви не відмовите мені в приємності хоч інколи бувати у вашому товаристві?

Магдалена підвелася. Зробилося легко-легко на душі. Вона стенула плечима:

– Чому б ні, пане Карене. Кава у Львові чудова, бо має присмак міста. А ви тепер майже свій у нашому місті. Будете у Львові – зателефонуйте мені. Дякую вам за чай, за розмову і за те, що почули. Не знаю, чи зрозуміли. Та то не важливо, я сама не завжди себе розумію.

– Зрештою, як і кожен з нас, Магдочко. – Карен журно хитнув головою, схопився з крісла: – А може, ще чаю? Така цікава в нас з вами розмова.

– Ні-ні, дякую. Ми можемо з вами балакати до безконечності, та це нічого не змінить… Зрештою, не в цьому справа. Я сьогодні повертаюся додому, мушу спакувати валізи, плюнути в пику цьому блазневі Тарасику, сказати, що він так багато нині втратив і ніц не заробив… Хоча не дуже хотіла б його бачити, скажу вам по правді.

– Це легко влаштувати, Магдочко. Давайте я йому зателефоную, запрошу до себе і поки ми будемо тут теревені правити – ви спокійно спакуєтеся. Ось, заждіть… – Карен підійшов до вікна. На підвіконні стояла велика скринька з чорного дерева. Дістав з неї гроші і простягнув їх Магді: – Тут на дорогу. Це я вас втягнув у цю історію. Я не вибачатимуся, бо виглядатиму по-дурному. Я й далі, Магдо, вас щиро хочу, як може хотіти жінку чоловік, ви мені вночі снитеся і далі снитиметесь, бо я вас не отримав і тепер знаю, що ніколи не отримаю. Але від цього мені не легше. Це зараз я такий благородний, бо ви поруч, а завтра, після того як ви ніяк не йтимете мені з голови, я намагатимусь забути вас у товаристві дорогих жінок за допомогою віскі і тихо ненавидітиму, бо ви це ви і ваше серце не належатиме мені ніколи. Візьміть гроші, не гребуйте, я винен вам набагато більше… Я йолоп, який на мить повірив, що зможе… А з Тарасом я сам розберуся. Більше він вас не турбуватиме… І ще одне. Пригадуєте, ви просили про вашу подругу Марію. Буквально сьогодні я отримав звіт про це. На жаль, сестра вашої Марії таки мертва, це сто відсотків, але… Дитя є. Дівчинка, племінниця Марії, жива. Тітка Юстина віддала малу в дитячий будинок, бо відчувала, що не зможе її ростити, а Марія ані на листи, ані на телеграми не відповідала. Не знаю, що там між тіткою та сестрами трапилося, про це запитаєте в Марії. Ось вам адреса дитячого будинку. Ім’я та прізвище дитини. Вісім років малій. Я думаю, ліпшого стимулу, щоб захотіти жити, і не придумаєш. Стати матір’ю для майже рідної дитини.