Щоденник Мавки

– Ти хочеш довідатися, чи насправді було поховано ту жінку? – перепитав Карен Вітольдович, бо Магдалена спіткнулася на півслові та замовкла.

Вона стенула плечима:

– Там записано все, що я довідалася про Машку та її родину. Я гадаю, що Леська таки мертва. А от дитина? Де вона і чи була? Розумію, шанс мізерний, проте…

– Як ти сказала, Магдусечко? «Шанс є завжди!»

А вночі їй намарився сон: чорний кінь, ні-ні, не вороний, а чорний, чорні круки, чорне небо і вона вся в чорному бреде поміж чорних хрестів. До останнього в ряді хреста прибито табличку, яка поскрипує на вітрі. Так моторошно довкола, а ще оце гидке та натужне рип-рип-рип. Вона мусить прочитати, що на тій табличці написано… «Цвинтар похованих надій».

Ридала, запхавши голову в подушку. Було холодно від побаченого уві сні. Цвинтар похованих надій. Надій на кого чи на що? Ти досі кохаєш його. Кохаєш? Чому? Ти знову вигадала собі це кохання. Здоровий глузд затикав пельку серцю. Не волай, помовч! Хто зараз поруч? Де твій той справжній, єдиний, де? А Тарас тут, намацати можеш, торкнутися рукою, попросити – почує, і навіть коли не проситимеш – усе одно почує, прийде, допоможе, небо нахилить. А твій Мамай? Хіба що в спогадах, на картині в спальні та в серці.

У серці?

Хотіла позбутися такого серця, яке болить…

Робила все на автоматі. Тарас запропонував віддати доньку на спецпідготовку з англійської, бо нема чого такій розумничці вчитися в низькопробних навчальних закладах України. Он його племінниця в Англії в універі вчиться і матиме європейський диплом, то й Оленці також можна це влаштувати… Авжеж-авжеж, таки потрібно подумати про майбутнє дитини, про добру освіту і таке інше… А ще Тарас пропонує напередодні нового року поїхати до Англії і на місці розвідати. А гроші? А гроші – це вода… І вона не мусить йому дякувати чи відчувати себе винною. Йому подобається робити добре жінці, яку він кохає. І навзаєм нічого, абсолютно нічого не вимагає. Тільки одного – знати, що вона жива-здорова. Бо він її кохає…

Кохає?

А Мамай? А що Мамай? Боже, Мавко, ти ж Мавка, як ти могла повірити Чугайстру. Але ж він не Чугайстер – він Мамай… А хіба Мамай не може бути Чугайстром?

Майже не чула свого внутрішнього голосу. Останній тиждень їй кругом ввижався Олексій. То наче його у вікні квартири побачила. Стояв, задерши голову до неба, і рахував вікна її будинку. Поки вибігла – порожньо, нікого, лишень сусід вигулює пікінеса… Того ж дня, в обідню перерву, бігла хвилин п’ять, як навіжена, за чоловіком з довгими вусами в довгій бурці, у смушевій шапці. Чоловік глянув на неї трохи заскочено. То був актор з масовки, у Львові знімали фільм про Мазепу…

Того ж дня увечері святкували День народження Ольги в крутому ресторані, і Карен Вітольдович там був, і Тарас, звісно, теж. І не відходив від неї ні на крок, за що вона йому була щиро вдячна, бо останнім часом надто глибоко відчувала власну самотність, непотрібність. Якоїсь миті їй здалося, що офіціант, котрий прислуговував за сусіднім столиком, то Мамай… Мала істерику, після того як обпитала всіх офіціантів ресторації, а Мамая так і не знайшла. Тарас обхопив її, наче маленьку, руками, загорнув у шубу, посадив у машину та відвіз додому… До себе додому. Він навіть не робив спроб спокусити її чи бодай необачно торкнутися. Хоча вона була сьогодні й не проти, бо почувалася кепсько: вдруге зрадженою та покинутою… І захотілося тепла, справжнього, чоловічого, отам – усередині тіла… Нехай тимчасового тепла. Та чи змогла б вона з іншим, бо досі всередині живе Мамай?

І слава Богу, що Тарас не чіпав її. А просто сидів поруч, гладив по голові, розповідав якісь веселі історії, навіть пробував співати. Вона так і заснула, слухаючи його недолугі жарти, але то було ліпше, аніж отримати зашморг на шию чи розуміння, що ти зовсім нікому не потрібна.

А через три дні після цього випадку вона отримала пакунок. Розгорнула і отетеріла: всередині її щоденник, «Щоденник Мавки»… Вона думала, що на київському вокзалі влітку злодії вкрали його разом із сумкою.

Але хто передав, чому?

Секретарка сказала, що о шостій годині вранці приніс чоловік, якого бачила лиш сторож пані Катя. Так-от, прийшов чоловік – дуже дивно вбраний, наче з минулого століття: червоні чоботи, довгий кожух, шапка козацька, вуса довгі. Запитав, чи тут працює пані Магдалена. І попросив передати їй дещо. Пані Катя запитала, може передати щось на словах. Той відповів: не треба, пані Магдалена все й без слів зрозуміє.

Магдалена розгорнула щоденник, там лежав аркуш паперу в клітинку, на якому її почерком було акуратно виведено номер телефону, її телефону, а внизу дуже художньо виписано: «Стань щасливою, Мавко! У тебе для цього все є. Я тобі не потрібен. Мамай». В аркуш паперу було вкладено три дубових листочки…

Значить, їй не ввижалося. Не ввижалося. Він навіть не намагався поговорити з нею. Втік як злодій… Чому він за неї вирішив, що для неї важливо і що чи хто їй для щастя потрібен? Ні-ні, вона за ним не побіжить, нізащо. Жоден чоловік від неї цього не отримає. Навіть найкращий, навіть Мамай.

Підійшла до вікна. Великі лапаті сніжинки засипали її місто. На світ опускалася зима. А в її серце входила стужа. Він прочитав її щоденник і, звісно, злякався. Вважав божевільною? Тоді навіщо було привозити? Міг і поштою переслати або взагалі забити. Ще раз пробігла очима по буквах, мов по струнах: «Щ-а-с-л-и-в-а… Не п-о-т-р-і-б-е-е-е-е-н…» Дуже повільно склала аркуш, розірвала навпіл, тоді ще раз, ще раз, ще… Відчинила кватирку і викинула пошматоване щастя на сніг. Вітер підхопив шматки щастя, закружляв їх у танку, змішавши з лапатими сніжинками… І вже за мить не можна було дібрати, де сніг, а де її щастя… Це була крапка в історії її серця. Його тепер нема – воно зупинилося. То була її покара за те, як вона досі жила. Жила? А жити ж треба далі? Якось треба жити. Згадала слова улюбленого вірша, силувано посміхнулася: «І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт».

І вона житиме. ЖИТИМЕ… А за минулим таки плакатиме, бо вона не настільки сильна, щоб безболісно втрачати.

Лондон зустрічав дощем. Тарас бігав довкола неї, як біля писаного яєчка. Він і досі не наважувався поцілувати її чи бодай пригорнути. Магдалені було байдуже, якось воно таки станеться.

Тарас не був гидким для неї. Так, звісно, він був Чугайстром, але… Ручним, кімнатним, як песик чіхуахуа, тому вона з ним дасть раду… Якби тільки не спати в одному ліжку. Господи, після Мамая вона про доторки іншого й думати не може. То було б зґвалтування… Та вона про це подумає згодом, коли з’явиться потреба.

Стояла, чекаючи на Тараса. Одна з його валіз десь загубилася, випадково відправили не на ту лінію. Підійшла до вікна і здивовано завмерла… На підвіконні сиділа чайка й уважно дивилася на неї. Що тут робить чайка і чи взагалі тут, у Лондоні, можуть бути чайки? Придивилася уважно! Леле! То була та сама чайка. Чорний птах з білими крильми. У нього трохи скривлена верхня частина дзьоба, наче її хтось прищемив… Постукала по шибі, зганяючи птаха. Той навіть не ворухнувся, продовжував уважно дивитися на неї… Приклала руку до того місця, де у птаха голова, наче хотіла погладити. Птах замружився, і раптом вона помітила, як з його ока котиться щось прозоре… сльоза… чи вміють чайки плакати?

– Магдаленочко? – за спиною почувся голос Тараса. Озирнулася. – Усе, знайшов, можемо вирушати.

Чоловік прочитав збентеження на її обличчі:

– Що трапилося, люба?

Махнула рукою в бік птаха:

– Там чайка і вона плаче.

Тарас кинувся до вікна:

– Хто, Магдусю, хто плаче?

Магдалена перевела очі на шибу. Там було порожньо. На підвіконні лежали дві пір’їни – чорна та біла. Враз їх підхопив вітер та закружляв у танці, відносячи кудись угору, туди, де інколи бувають чайки та янголи…

Згадала свій сон з чорними хрестами. «Цвинтар похованих надій». Зітхнула. То вже поминки, напевне, бо таке ввиважається?…