Щоденник Мавки

– Розказуй. Може, зрозумію…

Це вперше він пропонує і їй, і собі спиртне. Домашнє вино. Вона робить на автоматі пару ковтків і хмеліє…

Розмовляють…

Проговорили цілу ніч. Про що? Вона про своє, а він? Він просто відповідав мовчанкою. І тому, напевне, замість ставати ближче, постаратися зрозуміти її, прийняти – віддалявся, віддалявся. Наче край неба, який хочеш ухопити руками, а той не дається…

А потім вона його просила, ні, не просила, благала, їхати з нею у Львів. А він вперто мовчав, замикаючись у собі. Злякався її пориву? Бажання стати з ним одним? Вжахнувся, що то втрата його свободи? Переконувала, що ні. Хай не сміє так навіть думати. Що вона ніколи не зазіхатиме на його волю, бо сама добре пам’ятає, як воно, бути підневільною. Та…

Не переконала!

Вони в ту ніч кохалися, наче востаннє. Вона відчула це, бо надто довгими і надто терпкими були поцілунки, надто ніжними його руки, вуста, його тіло розчинялося у ній і разом з тим була якась в усьому цьому незрозуміла туга, наче в місяця за зорею, що впала. Туга в ласкавому вигині шиї, у ямці на щоці, у маленькій родимці за вушком. Туга і прощання. Без слів, навіть звичної музики зітхань, коли в акті кохання доводиться ставити трикрапку… Зараз ставилася крапка. І ця крапка була сумна, дуже сумна.

А вранці вони поснідають і він мовчки проведе її.

Олексій запряг Степа і відвіз її за десяток кілометрів на станцію. У неї болить голова, бо забагато випила, а він так їй нічого і не сказав. А вона? Вона знову просила, благала їхати з нею. Спробувати пожити там, на великій землі… Може, і… Затнулася на півслові, бо зрозуміла: безглуздо таке пропонувати вітру. Те саме, що сказати: слухай, а давай я тебе посаджу в клітку, мо’, виживеш? Вітер у клітці – це… Штиль… Хай сказиться такий вітер…

І вже коли вона сиділа в автобусі, він притулився обличчям до шиби, і вона таки прочитала по губах те, що він весь час говорив їй мовчки: «Усяке серце має свою любов! Усяка птаха має своє небо! Лети, птахо!»

А де твоя любов, Мамаю, з ким твоє серце? І яка вона, твоя любов? Навіщо ти так про небо? Хіба бути крилатим – то гріх? Він навіть не здогадувався, який подарунок дав їй. Крім неба – крила, можливість знову літати.

У Києві на вокзалі в неї вкрали сумку. По-дурному так. Поклала її поруч в залі очікувань, поки вирішувала та збиралася з думками, що далі… Глип, сумка щезла. Залишилася тільки картина. А решта… Ані документів, ані грошей, ані мобільного телефону. Та то все фігня, поправиме горе, гіршим було те, що вкрали її щоденник, «Щоденник Мавки».

Плакала. Кляла весь світ за кривду. Чому, чому, чому? Одне накладалося на інше. Мамай не захотів навіть почути її, постаратися зрозуміти. Серце дерлося на шмаття. Дурепа, яка ж ти дурепа, Магдалено, ти ж собі давала слово більше не дозволяти нікому вбивати себе. Чугайстри, Мамаї… Усі вони з одного тіста, створені на одну подобу – чоловічу. Усі однаково негідники.

Мамай. Її Мамай. Ні, не її Мамай. Бо той може належати тільки собі, степу, річці, ще, може, небу. Не її Мамай. Картина з Мамаєм – її, а Мамай Олексій – то чужинець. Чужинець, який не захотів провести її на потяг до Києва, не просив повернутися, не сказав, що чекатиме, не запевняв, що вона для нього багато значить і заради неї він готовий на… На що готовий? Дурне наївне дівчисько. Він же сказав доступно: «Стерпіти себе, зжитися з самим собою, дивитися на себе спокійними очима, бути задоволеним серцем своїм, не шукати себе поза собою – це ключ для істинного блаженства». А хто ти для нього, чи є тобі місце в серці самітника, Мамая, того, хто вміє любити і знає як? Але він любить не так, як ти, він просто ЛЮБИТЬ. А ти б хотіла, щоб тебе любили трохи більше, аніж небо, трохи більше, аніж Бога, трохи більше, аніж себе…

Так! Хотіла б!

Наївна.

Провела рукою по картині. Торкнулася очей Мамая, тоді облизала пальці – солоні… Мамай плакав?

А тоді на вокзалі вона також ридала, і було зовсім невесело… Попросила у якогось гарно вбраного пана мобілку, згадала номер телефону Олі, її домашній телефон… Через півгодини в неї вже був мобільний та квиток на Львів… Оля подзвонила Тарасу, той приятелям у Києві і…

У Львові її зустрічав Тарас. Уважний, чемний та мовчазний.

Вона відновила номери телефонів, пластикові картки. Тарас допоміг з новими документами. Поводився уважно та стримано. Не сперечався, не нав’язувався, з’являвся лишень тоді, коли був потрібен. Не розпитував: де вона була стільки часу і чому повернулася.

А вона? Вона чекала дзвінка від нього, від Мамая. Вона залишила йому номер свого мобільного та домашню адресу – добре то пам’ятала. Записала на аркуші паперу в клітинку та причепила скріпкою до календарика, що висить у спальні. Він, якщо вона йому не байдужа, зателефонує, обов’язково зателефонує.

Мамай так і не зателефонував. Тоді поривалася зателефонувати до нього. Але ж… Її стара мобілка зі списком номерів, як і візитка Мамая, як і щоденник, старі документи, гроші – усе втрачено.

Час минав. Він не передзвонив ані через день, ані через тиждень, ані через місяць… І не приїхав, хоча вона розповіла, де у Львові мешкає, працює, які кав’ярні любить, навіть у який театр ходить…

Перший тиждень взагалі не могла спати. Ходила як причинна, лякалася свого відображення в дзеркалі, схудла до непізнаваності…

Та в неї були діти, мама, робота, проблеми інших – і це таки відволікало. Простакувата дуринда, яка повірила в баєчку, що є не такі, як усі, що ти особлива і тому він особливий… Прийшла таки до тями… У Машки стався черговий запій. Три роки подруга не пила, і ось… Потрібні були гроші на її лікування. Якийсь мізер могла назбирати, але цього було мало. Зрештою, знала, мусить знайти щось таке, що не дозволить подрузі знову і знову ходити колами над безоднею і перетворювати своє життя на пекло. Бо жоден чоловік цього не заслуговує… Навіть твій.

Вдалося помістити Машку в хорошу клініку для алкоголіків, дорогу та престижну. Тарас допоміг, бо туди пропхатися, як з’ясувалося, не так просто – черга… У Машки ж нема часу чекати. Поки Машка була в лікарні, наглядала за її оселею… Вазонки, кішка Маруся… Паралельно наводила лад. Одна шафа була вщент завалена паперовим мотлохом: старі журнали, газети, рахунки. То треба все викинути. Почала перебирати, може, щось і справді потрібне між макулатурою загубилося. Для чого Машка то все зберігала? Випадкова наткнулася на телеграму. Текст приголомшив: «Маріє Сестра Леся померла Привезуть Італії сьомого серпня ховатимуть дев’ятого тітка Юстина». Яка сестра? Машка нічого ні про сестру не розповідала, ні про тітку. Казала, що в неї нікого нема. Батьки померли давно, а інших родичів вона не знає. Штемпель на телеграмі добре було видно… Минуло чотири роки… У той час Машка сильно пила, могла телеграму навіть не помітити. Якась маленька іскра надії зажевріла всередині. Виписала адресу відправника, ім’я та прізвище. Машка має родину. А це не абищо.

Літо поволі перебрело в осінь… У Львові задощило, жовтень крокував вуличками міста, скидав змарніле листя. А вона, ідіотка, досі чекала. Чекала дзвінка чи його приїзду, паралельно продовжуючи жити: донечки, їхні підліткові проблеми, робота, пошуки родичів Машки, листи від подруги з клініки. Машка скаржилася, що їй нудно в лікарні, бо телефони в них позабирали, можна тільки читати, писати листи і гуляти… Магдалена втішала подругу, казала: ще трішки і все буде добре.

А поруч, у сумі і в переживаннях, завжди опинявся Тарас. Була вдячна йому за те, що нічого не розпитує, не лізе в душу. Просто тихенько допомагає, без зайвого галасу. Та могла відповісти йому на увагу лишень чемною приязністю, не більше. Як ото сходити на каву чи на зустріч із його бізнес-партнерами. І щоразу зустрічала на цих обідах, начебто випадково, принаймні так запевняв її Тарас, його тепер уже повноцінного партнера по бізнесу Карена Вітольдовича. Той зі своїми сластолюбними розмовами діяв їй на нерви. Починаючи з патякання про те, що це саме їй Тарас має завдячувати, що потужна київсько-лондонська фірма, власником якої він є, погодилася співпрацювати з блошиною львівською компанією, і закінчуючи дурними компліментами про смак Магди та божественний колір очей. Неждано для себе, навіть на це навчилася дивитися спокійно. Ще вчора вона б закипіла мов чайник та й облила б цього старого хтивого козла окропом. А зараз? Хай живе, бо йому і так ніц не світить. А от Тарас через її нестриманість не має страждати.