Страница 6 из 103
Так само нічого.
— Генрі, пізно вже задкувати. Справу зроблено. Якщо ти не хочеш потрапити до в’язниці, а свого батька заслати на електричний стілець, тоді підводься на ноги і допоможи мені.
Він, хитаючись, рушив до ліжка. Волосся звисало йому на очі, котрі блищали крізь спітнілі кучері, немов очі якогось звірка, що ховається в чагарях. Він безперервно облизував собі губи.
— Не ставай у кров. Нам тут і так вистачить прибирати бруду — більше, ніж мені б хотілося, але ми з цим упораємося. Якщо не наслідимо по всьому дому, тобто.
— А я мушу на неї дивитися? Татуню, чи мушу я подивитися?
— Ні. Ні ти, ні я.
Ми загорнули її в ковдру, перетворивши постіль на саван.
Щойно це було зроблено, як я усвідомив, що ми не зможемо мронести її таким чином через дім; у своїх напівпланах і мареннях я бачив не більше, як скромну цівочку крові, яка забруднить край ковдри прямо під її горлом (її акуратно перерізаним горлом). Я не передбачав, ба навіть не уявляв реальності: біла стьобана ковдра виглядала пурпурово-чорною у притемненій кімнаті, насичена кров’ю, немов розпухла від води губка.
У шафі лежало клаптикове покривало. Я не зміг задавити коротку думку: що могла б подумати моя мати, якби вона побачила, яким чином я використовую цей з любов’ю вишитий нею весільний подарунок. Я розстелив покривало на підлозі.
Ми скинули на нього Арлетт. І загорнули її в нього.
— Швидко, — сказав я. — Поки й це також не почало протікати. Ні... зачекай... сходи по лампу.
Він ходив так довго, що я вже почав боятися, що він утік.
Потім побачив світло, воно дрижало, наближаючись коротким коридором повз його спальню до тієї, яку ми ділили з Арлетт. Були ділили. Я побачив сльози, що ручаями стікали по його восково-блідому обличчю.
— Постав її на комод.
Він поставив лампу поряд з книгою, яку я тоді читав: Сінклер Люїс «Головна вулиця»[11]. Я її так ніколи й не закінчив; мені нестерпно було дочитувати цей роман. При світлі лампи я показав на бризки крові на підлозі і калюжу прямо під ліжком.
— Протікає навіть крізь покривало, — промовив він. — Якби я знав, як багато в ній крові...
Я витряс подушку з наволочки і натягнув наволочку на торець покривала, наче шкарпетку на кровоточиву ступню.
— Тримай її ноги, — сказав я, — нам треба це зробити зараз же. І не зомлій знову, Генрі, бо я сам не впораюсь.
— Хотілося б мені, щоб це було сном, — промовив він, проте нахилився й обхопив руками протилежний кінець покривала. — Як ти гадаєш, татуню, це може виявитися сном?
— Ми будемо вважати це сном десь за рік від сьогодні, коли все вже буде далеко позаду, — у глибині душі я почасти в це вірив. — А тепер давай швиденько. Поки наволочка не почала протікати. Чи заразом і все покривало.
Ми понесли її по коридору, через вітальню і крізь передні двері, як ото бува переносять якийсь предмет з меблів, загорнутий у чохол для відвезення деінде. Опинившись на сходах ґанку, я врешті почав дихати вільніше; кров надворі легко можна буде присипати.
З Генрі було все гаразд, поки ми не зайшли за ріг корівника, звідки вже видно стало старий колодязь. Його колом оточували дерев’яні кілки, щоб ніхто випадково не наступив на дерев’яну ляду, якою він був накритий. Кілки ті виглядали похмуро й лячно в зоряному світлі, Генрі, побачивши їх, видав задавлений скрик.
— Це не могила для ма... ма... — тільки й спромігся він, а відтак зомлів і впав у бур’ян, що буяв позаду корівника. Раптом я опинився сам на сам з мертвою вагою моєї замордованої дружини. Я подумав, чи не опустити на землю цей гротескний сувій — він уже місцями розгорнувся, і звідти стирчала порізана рука, — почекати, поки він очуняє. Я вирішив, що гуманніше буде залишити сина лежати. Я потягнув її до краю колодязя, поклав на землю і підняв дерев’яну ляду. Приставляючи ляду до кілків, я відчув, як колодязь дихнув мені в обличчя: сморід застояної води і гнилого бур’яну. Я спробував придушити нудоту, але програв. Ухопившись за два кілки щоб утримати рівновагу, я переломився в поясі і виригав свою вечерю і ту дещицю вина, що встиг випити. Почувся лункий сплеск, коли воно впало у темну воду на дні колодязя. Цей сплеск, як і та думка: «Тримайся верхи, ковбою», — перебуватимуть на відстані руки в моїй пам’яті всі наступні вісім років. Я буду прокидатися серед ночі з цим відлунням у голові, відчуваючи, як скалки з тих кілків впиваються мені в долоні, як відчайдушно я тримаюся за них заради життя свого.
Я порачкував від колодязя й перечепився об сувій із загорнутою в нім Арлетт. І впав. Її сполосована ножем рука була за пару дюймів від моїх очей. Я заштовхав її назад у покривало а тоді поплескав дружину, немовби втішаючи. Генрі так і лежав у бур’яні з головою, покладеною собі на руку, наче на подушку. Схожий на дитину, що заснула в жнива після виснажливого дня. Згори до нас сяяли тисячі й десятки тисяч зірок.
Я бачив сузір’я — Оріон, Кассіопею і Ківш, які мені колись уперше показав мій батько. Далеко був гавкнув Рекс, собака Коттері, і знову замовк. Пригадую, я тоді подумав: «Ця ніч ніколи не скінчиться». І це було слушно. В усіх важливих сенсах вона так відтоді й не скінчилася ніколи.
Я взяв сувій у руки, а він смикнувся.
Я застиг, затамував подих, попри бухкаюче серце. «Насправді мені це здалося», — подумав я. Я чекав нового ворушіння.
Чи, може, що з покривала виповзе її рука і спробує вхопити мене за зап’ясток своїми порізаними пальцями.
Нічого такого не було. Я собі все уявив. Звісно, що так. Отже, я угніздив її в колодязь. Я побачив, як розвернулося покривало з того кінця, що не був прихоплений наволочкою а тоді почув сплеск. Набагато голосніший за той, коли я зблював, але тепер разом з хлюпом прозвучало також глухе «гуп».
Я знав, що там мілко, але сподівався, що води в колодязі достатньо, щоб її покрити. Той гуп повідомив мені, що я помилявся.
Вересклива сирена реготу завелася позаду мене, звук настільки близький до безумства, що мені приском обсипало шкіру від улоговини сідниць до потилиці. Очуняв і звівся на ноги Генрі. Ні, навіть більше того. Він скакав під корівником розмахуючи руками в бік усіяного зірками неба, і реготав.
— Мама в колодязі, а мені байдуже! — виспівував він. — Мама в колодязі, а мені байдуже, бо властителька моя відійшла ге-е-е-ть.
Я підхопився до нього за три стрибки і ляснув з усією можливою силою, залишивши криваві відбитки пальців на покритій пушком щоці, котра ще ніколи не відчувала доторку бритвеного леза.
— Замовкни! Зараз далеко чути! Ти... дурний хлопчисько ти знову розбудив того клятого собаку.
Рекс гавкнув раз, потім другий, загалом тільки три рази. А тоді знову тиша. Ми так і стояли: я вчепився руками Генрі в плечі, дослухаючись, схиливши набік голову. Піт стікав мені по потилиці. Рекс знову гавкнув і замовк. Якщо хтось із Коттері й прокинувся, вони, либонь, подумали, що пес гавкав на якогось єнота. Принаймні я на це сподівався.
— Іди в дім, — сказав я. — Найгірше вже закінчилося.
— А чи так, татуню? — він серйозно подивився на мене. — Чи справді так?
— Так. З тобою все гаразд? Ти не збираєшся знову зо мліти?
— А я був зомлів?
— Так.
— Я в порядку. Я просто... я не знаю, чому це я так реготав. Я був збентежений. Бо відчув полегшення, гадаю, так. Усе скінчилося!
З нього вирвалося хихотіння, і він ляснув себе по губах, затуляючи рота, немов маленький хлопчик, котрий випадково промовив погане слово перед своєю бабцею.
— Так, — кивнув я, — все скінчилося. Ми залишаємося тут. Твоя мати втекла до Сент-Луїса... або, можливо, до Чикаго... але ми залишаємось тут.
— Втекла?.. — поглядом він поплив до колодязя, до ляди притуленої до трьох кілків, від яких чомусь віяло такою похмурістю в зоряному світлі.
— Так, Генку, вона втекла, — його мати не терпіла, коли я називав його Генком, казала, що це простолюд так називається, але тепер вона вже нічого проти цього не могла зробити. — Вшилася, залишивши нас напризволяще. І ми, звісно, дуже журимося, але наразі робота не може чекати. І школа теж.
11
Сінклер Люїс (1885-1951) — перший американський лауреат Нобелівської премії (1930) з літератури; у сатиричному романі «Головна вулиця» (1920) ідеться про енергійну молоду жінку ліберальних поглядів, яка марно намагається розбурхати тихе життя в провінційному містечку на Середньому Заході.