Круглянський міст

Обійшовши стрій, він став на середину зали і почав промовляти. Говорив негучно, тихим хриплуватим голосом і, стоячи за п’ять кроків од Ступака, здався йому зовсім не молодим, швидше підстаркуватим і стомленим. А говорив про те, що дуже сподівається на свою службу безпеки, до якої вони мають честь належати, що вона — головна його підпора, для них він не пошкодує нічого і буде піклуватися про кожного, як рідний батько. Якщо в кого є будь-яка потреба, хай іде просто до нього і розказує — він зробить усе. Бо він їх усіх любить, як батько любить синів, що в нього більше нікого нема, крім них, хлопців безпеки, та ще народу, який обрав його на найвищий пост. Що народ — головна його турбота і головна любов, особливо такий народ, як наш, який вічно бідує в нужді, страждає протягом всієї історії, що це він знає як професіонал-історик. Що цей народ заслуговує на кращу долю, ніж та, яку йому вготували зрадники-націоналісти, всі ці позняки, шарецькі та карпенки, які давно запродалися ЦРУ та іншим закордонним спецслужбам і тепер розробляють найхитромудріші плани, щоб фізично знищити його і залишити сиротою любий білоруський народ. Тому велике сподівання на них — честь його безпеки, в руках якої його життя і майбутнє народу.

Ступак за життя чимало переслухав різних агітаторів-пропагандистів, у тому числі в армії, і ніколи не сприймав їх серйозно, завжди слухав хіба одним вухом. Не хотілося вірити й цьому. Але якась уперта сила помалу-помалу, а таки діяла на його свідомість; натиск і щирість міркування почали доходити до його розуміння. Найперше якось немов мимоволі само собою хотілося в те повірити. Так щиро було все сказано, що з’явилася співчутлива думка: справді, як нелегко бути керівником такого масштабу, як небезпечно й відповідально.

З цією думкою-почуттям Ступак і стояв у строю, трошки ніби задумавшись, як почув, що промова перейшла на афганську тему, і аж здригнувся, коли той, позираючи в його бік, промовив:

— Вон пусть скажет Саша Ступак, он участник, отмеченный наградами. Он на своих плечах вынес груз дружбы с братским афганским народом..

Почуття здивування кольнуло Ступака — диви ти, він знає! Знає про Афган, навіть називає його по імені, чого в Ступака не траплялося навіть у війську, навіть у Афгані. Незвичайна, дивовижна людина, зніяковівши, думав Ступак. Не сказати, одначе, щоб ті теплі слова порадували його, — збентежили, це точно. І він, замислений, пішов до курильні, коли все скінчилося і стрій розпустили. Він нічого не міг нікому сказати про свої враження від тієї зустрічі, та тут ніхто й не говорив про неї нічого, всі затаєно мовчали, тільки начебто пильніше приглядалися один до одного, ніби випробовуючи: ну що? Ну як? Були то лише мовчазні питання без відповідей.

Несподівано настав момент, про який Ступак стільки передумав колись, до якого весь час мимовіль готувався. Трапилось, як і багато що в його житті, раптово, зненацька, найбрутальніше.

Вранці, ще до сніданку, під їхню лісову домівку підкотили відразу три чорні «ландровери», в які порско, наче миші в нори, шаснули їх строкаті постаті зі своїми новенькими, ще пахучими від мастила «узі». Під команди незнайомого підполковника в шкіряному пальто хутко під’їхали до прохідної номерного заводу на міській околиці, який недавно ще був «поштовою скринькою»; відразу заїхали в двір і вивантажилися біля будинку заводоуправління. Тут живо розбіглися двома шерегами впоперек східців, утворивши неширокий, але й не вузький коридор до дверей, і застигли. Інші, що приїхали раніше, були вже всередині. Всі мовчали, втім Ступакові стало зрозуміло, що вони забезпечували приїзд самого. Ступак вільно стояв на другій знизу приступці і думав, що те саме, що володіло ним стільки часу, здається, врешті, наблизилося впритул. Нарешті він дочекався можливості, про яку стільки передумав, до якої прагнув. Ріжок автомата був повний патронів, сам автомат на грудях у повній готовності. Не вистачало хіба останньої краплі рішучості. Але чому? Хіба що-небудь було їм не осмислено, чи щось з’явилося нове?

Щось усе ж він не встиг додумати, щоб остаточно наважитись, коли до приступок несподівано підлетів один міліцейський «мерседес» з блимавкою впоперек даху, за ним другий такий самий. З них моторно повистрибували люди в масках, розбіглися неподалік по заводському довкіллю. Тоді підкотив і третій автомобіль, важкий, мабуть, броньований «каділак», з якого крізь послужливо розчинені двері легко вискочив він. Цього разу він був у темному, добре відпрасованому костюмі, при довгій, до пупа, краватці; швидким, майже хижим позирком кинув ув один бік, у другий, певно, щоби переконатися, що варта на місці і його охорона забезпечена. Його тверде, владне обличчя тепер несло незламну злу суворість. Тим самим уїдливим позирком він окинув змертвілу варту і, здалося, ніби спіткнувся на такій же, як у нього, вусатій фізіономії Ступака. Ступак невмисне ворухнув од нього коротеньким дулом автомата, мимоволі спрямовуючи його вбік. Тоді ж тривожно сіпнулися біля перенісся русяві брови, але більше — нічого. Ступак обмер, а той пружисто скочив через дві приступки вище і вмить опинився біля високих дверей, де його чекав невеликий гурт у цивільному і в масках. Вони всі разом зникли в приміщенні. Ступак послабив свої напружені мускули і видихнув.

Два шереги ще стояли на приступках, але попереднє напруження минуло, можна було розслабитися. Щось було не зрозуміло Ступакові — чомусь навіть кривдно, та він не міг розібратись, чому. Може, за своє минуле, пережите, а може — за сьогоднішнє — цього він зрозуміти не міг. Одне було певно — кілер з нього поки що не вийшов, і, дивно, це тепер почало ним відчуватись ніби полегшення. Ніби він урятував життя. Найперше, може, своє власне. Магазин його «узі» залишився цілий, його належало берегти і застосовувати лише в крайньому випадку. Але де той крайній випадок і хто буде визначати його? Вже, мабуть, не він. З прикрістю Ступак відчував, що непомітно і назавжди втрачає своє самовільне право, яким уже розпоряджалися інші.

А він що ж — він мусив чекати і підпорядковуватись. І він чекав, може, з годину чи більше, стоячи все на тому ж приступку, хіба змінюючи упор ноги. Хлопці побіч також чекали. Іншої команди їм не давали, і Ступак почав думати, що про них забулися. Аж ні! Полковник у шкірянці щось гаркнув з дверей, і вони завмерли. Ступак чекав знову побачити самого, та замість нього в розчинених дверях з’явилися двоє в сірих піджаках — високий і нижчий, яких тісненько обступили хлопці в масках. Ті двоє йшли, потупивши долу сиві голови, якось неприродно однаково тримаючи за спиною руки. І лише коли спускалися по приступках, Ступак убачив на їхніх руках блискучі кайданки. Тоді йому багато що стало зрозуміло. Але щось заплутувалося ще більше.

Арештованих повезли в міліцейській машині, а вони все стояли на приступках, мабуть, чекали на самого. І Ступак думав, що його життя кудись повернулося. Хоча хто зна, яким ще боком воно може повернутися знову. Все-таки життя кожного свою силу має — часом злу, недобру силу…

1998 р.

Прорив до правди

Без творчості Василя Викова сьогодні неможливо уявити не тільки сучасну білоруську літературу, а й широкі розлоги європейського і світового красного письменства. Його оповідання та повісті, перекладені багатьма мовами світу, стали духовним надбанням мільйонів людей планети.

Зовні в поставі та в обличчі цієї скромної, заглибленої в себе, в свою душу людини, який став, як тепер модно казати, «брендом», знаковою особою, символом Білорусі ще з 60-х років XX століття, не було нічого визначного, героїчного. Василя Бикова в людській юрбі могли сприйняти за представника будь-якої звичайної професії. Він був частинкою плоті й крові народу.

З десятимільйонної білоруської громади, яка досі майже незрушно марніє в непевності, не дуже прагнучи навіть почути голос Бога чи хоча б відчути потребу спізнати, до чого треба прагнути, його винесло і ствердило на видній усім духовній вершині рідне Слово. Переплавлене в горнилі сумлінної, найчутливішої душі, воно стало самобутнім, неповторним словом Бикова, яке не сплутаєш із жодним іншим, яке бореться за правду і справедливість у людському бутті, відстоює людяність у людині.