По вогонь

Буйна радість охопила Нао. Хрипко сміючись, дивився він на вогнище, на полум'я, що плигало над ним. Тільки глибокі зорі, плюскіт річки, шелест вітру, перериваний гавкотнею шакалів та ревом заблуди лева на тім боці, були єдиними свідками його безмежної радості.

Уривчастим від хвилювання голосом він закричав:

– Нао – володар Огню!

Вогонь здавався йому самим життям усього світу. Нао поволі ходив біля цього червоного звіра, простягав до нього руки, наставляв груди під його ласку, втрачену на такий довгий час. І в буйному захопленні ще не один раз шепотів:

– Нао завоював Огонь!

Та врешті гарячка його щастя почала вщухати. Він пригадав, що кзами можуть повернутися; отже треба було забирати свою здобич. Шукаючи, з чого б зробити клітку для вогню, Нао несподівано в одній ямці на місці табору знайшов клітку, що в ній носили з собою Вогонь людожери.

Це було ніби гніздо з кори, вимощене плескуватими камінчиками, добраними один до одного з великою ретельністю, впертістю і знанням справи; невеликий вогник ще блищав у ній. Нао хоч і вмів виготовляти клітки краще від будь-кого іншого з племені, проте і йому було б важко зробити таку гарну. Для цього треба мати багато вільного часу і дуже уважно вишукувати камінчики. Клітка кзамів складалася з трьох шарів сланцю, підтримуваних зокола корою зеленого дуба, кора ж була оплетена гнучкою лозою. Дірочка зісподу забезпечувала невеличку тягу.

Клітки вимагали повсякчасного догляду; треба було боронити Вогонь від дощу й вітрів та берегтися, щоб полум'я і не зменшувалось, і не збільшувалось поза межі, встановлені тисячолітнім досвідом. Окрім того, необхідно було часто міняти кору.

Нао знав усі звичаї предків; він трохи роздмухав Огонь, змочив водою з калюжки кору, оглянув дірку і стап сланцю. Ідучи з табору, він позбирав розкидані сокири й списи і востаннє оглянув галявину.

Двоє ворогів були мертві і наче дивилися на зорі; двоє ж інших, терплячи страшні муки від ран, лежали, затамувавши подих і вдаючи з себе мертвих. Обережність і закон людей вимагали, щоб їх було добито.

Нао наблизився до пораненого в живіт і вже намірився на нього списом, але раптом якась незбагненна огида до вбивства охопила його серце, вся ненависть розтопилася в радості перемоги, і тому не схотілося нових жертв.

А от куди корисніше знищити вогнище. Отже, києм переможепого ворога він розкидав головешки і потрощив вугілля на дрібні шматочки, щоб вони не дожили до повернення кзамів. Потім, скрутивши поранених комишем і лозою, він гукнув їм:

– Кзами не схотіли дати синові Леопарда одної головешки і тепер втратили увесь Огонь. Воші блукатимуть у темряві й на холоді, аж доки дійдуть до свого племені!.. А уламри тепер дужчі за кзамів!

Під червоною скелею, де Нао мав зустрітися з Намок і Гавом, він не застав нікого. Він не здивувався: молоді воїни мусили водити своїх ворогів якомога довше…

Вкривши свою рану вербовим листом, він сів біля слабесенького вогника, що яснів йому, паче вся його доля.

Пливла велика річка, пливло з неба місячне сяйво, плив і час. Коли місяць дійшов зо зеніту, Нао підвів голову. Серед тисячі різних безладних звуків він пізнав особливий ритмічний звук, властивий людині… Це була швидка хода, виразніша, ніж тупотіння чотириногих. Спочатку нерозбірлива, вона потім стала чутнішою, а трохи згодом подих вітру доніс і запах людини. Тоді уламр сказав сам до себе:

– Це син Тополі, і він утік від ворогів.

Справді, ніщо не показувало, що за ним хтось женеться.

Незабаром між двох сикомор виринула гнучка постать. Нао не помилився: в сяйві місячного світла йшов на нього Нам. За хвилину він був уже біля підніжжя скелі.

Нао спитався в нього:

– Кзами, певне, втратили слід Нама?

Нам затяг їх далеко на північ, потім хутко втік від них і довгий час ішов водою річки. Потім він спинився. Він більше не бачив людожерів і ні вухом, ні носом їх не чув.

– Добре, – сказав Нао, погладивши гопака по потилиці. – Нам – прудкий і розумний. Але що сталося з Гавом?

– За сином Сайгака погнався інший гурт кзамів. Нам не зустрічав його сліду.

– Ми почекаємо Гава! А тепер нехай Нам подивиться.

Нао потяг свого товариша. На тім боці скелі, в щілині, Нам побачив огник, тремтячий і гарячий огник.

– Ось! – просто сказав ватажок. – Нао завоював Огонь.

Юнак голосно крикнув; очі його запалали вогнем божевільної радості, і він впав ниць перед сином Леопарда, шепочучи:

– Нао хитрий, як ціла орда людей!.. Нао стане великим ватажком уламрів, і жоден ворог не здолає його.

Вони сіли перед вогником, і це нагадало їм рідні печери під холодними зорями біля Великого болота та вогнище, що захищало уламрів своєю силою від багатьох нещасть.

Думка про труднощі довгої путі додому не гнітила їх; коли вони відійдуть од Великої річки, кзами перестануть гнатися за ними, і вони попростують через краї, де блукають самі лише звірі.

Мисливці довго віддавалися мріям. Майбутнє тепер за ними і для них, широке, повне надій і обіцянок. Але, коли місяць почав гаснути на заході, тривога заворушилася їм у грудях.

– Де Гав? – прошепотів ватажок. – Невже він не зумів утекти від кзамів? Чи його спинило болото, чи, може, він ускочив у пастку?

На рівнині все стихло, звірі мовчали; навіть вітер ослаб над річкою і заснув в осиках, чути було лише приглушений плюскіт води. Чи чекати світанку, чи йти шукати товариша? Нао дуже не хотілося кидати Вогонь на догляд Нама. До того ж його лютила вже сама думка про те, що кзами можуть заганяти молодого воїна. Щоб зберегти Вогонь, Нао міг би покинути Нама напризволяще, він навіть мусив так зробити, але якась чудна дикунська ніжність в'язала Нао до товаришів, вони ніби були частиною його особи, небезпека їм так само загрожувала, як і йому самому. Він добре знав, що юнакам легше вскочити в халепу, що їм більшою мірою загрожують стихії та живі істоти.

– Нао піде шукати слід Гава, – сказав він нарешті. – Він залишить сина Тополі стерегти Огонь. Нам не матиме відпочинку; він мочитиме кору, коли вона нагріватиметься; він не відходитиме на довший час, ніж потрібно, щоб дійти до річки й повернутися назад.