Страница 37 из 103
— А звідки ви знаєте?
— Розповіла професорка Макґонеґел, — сказав Люпин і подав Гаррі щербату чашку з чаєм. — Тебе це засмутило?
— Та ні, — озвався Гаррі.
Він хотів було розповісти Люпинові про пса з алеї Магнолій, але передумав. Люпин ще подумає, ніби Гаррі боягуз. Він уже й так не дав йому зійтися з ховчиком.
Очевидно, ці думки відобразилися на його обличчі, бо Люпин запитав:
— Гаррі, тебе щось непокоїть?
— Ні, — збрехав Гаррі. Він сьорбнув чаю і глянув на ґринділа, що показував йому кулачка. — Так... тривожить, — зненацька зізнався він і поставив чай на стіл. — Пам'ятаєте, як ми змагалися з ховчиком?
— Та-а-ак, — повільно мовив Люпин.
— Чом ви тоді не дали позмагатися й мені?
Люпин підняв брову.
— Я думав, Гаррі, що це й так зрозуміло, — здивовано відповів він.
Гаррі розгубився: він думав, що Люпин уникатиме відповіді.
— Але чому? — знову повторив він.
— Ну-у, — злегка нахмурився Люпин, — я припускав, що, побачивши тебе, ховчик постане в образі лорда Волдеморта.
Гаррі не спускав з Люпина очей. Він аж ніяк не сподівався такої відповіді, до того ж Люпин назвав Волдеморта на ім'я. А ніхто, крім Дамблдора (і самого Гаррі) не наважувався його так називати.
— Це, звісно, моя вина, — сказав Люпин, і далі похмуро зиркаючи на Гаррі. — Але мені здавалося, що Волдемортова з'ява в учительській була б недоречна. Я боявся, що серед учнів почнеться паніка.
— У мене й справді промайнула думка про Волдеморта, — чесно зізнався Гаррі. — Але тоді я... я пригадав... дементора.
— Розумію, — замислено мовив Люпин. — Ну, що ж... це вражає. — Він усміхнувся, побачивши здивований вираз на обличчі Гаррі. — Це означає, що найбільше в світі ти боїшся... боятися. Дуже мудро, Гаррі.
Гаррі не знав, що казати і зробив ще ковточок.
— То ти, отже, вирішив, що я вважав тебе не здатним побороти ховчика?
— Ну... так, — зізнався Гаррі і йому полегшало на душі. — Пане професоре, ви ж знаєте, що дементори...
Тут хтось постукав у двері.
— Заходьте, — сказав Люпин.
Двері відчинилися, і зайшов Снейп із келихом, з якого ледь курилася пара. Побачивши Гаррі, Снейп зупинився і примружився.
— А, Северус, — посміхнувся Люпин. — Дуже тобі вдячний. Можеш поставити отут на столі.
Снейп поставив задимленого келиха, позираючи то на Гаррі, то на Люпина.
— А я ось показував Гаррі ґринділа, — люб'язно пояснив Люпин, кивнувши на акваріум.
— Цікаво, — навіть не глянувши на акваріум, промовив Снейп. — Люпине, це треба випити відразу.
— Я так і зроблю, — запевнив Люпин.
— Якщо захочеш ще, — сказав Снейп, — то будь ласка: я приготував цілий казан.
— Мабуть, завтра вип'ю ще трохи. Дуже тобі дякую, Северусе.
— Нема за що, — відповів Снейп, але щось у його погляді Гаррі не сподобалося. Снейп вийшов з кімнати похмурий і насторожений.
Гаррі допитливо глянув на келих.
— Професор Снейп люб'язно погодився зварити мені зілля, — усміхнувся Люпин. — Сам я ніколи не вмів його добре готувати, а ця настійка особливо складна. — Він підніс келиха, понюхав, відпив ковточок, і його пересмикнуло. — Шкода, що не можна додавати цукру.
— А від чого...? — почав було Гаррі, але Люпин перебив його на півслові.
— Я щось погано себе почуваю, — сказав він. — Це єдине, що мене рятує. Мені дуже пощастило працювати разом з професором Снейпом. Це зілля мало хто вміє варити.
Професор Люпин відсьорбнув ще один ковток, а Гаррі ледве стримався, щоб не вибити келиха йому з рук.
— Професор Снейп дуже цікавиться темними мистецтвами, — проказав він.
— Справді? — озвався Люпин і відсьорбнув ще.
— Навіть кажуть... — Гаррі завагався, а тоді відчайдушно додав: — кажуть, що він піде на все, тільки б здобути посаду вчителя захисту від темних мистецтв!
Люпин допив келиха і скривився.
— Жахливе вариво, — сказав він. — Ну, Гаррі, мабуть, я ще трохи попрацюю. Побачимося на бенкеті.
— Добре, — сказав Гаррі і поставив на стіл чашку.
Спорожнілий Снейпів келих усе ще курився.
*
— Ось, тримай, — сказав Рон. — Взяли, скільки змогли... — На Гарріні коліна посипалася яскрава злива цукерків.
З першими сутінками Рон і Герміона вбігли у вітальню. Розчервонілі з холодного вітру, вони сяяли від задоволення.
— Дякую. — Гаррі взяв пакетик крихітних чорних перчортиків. — Ну, як там Гоґсмід? Де ви були?
Де вони тільки не були! І в крамниці магічного знаряддя "Дервіш і Бенґіс", і в магазині жартів "Зонко", і в "Трьох мітлах" — о-о, ті пінисті кухлі з гарячим маслопивом!...
— А пошта, Гаррі! Двісті сов, кожна на своїй поличці, у кожної свій колір, що позначає її швидкість!
— А в "Медових руцях" — нові сорти помадок. Куштуй, скільки хочеш! Ось, і тобі трохи...
— Здається, ми бачили велетня-людожера. Чесно, там у "Трьох мітлах" така публіка!..
— Шкода, що не можна було захопити трохи маслопива, воно так зігріває...
— А чим ти займався? — стурбовано запитала Герміона. — Готував уроки?
— Ні, — відповів Гаррі. — Люпин запросив мене до свого кабінету на чай. А потім там з'явився Снейп...
Він розповів їм про келих. Рон аж роззявив рота.
— І Люпин це випив? Йому що, життя обридло? — мало не задихнувся Рон.
Герміона глянула на годинник.
— Треба йти, за п'ять хвилин початок бенкету...
Вони вистрибнули крізь отвір у портреті і, продовжуючи розмовляти про Снейпа, злилися з юрбою.
— Але ж він... знаєте... — Герміона стишила голос і схвильовано озирнулася, — він не став би... труїти Люпина... на очах у Гаррі.
— Може, й так, — погодився Гаррі. Тим часом вони перетнули вестибюль і увійшли до Великої зали. Зала була прикрашена сотнями гарбузів із засвіченими всередині свічками, цілими роями тріпотливих кажанів і морем оранжевого серпантину, що яскраво зміївся попід грозовою стелею.
Їжа була розкішна. Навіть Герміона і Рон, які мало не лускали від медоворуцівських ласощів, наклали собі по дві порції усіх страв. Гаррі позирав на учительський стіл. Професор Люпин видавався бадьорим, він жваво перемовлявся з учителем замовлянь Флитвіком. А ось Снейп щось надто часто зиркав на Люпина. Але, може, це тільки так здавалося?..