Страница 86 из 88
Гаррі аж здригнувся — він геть забув про Ґільдероя Локарта. Озирнувшись, побачив, що той стоїть у кутку кімнати, непевно усміхаючись. Коли Дамблдор звернувся до нього, Локарт глянув через плече, щоб побачити, до кого той говорить.
— Професоре Дамблдоре, — швидко пояснив Рон, — у Таємній кімнаті сталася одна оказія. Професор Локарт…
— Я що, професор? — здивувався Локарт. — Отакої! А я гадав, що я повний дурило! Еге?
— Він намагався наслати на нас чари забуття, але чарівна паличка вразила його самого, — півголосом пояснив Дамблдорові Рон.
— Он як! — похитав головою Дамблдор, а його довгі срібні вуса затремтіли. — Наштрикнувся на власний меч, Ґільдерою?
— Меч? — не зрозумів Локарт. — Я не маю меча. А от цей хлопець має. — Він показав на Гаррі. — Він вам його позичить.
— Роне, чи не міг би ти відвести до лікарні й професора Локарта? — попросив Дамблдор. — Я хотів би перекинутися ще кількома словами з Гаррі.
Локарт рушив до виходу.
Рон, зачиняючи за собою двері, допитливо глянув на Гаррі і Дамблдора.
Дамблдор підійшов до одного з крісел біля каміна.
— Присядь, Гаррі, — запропонував він, і Гаррі сів, відчуваючи незбагненний неспокій.
— Передусім, Гаррі, я хочу тобі подякувати, — сказав Дамблдор, і його очі знову замерехтіли. — Там, у кімнаті, ти виявив мені справжню відданість. Інакше Фоукс нізащо не прилетів би до тебе.
Він погладив фенікса, який сів йому на коліна тріпочучи крильми. Гаррі ніяково всміхнувся.
Дамблдор не спускав з нього очей.
— Отож ти зустрів Тома Редла, — замислено мовив Дамблдор. — Можу собі уявити, як ти його цікавив!
Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.
— Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.
— Він справді таке казав? — замислено глянув Дамблдор з-під своїх кошлатих сріблястих брів. — А що ти сам про це думаєш, Гаррі?
— Я не думаю, що я такий, як він! — аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. — Тобто я… я у Ґрифін-дорі… я…
Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів.
— Пане професоре, — промовив він за якусь мить, — Сортувальний капелюх казав мені, що я… що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.
— Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, — бо Волдеморт — останній живий нащадок Салазара Слизерина — теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.
— То Волдеморт передав мені частинку себе самого? — приголомшено запитав Гаррі.
— Здається, так.
— І я таки мав бути в Слизерині, — розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. — Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і…
— Послав тебе до Ґрифіндору, — спокійно докінчив Дамблдор. — Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром — зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю… певною зневагою до правил, — додав він — тут його вуса знову затремтіли. — А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.
— Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, — розпачливо сказав Гаррі.
— Саме так! — знову засяяв Дамблдор. — Цим ти і відрізняєшся від Тома Редла. Те, ким ми є насправді, Гаррі, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору.
Гаррі приголомшено й нерухомо сидів у кріслі.
— А коли тобі потрібні ще докази, що ти істинний ґрифіндорець, то уважніше придивися до ось цього.
Дамблдор підняв зі столу закривавленого срібного меча і подав його Гаррі. Той похмуро покрутив його в руках: підсвічений вогнем каміна меч поблискував рубінами. І тут Гаррі побачив ім'я, викарбуване знизу під руків'ям: Ґодрік Ґрифіндор.
— Знай, Гаррі: тільки істинний ґрифіндорець може витягти цей меч з капелюха.
Якусь хвилину обидва мовчали. Тоді Дамблдор висунув одну з шухлядок столу професорки Макґонеґел і дістав звідти перо й каламар.
— Гаррі, тобі треба попоїсти й виспатися. А зараз — на бенкет. А я тим часом напишу в Азкабан — треба визволити нашого лісника, і дам оголошення для "Щоденного віщуна", — додав він багатозначно. — Нам буде потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, чому це ми завжди маємо з ними такі клопоти, га?
Гаррі підвівся й рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися клямки, як двері так рвучко відчинилися, що аж грюкнули об стіну.
У дверях стояв розлючений Луціус Мелфой, а під його рукою зіщулився перебинтований з голови до ніг Добі.
— Добрий вечір, Луціусе! — привітно сказав Дамблдор.
Містер Мелфой влетів у кімнату, мало не збивши Гаррі з ніг.
Добі з переляканим обличчям подріботів за ним, ховаючись за полу його мантії.
— Ага! — вигукнув Луціус Мелфой і вп'явся у Дамблдора холодними очима. — Ти повернувся! Члени опікунської ради звільнили тебе, а ти однак наважився вернутись у Гоґвортс.
— Бачиш, Луціусе, — незворушно усміхнувся Дамблдор, — решта одинадцять членів Ради зв'язалися сьогодні зі мною. Чесно кажучи, це була просто якась совина злива. Вони почули про загибель доньки Артура Візлі й захотіли, щоб я негайно повернувся. Зрештою, вони вирішили, що я — найкраща кандидатура на цю посаду. А ще вони розповіли мені дуже дивні речі. Декому з них здалося, ніби ти погрожував проклясти їхні родини, якщо вони не погодяться відправити мене у тимчасову відставку.
Містер Мелфой зблід, як мрець, але його очі-щілини й далі променилися люттю.
— І що? Ви, може, припинили напади? — вишкірився він. — Піймали злочинця?
— Піймали, — усміхнувся Дамблдор.
— Ну? — вигукнув містер Мелфой. — І хто це?
— Той, що й минулого разу, Луціусе, — відповів Дамблдор. — Але тепер Волдеморт діяв через іншу людину. З допомогою цього щоденника.
Допитливо стежачи за Мелфоєм, Дамблдор підняв невеличку чорну книжечку з великою дірою в центрі.