Страница 57 из 88
Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.
Він зняв їх і крикнув:
— Як ви там, о'кей? — Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойл а.
— Так, — прогарчав праворуч грубий Кребів голос.
Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.
Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски "під макітру" до довжелезних, як у горили, лап.
— Неймовірно! — вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. — Неймовірно!
— Мабуть, треба вже йти, — сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп'явся в товстий Ґойлів зап'ясток. — Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.
Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:
— Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. — Він постукав до Герміони. — Давай, нам пора!
Йому відповів пронизливий голос:
— Я… я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.
— Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булст-роуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.
— Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.
Гаррі ошелешено глянув на Рона.
— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.
— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.
— Так, усе добре. Ви йдіть.
Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п'ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.
— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він. Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.
— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.
— Що?
— У Креба вони просто звисають.
— Отак?
— Ага, це краще.
Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.
— Що робити? — буркнув Гаррі.
— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з'явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.
— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.
— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!
Підозріло поглядаючи, вона відійшла.
Гаррі й Рон збігли кам'яними сходами донизу, де залягала пітьма. їхні кроки, коли величезні Кре-бові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.
Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.
— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!
З бічної кімнати вийшла якась постать. Однак коли вони підбігли, їхні серця завмерли. Це був не слизеринець, а Персі.
— Що ти тут робиш? — здивувався Рон.
Персі був вражений таким зухвальством.
— Не твоє діло, — холодно відповів він. — Це Креб чи хто?
— Е-е… ну, так, — підтвердив Рон.
— Ну, то йди у свою спальню, — суворо звелів йому Персі. — Зараз тут небезпечно блукати темними коридорами.
— А ти? — показав на нього Рон.
— Я староста, — випнув Персі груди. — На мене ніхто не нападе.
Раптом за спинами Гаррі й Рона пролунав чийсь голос. До них наближався Драко Мелфой, і вперше в житті Гаррі зрадів, побачивши його.
— Ось ви де! — ліниво протягнув Мелфой. — Що, досі нажертись не могли? Карочє, я вас шукав, хочу показати щось дуже смішне.
Мелфой вороже зиркнув на Персі.
— А ти що тут робиш, Візлі? — вишкірився він. Персі розлютився:
— Маєш виявляти трохи більше поваги до старости! — обурився він. — Мені не подобається твій тон!
Мелфой криво посміхнувся і дав знак Гаррі й Ро-нові, щоб ті йшли за ним. Гаррі вже хотів було вибачитися перед Персі, але вчасно схаменувся. Разом з Роном він поспішив за Мелфоєм.
— Ох уже той Пітер Візлі!.. — прошипів Мелфой, коли вони повернули в наступний перехід.
— Персі, — машинально виправив його Рон.
— Яка різниця? — скривився Мелфой. — Я бачу. він постійно тут тиняється останнім часом. Думає, що зможе зловити спадкоємця Слизерина!
Він коротко й презирливо реготнув. Гаррі й Рон схвильовано перезирнулися.
Мелфой зупинився біля голої й вологої кам'яної стіни.
— Який там новий пароль? — спитав він Гаррі.
— Е-е… — протягнув Гаррі.
— Ага, "чистокровка"! — пригадав Мелфой, не слухаючи Гаррі, і кам'яні двері, заховані в стіні, ковзнули вбік. Мелфой зайшов, а Гаррі з Роном рушили слідом за ним.
Слизеринська вітальня була довгою, низькою підземною кімнатою з шорсткими кам'яними стінами і стелею, з якої звисали на ланцюгах круглі зеленкуваті лампи. Попереду, в майстерно вирізьбленому каміні, потріскував вогонь, а довкола каміна вимальовувалися силуети кількох слизеринців у різьблених кріслах.
— Зачекайте тут, — звелів Мелфой Гаррі й Ронові, підштовхнувши їх до пари порожніх стільців поодаль від вогню. — Зараз принесу… мені це щойно прислав мій старий…
Гадаючи, що ж їм покаже Мелфой, Гаррі й Рон присіли, вдаючи, ніби почуваються затишно.
Мелфой вернувся за хвилину з газетною вирізкою в руках. Тицьнув її Ронові під ніс.
— Тут є з чого поржати! — сказав він.
Гаррі побачив, як приголомшено вирячилися Ронові очі. Рон швидко прочитав вирізку, силувано гигикнув і подав її Гаррі.
То була вирізка зі "Щоденного віщуна", і йшлося в ній про таке:
РОЗСЛІДУВАННЯ В МІНІСТЕРСТВІ МАГІЇ
Артура Візлі, начальника відділу нелегального використання маґлівських речей, сьогодні оштрафовано на п'ятдесят ґалеонів за те, що він зачарував маґлівську машину.
Містер Луціус Мелфой, член Ради опікунів Гоґвортської школи чарів і чаклунства (саме на її території й розбилася зачарована машина на початку цього навчального року), висунув сьогодні вимогу про відставку містера Візлі.
— Візлі зашкодив репутації міністерства, — сказав містер Мелфой нашому кореспондентові. — Він явно не спроможний укладати наші закони, а його сміховинний Акт про захист маґлів слід негайно скасувати.
Ми ніде не змогли розшукати містера Візлі, натомість його дружина звеліла журналістам забиратися геть і пригрозила спустити на них родинного упиря.