Страница 76 из 79
— То це були ви!
— Я боявся, що запізнюся.
— Ви майже запізнилися, бо ще трохи, і я не зміг би врятувати від нього камінь…
— Не камінь, а себе. Ти витратив надто багато сили, і ледве не загинув. На якусь страшну мить я навіть подумав, що так воно й сталося… А камінь… знищено.
— Знищено? — здивовано перепитав Гаррі. — Але ж ваш приятель… Ніколас Фламель…
— Ох, ти знаєш про Ніколаса? — захоплено вигукнув Дамблдор. — Бачу, ти попрацював, як слід! Ну, ми з Ніколасом порадилися й вирішили, що так буде краще.
— Але ж це означає, що вони з дружиною помруть? Чи не так?
— Вони мають достатньо еліксиру, щоб залагодити свої справи, а потім, звичайно, таки помруть.
Дамблдор усміхнувся, побачивши, як здивувався Гаррі.
— Такому юному хлопцеві, як ти, це видається неймовірним, але смерть для Ніколаса й Перенель і справді буде неначе сон після дуже, дуже довгого дня. Зрештою, для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода. Розумієш, камінь насправді — не така вже й чудова річ. Він може дати скільки завгодно грошей і яке завгодно довге життя — дві найбажаніші речі для людей! Але біда в тому, що людям властиво вибирати якраз те, що для них найгірше.
Гаррі лежав, не знаючи, що й казати. Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.
— Пане професоре! — озвався Гаррі. — Я оце подумав… Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол… тобто Відомо-Хто…
— Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.
— Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?
— Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є — мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було — нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.
Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:
— Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна… речі, про які я хотів би знати правду…
— Правду… — зітхнув Дамблдор. — Правда — це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.
— Ну… Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так: хотів убити мене?
Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.
— На жаль, уже на перше твоє запитання я не Можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер.
Колись ти дізнаєшся… а поки що забудь про це Гаррі. Коли підростеш, — я знаю, як прикро тобі чути ці слова, — коли будеш готовий, ти дізнаєшся. Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.
— А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?
— Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це — любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов — навіть коли того, хто любив нас, уже нема — завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.
Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:
— А плащ-невидимка… ви знаєте, хто його прислав?
— Е-е… Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. — Дамблдор закліпав очима. — Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.
— І ще одне…
— Слухаю!
— Квірел казав, що Снейп…
— Професор Снейп, Гаррі.
— Так, він… отож Квірел казав, що він мене ненавидить, бо ненавидів мого батька. Це правда?
— Ну, вони радше просто недолюблювали один одного. Десь як ти і містер Мелфой. До того ж твій батько зробив те, чого йому ніколи не міг пробачити Снейп.
— Що саме?
— Врятував йому життя.
— Що?
— Так, — повільно мовив Дамблдор. — Дивно, як інколи працює людський розум, правда? Професора Снейпа мучило те, що він боржник твого тата. Я впевнений, що він так ретельно оберігав тебе цього року тільки тому, що вірив: таким способом він поверне борг твоєму батькові. І тоді спокійно зможе ненавидіти пам'ять про нього…
Гаррі намагався це збагнути, але від цього ще дужче розболілася голова.
— Пане професоре, ще тільки одна річ!
— Тільки одна?
— Як потрапив до мене камінь із дзеркала?
— Ага, я радий, що ти запитав про це. То була одна з моїх найблискучіших ідей, а, між нами кажучи, це вже неабищо! Розумієш, тільки той, хто прагнув знайти камінь, — знайти, а не скористатися ним, — міг його отримати. Усі решта — бачили в дзеркалі, як вони здобувають золото чи п'ють еліксир життя, і більше нічого. Мій мозок іноді дивує навіть мене самого… Ну, досить запитань. Раджу тобі скуштувати всі ці солодощі. Ох-ах!.. Горошок на кожен смак "Берті Бот"! У дитинстві мені не пощастило, бо я натрапив на горошинку зі смаком блювотини, і відтоді вони мені щось не смакують, але оця, що схожа на іриску, мені, мабуть, не зашкодить, правда? — Усміхнувшись, він кинув до рота золотаву горошинку.
Раптом захлинувся і скривився:
— Фу!.. Сірка з вуха!
Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, була приємною жінкою, але дуже вимогливою.
— Тільки на п'ять хвилин! — благав Гаррі.
— Це неможливо.
— Але ж ви впустили професора Дамблдора!..