Страница 2 из 150
«Офіційна психотерапія не схвалює такий метод гамування гніву», — зізнався доктор Камен, хоча, маю підозру, він збрехав, щоб підвищити привабливість Реби в моїх очах. Він порадив мені дати їй якесь ненависне ім’я, і, хоча вона була схожою на Люсі Рікардо[6], я назвав її ім’ям моєї тітки, котра, коли я був маленьким і залишав на тарілці недоїденою моркву, щипала мені пальці. Потім, через кілька днів після того як отримав ляльку, її ім’я вилетіло в мене з голови. Я міг пригадати тільки хлопчачі імена і кожне з них усе сильніше мене дратувало: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс[7].
На той час я перебував уже вдома. Пам занесла мені сніданок і, мабуть, зауважила вираз мого обличчя, бо я помітив, як вона напружилася перед вибухом. Та, хоч і забувши ім’я барилкуватої червоної ганчір’яної ляльки, подарованої мені психологом, я пам’ятав, як можу її використати в цій ситуації.
— Пам, — сказав я. — Мені потрібно п’ять хвилин, щоб опанувати себе, я зможу це зробити.
— Ти певен, що...
— Так, а зараз забирайся геть разом зі своїми тельбухами та засунь їх собі в гузно. Я зможу.
Я не знав, чи дійсно зможу, але саме цього прагнув. Не міг пригадати, як звати ту чортову ляльку, але пам’ятав — я зможу це зробити. Одне ясно, наприкінці мого іншого життя, отак я й повторював я зможу, навіть коли знав, що ніяк, навіть розуміючи, що я задовбаний-передовбаний, усмерть зайобаний, як той хлющ.
— Я зможу.
О Господи, хтозна з яким виразом обличчя я це сказав, бо вона позадкувала з тацею в руках, не вимовивши й слова, і тільки чашка деренькотіла на тарілці.
Вона пішла, а я підніс ляльку собі до обличчя і, втопивши пальці в пружнасте тільце, втупився в її дурні сині очі.
— Як тебе звуть, ти, курво з кажанячим рилом? — волав я до неї. Мені жодного разу не спало на Думку, що Пам разом із денною доглядальницею чують мене в кухні через інтерком. Признатися, навіть аби інтерком був поламаний, вони б чули мене й крізь причинені двері. Я був тоді в голосі.
Я почав трясти ляльку. Її голова хилиталася туди-сюди, а синтетичне волоссячко на кшталт «Я кохаю Люсі» аж пурхало. Великі сині карикатурні очі, здавалося, проказують: Уууууу, ти бридкий дядько! — ну чисто як Бетті Буп[8] у якомусь із тих мультиків, що їх інколи й зараз ще можна побачити на кабельних каналах.
— Як тебе звати, сука? Як тебе звати, ти, пизда. Як тебе звати, ти, дешева ганчір’яна блядь? Назви своє ім’я, або я виколупаю тобі очі, відірву тобі носа й вирву...
Мене перемкнуло, таке трапляється зі мною й дотепер, чотири роки потому, отут у містечку Тамасунчале[9], у штаті Сан-Луїс-Потосі, у Мексиці, де триває третє життя Едгара Фрімантла. На мить я опинився у своєму пікапі: долі перед пасажирським сидінням торохкотять планшетка і стара сталева коробка для ланчів (не знаю, чи був я єдиним із працюючих мільйонерів в Америці, котрий возив із собою сніданок, хоча ви, либонь, можете нарахувати таких з десяток), на сидінні лежить мій PowerBook[10]. А з радіоприймача голосом запеклої проповідниці волає жінка: «Воно було ЧЕРВОНИМ!». Цих трьох слів виявилося достатньо. Тоді грала пісня про бідну жінку, котра виряджає свою дочку в повії. Реба Мак-Інтайр[11] співала свою гітову баладу «Фенсі».
— Реба, — прошепотів я, притискаючи ляльку до грудей. — Ти — Реба. Реба-Реба-Реба. Я більше ніколи цього не забуду.
Забув наступного ж тижня, але вже без оскаженіння. Без жодного. Лише притиснув її до себе, моє маленьке коханнячко, заплющив очі й викликав в уяві видіння того пікапу, котрий тоді розтрощило в аварії. Побачив сталеву коробку для ланчів, почув як вона деренчить, й відтак жіночий голос долинув з радіоприймача з тою ж проповідницькою затятістю: «Воно було ЧЕРВОНИМ!»
Доктор Камен назвав це проривом. Він страшенно зрадів. Моя дружина не виказувала особливого ентузіазму, і поцілунок, яким вона приклалася мені до лоба, був радше формальним. Здається, місяці через два потому вона сказала мені, що бажає розлучитися.
— 2 —
На той час чи то біль послабшав, чи мій мозок вже так пристосувався, що почав його долати. Напади головного болю повторювалися, але вже не так часто і з меншою інтенсивністю; тепер це не завжди перетворювалося на глупу ніч у розташованому в мені між вухами найбільшому в світі дзиґарі. Я завжди був готовий проковтнути вікодину о п’ятій та оксиконтину о восьмій — без цих чудесних пігулок навряд чи зміг би взагалі шкандибати, спираючись на яскраво-червоний, зроблений у Канаді, костур — і потроху моє праве реконструйоване стегно почало залагоджуватися.
Королева Реабілітації Кеті Грін приїздила до мене додому в Каса Фрімантл у Мендота Гайтс[12] кожного понеділка, середи та п’ятниці. Перед заняттями мені дозволялося прийняти додаткову порцію вікодину, та все одно під кінець наших вправ дім повнився моїми криками. У півпідвалі було влаштовано справжній фізіотерапевтичний кабінет разом зі зручною для каліки ванною. Після кількох місяців тортур я вже міг щовечора самотужки сходити вниз, щоби помучити себе вправами для ноги й качанням преса. Кеті казала, що дві години таких занять перед сном вивільняють ендорфіни, і я краще засинатиму.
Під час одного з таких вечірніх пошуків отих невловимих ендорфінів до мене сходами зійшла моя з 25-річнім стажем дружина й повідомила, що бажає зі мною розлучитися.
Припинивши робити чергову вправу — скручування, — я подивився на неї. Я сидів долі на маті. Вона завбачливо стояла біля підніжжя сходів у протилежному кінці кімнати. Я міг би спитати її, чи це вона серйозно, але флуоресцентні лампи на підвісній стелі світили яскраво, тож питати не було сенсу. Та й взагалі, навряд чи є жінка, схильна до таких жартів через шість місяців після того, як її чоловік ледь не загинув в аварії. Я міг би спитати її — чому, але знав сам. Переді мною був той маленький білий шрам у неї на руці, де я врізав її пластиковим ножем, котрий був серед інших знарядь на таці з моєю шпитальною вечерею, та хіба тільки це. Я згадав, як наказав їй, зовсім ще недавно, забиратися геть разом з її тельбухами й засунути їх собі в гузно. Я вагався, чи не попросити її ще трохи подумати, але до мене повернулася лють. У ті дні неадекватна лють, як її називав док Камен, була моєю потворною приятелькою. А втім, мої почуття на той час аж ніяк не були неадекватними.
Я сидів без сорочки. Від правої руки в мене залишилося три з половиною дюйми нижче плеча. Я смикнувся цією куксою в її бік — смикання було єдине, на що я був спроможний з рештками м’язів.
— Це я показую тобі середнього пальця. Ушивайся звідси, якщо ти так вирішила, куряча дезертирко.
Крупні сльози покотилися її обличчям, хоча вона намагалася посміхатися. Через силу.
— Курв’яча, Едгаре, — сказала вона. — Правильне слово буде курв’яча.
— Це слово є таким, яким я його вимовляю, — відповів я і знов почав качати прес тією ж вправою. Скручування диявольськи важко робити безрукому; тіло завалюється в порожній бік. — Тебе б я не покинув, отак от. Я б не покинув тебе. Мене б не злякали ні бруд, ні кров, ні сеча, ні розлите пиво.
— Справа в іншому, — сказала вона, навіть не намагаючись втерти собі обличчя. — Справа в іншому, і ти це сам знаєш. Я б не роздирала тебе навпіл, якби навіть лютувала.
— Мені довелося б потрудитися, щоб розідрати тебе навпіл однією рукою, — відповів я, пришвидшуючи вправу.
— Ти вдарив мене ножем.
Ніби це була головна причина. Ні, і ми обоє це розуміли.
6
Героїня комедійного телесеріалу 1951-1957 рр. «Я кохаю Люсі».
7
Рівер Фенікс (1970-1993) — кіноактор, умер молодим від передозуванню наркотиків.
8
Персонаж чорно-білих мультфільмів 1920-х, яких не показують на загальних телеканалах через підкреслену сексуальність героїні.
9
Натяк на відомий роман Рона Аріаса «Шлях до Тамасунчале», в якому йдеться про повернення хворого старого Дона Фаусто крізь простір і час до омріяного міста.
10
Портативний комп’ютер фірми Apple Macintosh.
11
Reba Nell McEntire (28.03.1950) — «королева кантрі музики»; в баладі «Фенсі» йдеться про те, як матір на останні гроші шиє юній доньці сукню з червоного оксамиту й навіки виряджає її на бал з настановою «бути там приязною до джентльменів».
12
Передмістя м. Сент-Пол, столиці штату Міннесота.