Страница 149 из 150
Ілса-Марія Фрімантл.
Я добре її пам’ятаю.
22 — ЧЕРВЕНЬ
— 1 —
Я вивів човен на середину озера Фален і заглушив двигун. Ми дрейфували в бік маленького помаранчевого поплавця, який я поставив тут раніше. Кілька скутерів снували туди-сюди по гладесенькій поверхні води, але за такого абсолютного безвітря не було ніяких яхт. В ігровій зоні було трохи дітей, у пікніковій зоні були якісь люди та кілька фігур прогулювалися по стежині, що йшла вздовж берега. А загалом, як для озера, що міститься в межах міста, тут було майже безлюдно.
Ваєрмен — дивно не-флоридський на вид у рибальському капелюсі і светрі «Вікінг» — щось сказав з цього приводу.
— В школах тривають заняття, — пояснив я. — А от за пару тижнів тут повсюди дзижчатимуть човни.
Він не міг заспокоїтись.
— А все-таки, чи годяще це місце для неї, мучачо? Я маю на увазі, а якщо раптом якийсь рибалка підчепить її неводом...
— На озері Фален сітки заборонені. І спінінгами тут майже ніхто не ловить. Тут тільки того й роблять, що катаються на човнах та яхтах, а купальники тримаються берега.
Я нахилився і взяв циліндр, зроблений ювеліром у Сарасоті. Він був три фути завдовжки, з кришкою-закруткою на одному кінці. Він був заповнений прісною водою, а всередині нього був заповнений водою ліхтар. Персе була запечатана у подвійній темряві, спала під подвійною ковдрою прісної води. Невдовзі вона буде спати ще глибше.
— Красива річ, — сказав я, вертячи в руках циліндр.
— Авжеж, красива, — погодився Ваєрмен, задивившись на відсвіти пополуденного сонця в циліндрі. — І гладесенька, гачку нема за що зачепитися. Однак я почувався б спокійніше, якби ми втопили її в якомусь з озер ближче до канадського кордону.
— Там, де дійсно хтось може закидати сіті, — заперечив я. — Ховати річ на виду — непогана стратегія.
Повз нас продзижчали три жінки у спортивному човні. Помахали нам. Ми помахали їм навзаєм. Одна з них гукнула: «Ми любимо симпатичних хлопців!», і всі три розреготалися.
Ваєрмен послав їм салют, а відтак знову обернувся до мене.
— Яка тут глибина? Ти знаєш? Цей помаранчевий поплавець підказує мені, що знаєш.
— Так оце-то я тобі й кажу. Я тільки тепер дещо дізнався про озеро Фален, либонь, запізно, бо ми з Пам упродовж двадцяти п’яти років володіли будиночком на Айстра-лейн. Середня глибина тут дев’яносто один фут... а от на цьому місці проходить розлам.
Ваєрмен розслабився й зсунув свого капелюха трохи набакир.
— Ох, Едгаре, скажу тобі, що ти таки el zorro[405], великий ти хитрун.
— Може, si,може, no, але під нами зараз щонайменше триста вісімдесят футів глибини. Збіса кращий варіант, ніж облицьована уламками коралів дванадцятифутова цистерна на краю Мексиканської Затоки.
— Амінь.
— Ти гарно виглядаєш, Ваєрмене. Відпочив.
Він знизав плечима.
— Гольфстрімом тільки й варто літати. Не стоїш у черзі на огляд до сек’юриті, ніхто не риється в твоїх речах, щоб дізнатися, чи не замаскував ти бомбу під срану банку пінки для гоління. До того ж я вперше в житті летів на північ без посадки в тій довбаній Атланті. Дякую.., хоча, схоже на те, що я міг би це й сам собі дозволити.
— Так ти владнав справи з родичами Елізабет?
— Йо. Скористався твоєю порадою. Запропонував їм північний кінець острова в обмін на готівку й акції. Вони вирішили, що це диявольськи вигідна операція, а в їхніх адвокатів просто на обличчях було написано: «Цей Ваєрмен сам був колись юристом, а тепер він клієнт-лох».
— Здається мені, що в цьому човні сидить не один zorro.
— Отже, я вийшов з гри з вісімдесятьма мільйонами баксів у ліквідних цінних паперах. Плюс різноманітні сувеніри з будинку. Включно з тією жерстянкою з-під печива «Ніжна зваба», яку тримала при собі Елізабет. Як гадаєш, ‘чачо, вона цим хотіла мені щось сказати?
Я згадав, як Елізабет кидала в жерстянку різні порцелянові фігурки і наполягала, щоб Ваєрмен вкинув її у ставок до золотих рибок. Звісно, вона намагалася йому на щось натякнути.
— Отже, родичі отримали північний кінець острова Дума, і доведення його до товарного вигляду коштуватиме... захмарних грошей. Гадаю, мільйонів дев’яносто.
— Так вони сподіваються?
— Так, — погодився він вже серйозно, — так вони сподіваються.
Ми сиділи якийсь час мовчки. Він взяв у мене з рук циліндр. Я побачив свгоє криве відображення на його закругленому боці. Мені воно було до лампочки, тепер я дуже рідко дивився в дзеркало. Не тому, що постарішав, мене не цікавив більше вираз моїх очей. Вони занадто багато бачили.
— Як твої жінка і дочка?
— Пам у Каліфорнії біля своєї матері. Мелінда повернулася до Франції. Після похорону Іллі вона трохи побула з матір’ю, а потім поїхала. Гадаю, це правильно. Вона все переживе.
— А сам ти як, Едгаре? Ти переживеш?
— Не знаю. Хіба Скот Фіцджеральд не сказав, що в театрі американського життя не буває других актів.
— Хай, але він був кінчений п’яниця, коли це сказав. — Ваєрмен поклав циліндр собі під ноги і нахилився до мене. — Слухай сюди, Едгаре, і слухай уважно. Насправді є п’ять актів, і не лише в американських життях — у кожному повноцінно прожитому житті. Точно, як у п’єсах Шекспіра — трагедія й комедія ідуть впереміш. Бо це саме те, з чого складається наше життя — з комедій і трагедій.
— Останнім часом мені траплялось небагато приводів для реготу, — зауважив я.
— Авжеж, — погодився він. — Але можливість Третього акту залишається. Я зараз мешкаю в Мексиці. Я ж тобі казав, так? Красиве містечко серед гір, називається Тамасунчале.
Я спробував вимовити цю назву.
— Тобі подобається, як це слово скочується в тебе з язика. Ваєрмену все видно.
Я усміхнувся:
— В ньому ніби якийсь дзвіночок дзеленчить.
— Там є на продаж зачучверений готельчик, і я збираюся його купити. Звичайно, будуть витрати, але за три роки його можна зробити прибутковим, та й я зараз напакований грішми під зав’язку. Коротше, мені потрібен партнер, котрий розуміється на будівництві і ремонтах. Звичайно, якщо ти й зараз зацікавлений справами мистецькими...
— Гадаю, ти й сам знаєш.
— Ну, що тоді скажеш? Давай поженимо наші статки?
— Саймон і Гарфанкел[406], 1969-й, — сказав я. — Рік приблизний. Навіть не знаю, що сказати, Ваєрмене. Так одразу я не можу вирішити. Я мушу намалювати ще одну картину.
— Звісно, мусиш. А якої сили буде цей ураган?
— Ще не знаю. Але 6-му каналу сподобається.
— Тільки, щоб встигли передати достатньо попереджень. Хай нерухомість руйнується, скільки завгодно, але щоб ніхто не загинув.
— Ніхто не загине, — погодився я, сподіваючись, що кажу правду, хоча, коли ця фантомна кінцівка пускається берега, всі ставки летять під три чорти. Саме через це моя друга кар’єра мусить завершитися. Але буде ще одна, остання картина, бо помста також мусить бути довершеною. І не тільки за Іллі помста, за інших жертв Персе також.
— Чи чути що від Джека? — спитав Ваєрмен.
— Майже щотижня балакаємо. Восени він почне вчитися у Флоридському університеті в Талахасі[407]. Я вмовив. А зараз він зі своєю матір’ю переїжджає далі по узбережжю — до Порт Шарлот.
— Теж ти намовив?
— Взагалі-то... так. Після того як Джеків батько помер від хвороби Крона[408], в них були настали вельми скрутні часи.
— І місто ти їм підказав?
— Знову вгадав.
— Так ти гадаєш, якщо Порт Шарлот далі на південь, то їм там буде безпечніше?
— Гадаю, так.
— А північніше? Як щодо Тампи?
— Переважно зливи. Ураган буде невеличким. Але потужним.
405
Лис (ісп.).
406
Paul Simon & Art Garfunkel — популярний у 1960-х фолк-рок дует; у пісні 1968 року «America» співається: «Давай поженимо наші статки, ось у мене в торбі моя нерухомість... тож і ми купили пиріг у місіс Вагнер і пачку цигарок та й пішли собі роздивлятися на Америку, шукати собі Америку».
407
Tallahassee — столиця штату Флорида.
408
Гранулематозний ентерит, специфічне запалення шлунково-кишкового тракту автоімунної природи, вперше описане у 1932 р. гастроентерологом Барелом Кроном.