Острів Дума

Новін не відповіла, тож я зробив рукою пас над намальованими в басейні постатями. На мить я побачив саму руку, всю цілком, разом з довгими нігтями.

— Няня не могла вигадати нічого кращого, — відклякнула Новін. — А Ліббіт довіряла Няні.

— Звісно, довіряла, — підтвердив Ваєрмен. — Мельда для неї була майже як матір.

Я уявляв собі, що рисування і стирання відбувалося у спальні Ліббіт, але тепер я зрозумів, що все було не так. Це відбулося при басейні. Чи навіть всамому басейні. Бо басейн, з якоїсь невідомої причини, був безпечним місцем. Принаймні так вважала Ліббіт.

— Це аж ніяк не допомогло здихатися Персе, — сказала Новін. — Але натомість привернуло її увагу. Я так міркую, тая суча курва ледь не луснула від оскаженіння. — Її захриплий голос звучав втомлено, і я помітив, що в Джека на горлі знов ожив борлак. — Аби ж так трапилось.

— Так, — погодився я, — аби ж. Ну, а... що було далі? — Хоча я сам, хай не в деталях, але бачив похмуру і беззаперечну логіку подій. — Персе помстилася на близнючках. А Елізабет і Мельда це зрозуміли. Зрозуміли, що вони наробили. Няня Мельда зрозуміла, що вона наробила.

— Вона зрозуміла, — підтвердила Новін. Голос в неї все ще залишався жіночим, проте він постійно наближався до Джекових інтонацій. Якими б не були чари, довго триматися вони не можуть. — Вона трималася, поки Містер на знайшов їхні сліди на стежці до Тінявого пляжу, сліди, що зникали у воді. Але після того вона вже не змогла триматися. Вона вирішила, що сама винувата у вбивстві її дитяток.

— Вона бачила корабель? — спитав я.

— В ту саму ніч. Не можна уздріти той корабель серед ночі і не повірити.

Я згадав свої живописні роботи серії «Дівчина і Корабель» і зрозумів, що так воно й є

— Та ще до того, як Містер зателефонував до старшого шерифа на узбережжі і пожалівся, що пропали його близнючки та, мабуть, потопли, Персе побалакала з Ліббіт. Розказала їй, як все було. Еге ж, а Ліббіт все розказала Няні.

Лялька спала з тільця, її, схоже на кругле печиво, лице було обернуто до коробки у формі серця, звідки ми її ексгумували.

— Новін, що саме вона їй розповіла? — спитав Ваєрмен. — Я щось не второпаю.

Новін не відповідала. Джек мені здавався зовсім змарнілим, хоч він і не ворушився весь цей час. Замість Новін відповів я.

— Персе сказала: «Спробуй ще раз позбутися мене, і слідом за близнючками підуть інші. Спробуй ще хоч раз, і я заберу всю твою родину, одного за одним, а тебе прибережу наостанок». Так це було?

Джек поворухнув пальцями. Ганчір’яна голова Новін повільно кивнула.

Ваєрмен облизнув губи.

— Ця лялька, — промовив він, — чий вона саме привид?

— Ваєрмене, тут нема привидів, — сказав я йому.

Джек застогнав.

— Не знаю, аміго, що він таке важке робив, але він готовий, — промовив Ваєрмен.

— Так, але ми поки що ні, — я потягнувся по ляльку, по ляльку, котра всюди супроводжувала дівчинку-художницю. І тут Новін заговорила до мене востаннє, і голос в неї був такий, ніби вона намагається балакати одночасно з Джеком.

— Ні-ні, не цією рукою, візьми тією, котрою рисуєш.

Тоді я простягнув руку, котрою шість місяців тому, в моєму іншому житті, в іншій реальності, підняв з асфальту напівмертву собаку Моніки Голдстайн. Цією рукою я зняв ляльку Елізабет Істлейк з коліна в Джека.

— Едгаре? — спитав мене він, випростовуючись. — Едгаре! Звідки взялася...

Гадаю, він сказав «...ваша відсутня рука», але я не розчув завершення його фрази. Бо задивився на чорні очка і чорну вагіну рота, обведеного червоним. Новін. Усі ці довгі роки вона пролежала тут, у подвійній темряві — в ящику під сходами і в жерстяній коробці, — чекаючи часу, коли зможе висповідати свої таємниці, а помада на її губах сяяла, мов свіжо наведена.

— Ти в порядку? — прошепотіла вона у мене в голові, і голос цей не належав ні Новін, ні Няні Мельді (я певен), ні навіть Елізабет. Цей голос не міг належати нікому іншому, окрім Реби. — Ти цілком в порядку і готовий малювати, бридкий дядько? Ти готовий побачити решту? Ти готовий побачити все?

Я не був готовий... але мусив бути. Заради Ілси.

— Покажи мені твої малюнки, — прошепотів я і той чорний рот мене проковтнув.

Як намалювати картину (X)

Будьте напоготові побачити все цілком. Якщо ви готові творити — Бог вам у поміч, Бог допоможе вам, якщо ви спроможні творити, — боронь Боже вас упасти в розпусту поверховості. Пірнайте на саме дно і збирайте свої законні призи. Робіть це, не зважаючи на біль, яким би він не був нестерпним.

Ви можете намалювати двох дівчаток — близнючок, — а втім, будь-хто таке може намалювати. Не зупиняйтесь на цьому тільки тому, що далі йде жах. Не бійтесь підкреслити того факту, що вони стоять по стегна на такій глибині, де вода мала б покривати їх з головами. Свідок — наразі Емері Полсон — міг би це помітити, аби дивився, та занадто багато людей не готові бачити того, що стирчить у них прямо перед очима.

Аж поки не стане занадто пізно, звичайно.

Він прийшов на пляж з сигарою. Він міг би покурити на задньому ганку або на веранді, але якийсь потужний імпульс покликав його прогулятися по роз’їждженій дорозі, яку Аді називала Бульваром п’яниць, а потім і спуститися крутішою піщаною стежкою на пляж. Той голос підказав йому, що там сигара смакуватиме краще. Він зможе присісти на принесеній хвилями колоді, помилуватися вечірньою зорею, діждатися поки помаранчевий колір вицвіте до мандаринового і серед синяви вигулькнуть зірки. Затока дуже гарна в такому освітленні, нашіптує йому голос, навіть попри те, що початок його подружнього життя співпав з тим неприємним фактом, що Затока проковтнула двох сестричок його коханої.

Але, здається, там видніється щось ще цікавіше за вечірню зорю. Корабель. Старовинний, красивий — стрункий корпус, три щогли і пишні вітрила. Заковтнувши наживку, він піднімається з колоди і йде туди, де сухий пісок стає мокрим і твердим. Якийсь атмосферний ефект створює враження, ніби останній червоний промінь призахідного сонця світить прямо крізь корпус корабля.

Він якраз думає про це, коли долітає перший крик, відгукуючись срібним дзвоном в його голові: Емері!

А відтак і наступний: Емері, рятуйте! Донна течія! Відлив!

Отут він вже помічає дівчаток, і в нього підскакує серце. Воно злітає йому ніби аж під горло, а потім падає на місце, двічі підстрибнувши. Незапалена сигара випадає йому з пальців.

Дві маленькі дівчинки, однаковісінькі на позір. Вони в однакових сукенках і, хоча в цьому вицвітаючому освітленні Емері важко роздивитися кольори, він вгадує — одна червона, з літерою Л на грудях, а інша синя, з літерою Т.

Відлив! — Дівчинка з літерою Т зве, прохально здіймаючи руки над головою.

Донна течія! — Зве дівчинка з літерою Л.

І хоча жодна з них не виглядає такою, що ось-ось захлинеться, Емері не розмірковує довго. Йому заважає міркувати його радість, усвідомлення ним того, що це чудесна можливість, що, коли він з’явиться з близнючками, його до того відчужений тесть вмент змінить своє до нього ставлення. А срібні дзвони дівчачих голосів у його голові теж змушують його поспішати. Він кидається на порятунок, ось зараз він ухопить сестричок Аді і витягне їх на берег.

Емері! — Це Тесі, темні очі на порцеляново-блідому обличчі... а губи червоні.

Емері, швидше! — Це пора тягнеться до нього руками, з яких скрапує вода, а до щічок їй прилипли темні кучерики.

Він кричить — Я йду, дівчатка! Тримайтеся!

З розгону забігає у воду, ось вона йому по литки, ось по коліна.

Він кричить — Намагайтеся плисти! Так, ніби там, де вони стоять, їм не по стегна, а в ньому власного зросту шість футів і два дюйми.