Коли впаде темрява

«Вілла». Можливо, й не найкраще з оповідань у цій книжці, але я його дуже люблю, бо через нього ввійшов до нового періоду в своєму творчому житті — принаймні це стосується писання коротких оповідань. Більшість з тих, що вміщені в цій книзі, були написані вже після «Вілли», і за доволі короткий період часу (неповні два роки). А щодо самого оповідання… чи не найкращою з властивостей фантазії є та, яка дозволяє письменникам міркувати з приводу того, що може (або не може) трапитися з нами після того, як ми переступимо поріг смерті. У книжці «Коли впаде темрява» є два оповідання такого типу (друге — це «Нью-Йорк Таймз за пільговими знижками»). Я виховувався в цілком традиційній сім’ї методистів і, хоча давно відійшов від церковної організації з більшістю її жорстко фіксованих правил, тримаюся головної ідеї, котра полягає в тому, що ми в той чи інший спосіб живемо й після смерті. Мені важко повірити, буцімто такі складні, а часом і дивовижні істоти врешті просто стають непотребом, викидаються, мов сміття, на узбіччя. (Можливо, я просто не хочу в таке повірити.) Тож на що може бути схоже те, інше життя, а втім… я просто дочекаюся й побачу сам. А наразі, мені здається, там ми відчуваємо розгубленість і небажання прийняти наш новий стан. Найбільшу надію я маю на те, що кохання переживає навіть смерть (так, я романтик, можете подати на мене до клятущого суду). А якщо так, то кохання там, можливо, теж спантеличене… і трішечки журливе. Коли на мене спадають одночасно почуття кохання й смутку, я вмикаю кантрі-музику. Слухаю Джорджа Стрейта, «ВК549», Марті Стюарта… ну й «Дірейлерз». Звісно, саме вони грають у цьому оповіданні і, хочеться вірити, гратимуть ще дуже довго.

«Дівчина-колобок». Тепер ми з дружиною по кілька місяців на рік живемо у Флориді, на бар’єрних островах, що тягнуться вздовж узбережжя Мексиканської затоки. Там багато дуже великих маєтків — деякі старі й елегантні, деякі пихаті nouveau. Пару років тому ми з приятелем блукали по одному з таких островів. Він показав на ряд маєтків, повз які ми проходили, і сказав: «Ти можеш собі уявити, більшість із цих садиб стоять порожні по шість, а то й по вісім місяців на рік?» Я зміг… і вирішив, що з цього може вийти чудове оповідання. Воно виросло з дуже простого задуму: поганий герой женеться за дівчиною по порожньому пляжі. Але я подумав, що вона мусить утікати від чогось, з чого мені треба розпочати. Словом, дівчина-колобок. От лишень, найшвидші бігуни мусять зупинитися коли-небудь і прийняти бій. Ну й ще, я люблю, коли дія в саспенс-історії залежить від критичних деталей. У цьому оповіданні їх доволі багато.

«Сон Гарві». Єдине, що можу вам сказати про це оповідання, бо це єдине, що я пам’ятаю (і, либонь, єдине, що має сенс): воно прийшло до мене уві сні. Я написав його одним присідом, просто занотувавши те, що мені вже розповіла моя підсвідомість. У цій книжці є ще одна історія про сон, але про неї я можу сказати трохи більше.

«Зупинка по дорозі». Одного вечора, років шість тому, я виступав з читанням у коледжі в Сейнт-Пітерсберзі. Там я затримався допізна і повертався додому по Флоридській автомагістралі вже за північ. Зупинився на відпочинковому майданчику полегшити тиск у нирках. Якщо ви вже прочитали оповідання, то знаєте, як воно там виглядало: схоже на блок тюрми середнього режиму. Але, перш ніж зайти до чоловічої вбиральні, я затримався, бо почув, що в жіночій запекло лаються якісь чоловік з жінкою. Судячи з голосів, обоє вже були на межі й готові перейти до фізичного протистояння. Я зачудувався: а що, як там почнеться бійка, що мені тоді робити? — і подумав: я ввімкну свого внутрішнього Річарда Бахмана, бо він крутіший за мене. Їм вдалося обійтися без бійки — хоча леді в моєму випадку плакала, — і я поїхав додому без продовження інциденту. Того ж тижня я написав це оповідання.

«Велотренажер». Якщо ви коли-небудь крутили педалі велотренажера, то знаєте, яка це нестерпно нудна справа. А якщо ви коли-небудь намагалися примусити себе повернутися до щоденного режиму тренувань, то знаєте, як це важко буває зробити (моє гасло: «їсти легше», але так, сам я роблю вправи). Це оповідання народилося від нашої взаємної ненависті у стосунках не тільки з велотренажерами, але також з усякими знаряддями для фізичних вправ, у тому числі з тренажерами-східцями, яких я коли-небудь торкався.

«Речі, які вони залишили по собі». Як майже кожен, хто живе в Америці, на мене фундаментальний, глибокий вплив справили події 11 вересня. Як чимало інших письменників-белетристів, як популярних, так і серйозних, я відчував нехить до будь-яких висловлювань про подію, що стала пробним каменем для американців, подібним до Перл-Гарбора або вбивства Джона Кеннеді. Але писання історій — моя робота, і це оповідання прийшло до мене десь через місяць після падіння веж-близнюків. Можливо, я й не записав би його, якби не розмова, яку я мав понад двадцять років тому з одним редактором-євреєм. Йому тоді не сподобалось моє оповідання «Меткий учень». Він сказав, що мені не варто писати про концтабір, оскільки я не єврей. Я відповів, що записувати історію все одно важливо, бо писання — це вольовий акт, який призводить до зрозуміння. Як і кожен американець, який бачив, як того ранку палало небо над Нью-Йорком, я намагався зрозуміти як саму подію, так і ті рубці, які вона, безсумнівно, залишить по собі. Це оповідання і є результатом такого намагання.

«Випускний день». Після інциденту, що стався зі мною у 1999-му, я роками приймав антидепресант, який зветься «Доксепін», — не тому, що перебував у депресії (сказав він похмуро), а просто мав надію, що «Доксепін» зменшуватиме мій хронічний біль. Він діяв, але в листопаді 2006 року, коли я поїхав до Лондона на презентацію мого роману «Історія Лізі», я відчув, що настав час мені з ним розпрощатися. З лікарем, котрий мені його виписував, я не консультувався; я просто пережив ломку. Побічні ефекти були… цікавими. (Чи певен я, що так трапилось від припинення вживання «Доксепіну»? Не знаю, можливо, це так на мене подіяла англійська вода.) Приблизно впродовж тижня, варто було мені заплющити очі вночі, тут же переді мною з’являлися яскраві панорамні кадри, як у кіно: ліси, поля, огорожі, ріки, гірські кряжі, залізничні колії, чоловіки з лопатами й відбійними молотками на будівництві шляхів… і все це повторювалося знову й знову, аж поки я не засинав. Ніякої історії разом з ними не виникало, просто такі собі детальні панорамні кадри. Мені було трохи шкода, коли вони припинилися. Також після відмови від «Доксепіну» я бачив кілька вельми яскравих снів. Один з них — величезна грибовидна хмара розквітає над Нью-Йорком — став основою цього оповідання. Я все одно написав його, хоча й пам’ятаю, що цей образ використано в безлічі кінофільмів (не кажучи вже про телесеріал «Джеріко»), написав, бо мій сон був просто документальної якості: я прокинувся, серце в мене шалено калатало, і я думав: це могло трапитись, і рано чи пізно це майже напевне трапиться. Як і «Сон Гарві» — це радше запис під диктовку, ніж вигадане оповідання.

«N». Це найновіше з оповідань, що ввійшли до цієї книги, тут воно опубліковано вперше. Написано воно під величезним впливом «Великого Бога Пана» Артура Мейкена, повісті, котра (як і «Дракула» Брема Стокера), попри її дещо неоковирний стиль, безжально досягає глибин зони жахів читача. Скільки безсонних ночей на це пішло? Хтозна, але меншість із них належали мені. Я гадаю, що «Пан» з усього, що написано в жанрі хоррору, найближче підбирається до великого білого кита і рано чи пізно кожний письменник, який серйозно ставиться до форми, мусить взятися за цю тему: наша реальність — тонка перетинка, а за нею лежить справжня реальність, безкінечний всесвіт, заповнений монстрами. Я мав на думці одружити тему Мейкена з ідеєю синдрому нав’язливих станів… почасти тому, що вважаю, що кожен із нас має — більш чи менш потужного ґатунку — цей синдром (чи не поверталися ми, принаймні хоч раз, вирушивши з дому, раптом назад, щоб перевірити, чи насправді вимкнули горілки в духовці?), а почасти також тому, що нав’язливі марення майже завжди й є тими непідсудними конспіраторами, що сплітають докупи історію жахів. Ви можете собі уявити хоча б одне гарне оповідання жахів, у якому б не було ідеї повернення до того, що ми ненавидимо й проклинаємо? Найвиразнішим прикладом тут можуть прислужитися «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Джилман. Якщо ви читали цей текст у коледжі, вас там, скоріш за все, навчали, що це зразок феміністичної літератури. Так воно й є, але це також історія розуму, що руйнується під вагою власних нав’язливих думок. Цей елемент також присутній в оповіданні «N.».