Страница 92 из 96
Перш ніж приступити до гвинта зліва від тріщини — вона вже подовшала на два дюйми, — він витер металевий жетон дочиста об свою сорочку (наскільки зміг дочиста, бо ж сорочка була бруднющою, як і весь він, аж липла до шкіри) і ніжно його поцілував.
— Якщо все в нас вийде, я візьму тебе в рамку. — Він на мить завмер, а тоді додав: — Будь ласка, зроби цю роботу.
Він вставив жетон ребром у шліц гвинта й повернув. Цей виявився тугішим за перший… але не таким уже й тугим. А після першого оберту він поліз швидко.
— Господи Ісусе, — прошепотів Кертіс. Він знову плакав; він уже перетворився на звичайного плаксія. — Невже я виберуся звідси, Бетс? Чи й справді?
Він пересунувся вправо і приступив до наступного гвинта. Так і совався вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво, відпочиваючи, коли втомлювалася рука, він згинав її і трусив нею, поки не миналося оніміння. Він уже просидів тут понад добу, тож тепер навіщо поспішати? Особливо йому не хотілося б знову впустити кільце з жетоном. Він не сумнівався, що знайшов би його, місця тут мало, але ризикувати не бажав.
Вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво.
Тож поступово, поки розгорався день і збірний бак дедалі більше нагрівався, від чого запах у ньому густішав і ставав ще нестерпнішим, щілина в його дні поширювалась. Кертіс робив свою справу, наближаючись до волі, але вперто не поспішав. Важливо було не поспішати, не сіпатись, мов той зляканий кінь. Бо він може облажатися, так, але ще й тому, що його гордість і самоповага — його глибинне єство — потерпіли наругу.
Геть питання самоповаги, повільність і поступовість перемагає в гонці.
Вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво.
Незадовго до полудня шов заляпаного грязюкою дна збірного баку пересувного туалету розійшовся, потім зійшовся, потім знову зяйнув і знову стулився. Минула хвилина. І він розійшовся по всій своїй чотирифутовій довжині, і звідти вигулькнула маківка голови Кертіса Джонсона. Знову зникла, всередині рипіло й стукало, це він відкручував решту гвинтів: три зліва й три справа.
Наступного разу, коли розійшовся шов, голова зі сплутаним, заляпаним брунатною гряззю волоссям показалася й почала сунутися назовні. Вона сунулась повільно, рот і щоки відтягнуті донизу, ніби якоюсь дикою силою тяжіння, одне вухо розідране й кровоточить. Він скрикнув, соваючи ногами, боячись, що ось-ось застрягне, а тільки ж почав виборсуватись з клятого баку Але навіть попри жах, яким його перейняло, він усвідомив, яке солодке повітря надворі: гаряче й вологе, смачнішого він ніколи не куштував.
Вилізши по плечі, він відпочивав, глибоко дихав, дивився на розчавлену пивну бляшанку, що блищала в бур’яні, в якихось десяти футах від його спітнілої, завацяної кров’ю голови. Бляшанка здавалася чудом. Тоді він знову напружився, голова задрана, скривлений рот, жили ца шиї напружені. Почувся тріск — це, зачепившись об край щілини, роздерлася На спині його сорочка. Він на це не звернув уваги. Просто перед ним росла молоденька вірджинська сосна футів чотири заввишки. Він потягнувся, вхопився спершу однією, а потім і другою рукою за її стовбур. Перепочив хвильку, зауваживши, що обидва плеча в нього розідрані й кровоточать, а тоді почав підтягуватись до дерева, допомагаючи собі ногами.
Він боявся, що з корінням вирве сосну з ґрунту, але дарма. Він відчув пекучий біль у сідницях, коли край щілини, крізь яку він виповзав, здирав з нього штани, стягнувши їх жужмом аж до кросівок. Звиваючись і торсаючись, він кінець кінцем загубив і самі кросівки. А коли бак нарешті відпустив його праву ступню, він ще якийсь час не міг повірити, що насправді звільнився.
Він перекотився на спину, голий, хіба що в трусах (обвислих, гумка розтягнута, ззаду діра, крізь яку зяють скривавлені сідниці) і в одній шкарпетці. Широко розплющеними очима він задивився у синє небо. А вже потім почав ридати. Він встиг охрипнути від ридань і тільки тоді усвідомив, що промовляє. Я живий, я живий! Я живий! Я живий!
Через двадцять хвилин він був на ногах і шкутильгав у напрямку покинутого будівельниками трейлера, що стояв на бетонних колодках, в тіні якого лежала велика калюжа. Двері були на замку, але біля сходів з неструганого дерева валялося кілька обрізків дощок. Один з них був розколотий навпіл. Кертіс підняв менший дрючок і почав гатити по замку, аж врешті двері прочинилися навстіж і зсередини війнуло гарячим застояним повітрям.
Перш ніж зайти, він обернувся і уважно подивився на ряд туалетів, що вишикувались по той бік дороги, по якій блищали на сонці калюжі, відбиваючи, мов осколки брудного дзеркала, синяву неба. П’ять туалетів, три стоять, два лежать дверми в рівчак. Він ледь не загинув в отому, що зліва. І хоча це він стояв зараз отут, майже голий, хіба що в драних трусах і єдиній шкарпетці, весь перемазаний лайном, і кров сочилася з його, як здавалося, ледь не сотні поранень, йому здавалося нереальним те, що з ним відбулося. Ідіотським сном здавалося.
Офіс був напівпорожній, напіврозорений, либонь, за пару днів до остаточного закриття проекту. Його не було поділено на робочі комірчини; це була одна довга кімната зі столом, двома стільцями і придбаним на якомусь розпродажі диваном. У дальній частині височів штабель набитих паперами картонних коробок, долі стояв запилюжений комптометр, там же стояли відімкнутий від мережі маленький холодильник, радіо, оборотне крісло, до спинки якого було прищеплено аркуш. На ньому напис: МІСЦЕ ДЖИММІ.
Стояла там також шафа з розчиненими навстіж дверми, але, перш ніж обстежити її, Кертіс зазирнув до холодильника. Всередині він побачив чотири пляшки джерельної води «Зефір», одна з них відкрита і на три чверті порожня. Кертіс вхопив цілу пляшку і вижлуктив її ледь не одним ковтком. Вона була теплою, але смак мала такий, який мусять мати води тих рік, що течуть на небесах. Майже негайно в нього заграло в череві. Він кинувся до дверей, перехилився через поріг і виблював воду на приступку.
— Глянь-но, ма, не треба ніяких пальців! — вигукнув він, і сльози рясно текли йому по обличчю. Він подумав, що міг би виригати хоч би й просто на підлогу покинутого трейлера, але перебувати в одній кімнаті з власними відходами йому не хотілося. Особливо після того, що з ним трапилось.
Усе, більше я не збираюся ніколи дристати, — подумав він. — Відтепер буду очищатися тільки в релігійний спосіб — непорочно випорожнюватись.
Він випив другу пляшку повільніше, і тепер вода залишилася в шлунку. Смокчучи воду, від поглядав у шафу. Там у кутку валялися дві пари брудних штанів і кілька не менш брудних сорочок. Кертіс подумав, що не так давно там, де зараз штабеля картонних ящиків, могла стояти пральна машина з сушилкою. А можливо, тут був ще й інший трейлер, котрий поставили на колеса й десь відтягнули. Та яка йому різниця? Його зараз цікавили два уцінені комбінезони, один з них висів на дротяному вішаку, а інший на стінному гачку. Той, що на гачку, виглядав надто великим. А от цей, що на вішаку, мусить йому підійти. Так загалом і сталося. Лише довелося підкотити на два оберти манжети на холошах, він гадав, що тепер більше схожий на фермера Джона, котрий щойно нагодував своїх кабанчиків, ніж на якогось успішного біржовика, але ж це годяща одіж.
Він міг би звернутися до поліції, але вважав, що після того, через що йому довелося пройти, має право на більшу сатисфакцію. Набагато більшу.
— Відьмаки не звертаються до поліції, — промовив він. — Тим більше відьмаки-геї, як я.
Його моторолер стояв на тому ж місці, але він поки що не мав наміру поїхати на ньому геть звідси. По-перше, надто багато людей звернуть увагу на брудну людину на червоному «Веспа Грантурізмо». Навряд чи хтось із них викличе копів… але вони сміятимуться. Кертісу не хотілося привертати до себе увагу і не хотілося, щоб з нього сміялися. Навіть у спину.
А ще він відчував втому. Він втомився дужче, ніж будь-коли за все своє життя.