Коли впаде темрява

— Він мій батько, — говорив Ралф, на що Труді відповідала: — Атож, розкажи це Коннектикутській електричній компанії, коли вони надішлють рахунки. Або директору департаменту, коли в тебе закінчаться оплачувані дні відпустки через хворобу.

Це було спекотного серпневого вечора, десь початок на восьму. Незабаром Ралфова черга йти до нашого батька, бо сиділка бувала там тільки до восьмої. Я надибав у телевізорі «Піратів» і зробив гучніше звук, щоб заглушити набридливі, передбачувані дебати, що тривали в сусідньому номері. Рут складала одяг, примовляючи, що, якщо я знову коли-небудь куплю собі дешеву білизну на розпродажах, вона зі мною розлучиться. Або все звалить купою, як чужому. Задзеленчав телефон. Дзвонила медсестра Клові (вона сама так себе називала, як там… «З’їж ще трохи супчику за сестричку Клові».)

Без будь-якого вступу вона оголосила:

— Вам треба негайно прийти сюди. Не тільки Ралфові на нічну зміну, а й вам усім.

— Він відходить? — спитав я. Рут перестала складати речі і підійшла ближче. Поклала руку мені на плече. Ми цього чекали — по правді, так навіть сподівалися на це, — та ось воно, почалося, і стало тоскно й боляче. Док навчав мене гратися з боло-бансером, коли мені було стільки ж років, як сьогоднішній дівчинці, сліпій зайді. Якось він застав мене, коли я курив під виноградною альтанкою, і сказав мені тоді — не сердито, а ласкаво, — що це дурість і краще б я не дозволяв собі до цього звикати. Думка про те, що його не буде серед живих, коли принесуть вранішню газету? Абсурд.

— Я так не думаю, — сказала Сестричка Клові. — Йому, схоже, покращало. — Вона зробила паузу. — Я не бачила нічого подібного жодного разу в житті.

Йому дійсно стало краще. Коли через п’ятнадцять хвилин ми прибули до нього, він сидів на дивані у вітальні й дивився «Піратів» по великому телевізору — не чудо техніки, проте хоч кольори натуральніші. Потягував протеїновий коктейль крізь соломину. Він порожевів. Щоки здавалися не такими запалими, можливо, тому що він щойно поголився. Він цілком поправився. Так мені тоді здалося; враження з часом лише підсилилося. І ось ще що, з чим погодилися ми всі — навіть Хома невіруюча, з якою я був одружений: липкий запах, що висів навколо нього, мов ефірна оболонка, відтоді як лікарі відправили його додому помирати, зник.

Він привітав нас усіх по іменах і повідомив нам, що Віллі Старгел щойно утнув пробіжку по всіх базах на славу своїх «Буканірів». Ми з Ралфом перезирнулися, ніби питаючи один в одного — нам це не ввижається? Труді присіла на диван поруч з Доком, чи, точніше сказати, — розгублено осіла. Рут пішла на кухню й налила собі пива. Це вже само по собі було чудасією.

— Я б теж не відмовився, Рутсі, — звернувся до неї мій батько, а тоді — либонь, сприйнявши розгубленість на моєму витягнутому обличчі за несхвальність: — Мені краще. Нутрощі зовсім не болять.

— Пива вам не можна, я вважаю, — заявила медсестра Клові. Вона сиділа у м’якому фотелі у протилежному кутку кімнати і не схоже, щоб збиралася складати свої речі, ритуал, котрий завжди починався хвилин за двадцять до кінця її зміни. Здавалося, її набридливий тон «зробіть це заради матусі» теж знітився.

— Коли це почалося? — спитав я, навіть не усвідомлюючи, що маю на увазі під це, бо зміни на краще виглядали тоталь ними. Але якщо я мав на увазі щось конкретне, можливо, воно стосувалося зникнення смороду.

— Йому почало кращати, ще коли ми збиралися йти звідси опівдні, — сказала Труді. — Я тоді просто не повірила своїм очам.

— Більшовики, — промовила Рут. Це була найбільша лайка, яку вона могла собі дозволити.

Труді не звернула уваги.

— Це все та маленька дівчинка, — сказала вона.

— Більшовики! — скрикнула Рут.

— Яка дівчинка? — спитав батько. Саме була перерва між таймами. По телевізору абсолютно лисий чоловік з величезними зубами й очима божевільного розповідав нам, що килими у «Юкерса» такі дешеві, що їх віддають майже задарма. І, Господи-вседержителе, не беруть передплати за відкладений товар. Перш ніж хтось із нас устиг щось сказати, Док запитав у Сестрички Клові, чи можна йому півпорції пива. Вона сказала — ні. Але дні її всевладдя в цьому домі добігали кінця, і впродовж наступних чотирьох років — до того як недожований шматок м’яса навіки перекрив йому горло — мій батько випив чимало галонів пива. І, я сподіваюсь, насолоджувався кожним ковтком. Пиво — само по собі диво.

Тієї ж ночі, коли ми без сну лежали на нашому твердому ліжку в «Рамада інн», слухаючи туркіт кондиціонера, Рут наказала мені тримати язика за зубами щодо тієї сліпої дівчинки, яку називала не Аяною, а «магічним негритянським дитинчам», промовляючи це зовсім не властивим їй, сповненим сарказму тоном.

— Крім того, — говорила вона, — це не триватиме довго. Іноді лампочка раптом яскраво спалахує якраз перед тим, як їй зовсім перегоріти. Я певна, так само трапляється і з людьми.

Можливо, але на Дока Джентрі чудо подіяло серйозно. Наприкінці тижня він уже прогулювався подвір’ям під моїм або Ралфовим ескортом. А потім ми роз’їхалися по домівках. У наш перший вечір удома я отримав дзвінок від медсестри Клові.

— Ми більше не поїдемо туди, — заявила Рут ледь не істерично. — Хай хоч як там йому погано. Так їй і скажи!

Але Сестричка Клові дзвонила, лише щоб повідомити, що вона бачила, як Док сьогодні виходив з ветеринарної клініки, куди його покликали проконсультувати молодого головного лікаря щодо коня, хворого на вертячку. При ньому був його ціпок, сказала вона, але він на нього не спирався. Сестричка Клові сказала, що в житті не бачила чоловіка «його років», який мав би кращий вигляд.

— Очі горять, хвіст пістолетом, — сказала вона. — Я все ще не можу в це повірити.

Через місяць він уже гуляв навкруг кварталу (без ціпка), а взимку щодня ходив у басейн місцевого плавального клубу. Він виглядав на шістдесят п’ять. Так вважали всі.

На початку батькового одужання я мав розмову з кожним із тієї команди медиків, що ним займались. Бо те, що трапилося з ним, нагадувало мені так звані містерії, які збирали аншлаги на ринкових площах міст середньовічної Європи. Я запевняв себе, що зможу написати цікаву статтю для якогось журналу, якщо виведу тата під іншим ім’ям (або називатиму його просто містер Дж.). Цілком можливо було написати, проте я так цього і не зробив.

Такий собі Стен Словн, сімейний лікар Дока, першим показав мені червоний прапорець. Він відрядив батька до Інституту раку в Пітсбурзькому університеті і таким чином спромігся звинуватити докторів Ретіфа і Замачовського — онкологів, які лікували батька, — у послідовній серії помилкових діагнозів. А ті в свою чергу звинуватили рентгенологів у неякісних знімках. Ретіф казав, що голова рентгенологічного відділення взагалі некомпетентний спеціаліст, не здатний відрізнити підшлункову залозу від печінки. Він просив не посилатися на нього, але минуло вже двадцять п’ять років, тож, гадаю, статус секретності скасовано.

Доктор Замачовський казав, що це звичайний випадок деформації внутрішніх органів.

— Я не був згодний уже з попереднім діагнозом, — зізнався він. Із Ретіфом я балакав по телефону, а з Замачовським персонально, той був у білому лікарському халаті, з-під якого виднілася червона майка з написом КРАЩЕ Б Я ЗАРАЗ У ГОЛЬФА ГРАВ. Я завжди вважав, що це в нього хвороба Гіппеля-Ліндау.

— А хіба йому легше було б помирати від неї?

Замачовський подарував мені ту таємничу усмішку, котра завжди припасена у лікарів для безпорадних сантехніків, домогосподарок та вчителів англійської мови. І одразу ж повідомив, що запізнюється на якийсь консиліум.

Головний рентгенолог просто розвів переді мною руками.

— Ми тут відповідаємо тільки за знімки, не за їх інтерпретацію, — сказав він. — Щонайменше ще десять років ми користуватимемося обладнанням, яке уможливлює такі помилкові діагнози, як у вашому випадку. А зрештою, чому б вам просто не втішатися тим, що ваш татусь живий? Радійте разом з ним.