Коли впаде темрява

Це гіпнотизувало. Надворі не переставав періщити дощ. Він може лити ще хвилин сорок чи годину, а тоді визирне сонце. Ем загадала — чи буде вона тоді ще живою, чи побачить сонце, їй здавалося, що навряд. І все таки в це було важко повірити. Насправді, в це неможливо було повірити.

— Ти бігаєш туди-сюди. Вперед-назад. Іноді ти балакаєш з тим стариганом у солом'яному капелюсі, але більше не спілкуєшся ні з ким. — Вона була налякана, але ще не настільки, щоб не зрозуміти, що він говорить не до неї. — Авжеж. Ні з ким більше. Тому що тут нікого більше немає. Цікаво, оті мексикоси, що саджають тут дерева й стрижуть траву, вони-то бачили тебе під час твоїх післяобідніх пробіжок чи хтось із них тебе запам'ятав? Так чи ні?

Лезо похитувалося вгору-вниз. Він слідкував очима за рухами ножа, ніби шукав відповіді на його кінчику.

— Ні, — промовив він. — Ні, і я тобі скажу чому. Тому що ти для них чергова безлика грінґа, яка зганяє з себе зайвий жир. Таких усюди повно. Вони таких бачать щодня. Схибнутих на піклуванні про власне здоров'я. Такі змітають всіх зі свого шляху. Якщо не бігом, то на велосипедах. У тих їхніх ідіотських шоломиках-каструльках. О'кей? О'кей. Молися, леді Джейн[30], але роби це швидко. Я поспішаю. Дуже-дуже поспішаю.

Він підняв вістря ножа собі до плеча. Вона побачила, як стиснулися в нього губи, і вже очікувала удару. Для Ем увесь світ раптом прояснів; все в ньому стало неймовірно яскравим. Вона подумала: Я йду до тебе, Амі. А потім абсурдне, таке, яке вона могла почути хіба що на каналі ESPN: будь на місці, дитинко.

Утім, він завагався. Озирнувся так, ніби почув когось, і мовив:

— Так. Так? — і знову повторив: — Так.

Посеред кухні стояв покритий пластиком робочий стіл для готування їжі. Він пожбурив туди ніж, і той, замість втикатися в Емілі, загримів по столу.

Він сказав:

— Сиди тут. Я не збираюся тебе вбивати. Я передумав. Чоловік має право передумати. Від Ніколь я не отримав нічого, окрім укола в руку.

На столі лежав початий рулон клейкої стрічки. Він узяв його. За мить він уже стояв навколішки перед нею, його потилиця й зашийок виглядали такими безборонно ранимими. У кращому світі — у справедливішому світі — вона могла б, зчепивши пальці, вгатити кулаками по цій оголеній потилиці, але її руки були примотані у зап'ястях до поруччя зробленого з клену важкого крісла. Клейкою стрічкою до спинки також був прив'язаний її торс — грубі корсети в талії і одразу під грудьми. Ноги були примотані в колінах, згори й унизу в гомілках та в щиколотках до ніжок крісла. Він виявився напрочуд завбачливим.

Ніжки крісла він приклеїв плівкою до долівки, а зараз намотував додаткові шари, спершу спереду неї, потім ззаду. Закінчив, коли скінчилася плівка. Він випростався й поклав порожній картонний рулон на кухонний стіл.

— Отже, — промовив. — Непогано. О'кей. Все готово. Ти почекаєш тут. — Певне, ці слова здалися йому забавними, бо він задрав голову і знову реготнув отим своїм коротким дзявканням. — Не нудьгуй і не втікай, домовилися? Мені треба піти й розібратися з тим твоїм доскіпливим стариганом, і я хочу це зробити, поки йде дощ.

Цього разу він блискавкою метнувся до дверей, які виявилися шафою. Звідти видобув жовтого дощовика.

— Я пам'ятав, що він мусить висіти десь тут. У людей виникає довіра до того, хто одягнений у плащ. Не знаю чому. Це просто одна серед подібних загадок. О'кей, моя дівчинко, сиди нишком.

Він видав чергову порцію дзявкання, мов якийсь злий пудель, і пішов.

Коли хряснули передні двері і Ем впевнилася, що він дійсно пішов, та наднормальна яскравість світу почала сіріти й вона усвідомила, що перебуває на межі непритомності. Вона не могла дозволити собі непритомніти. Якщо існує життя після смерті й вона там колись побачиться з батьком, як зуміє пояснити Расті Джексону, що змарнувала свої останні хвилини на землі на непритомність? Він у ній розчарується. Навіть якщо вони зустрінуться на небесах, стоячи по кісточки у хмарах, і янголи навкруг них гратимуть музику сфер (аранжовану для арфи), він розчарується в ній, бо вона проміняла свій єдиний шанс на вікторіанське зомління.

Ем рішуче притисла зуби до своєї розбитої нижньої губи... а тоді закусила її, щоб потекла свіжа кров. У світ знову стрибком повернулася яскравість. Звук вітру й хлюпіт дощу коливалися, мов дивна музика.

Скільки вона має часу? Від цього Доту до підйомного мосту десь зо чверть милі. Його плащ і те, що вона не чула, щоб заводився двигун «мерседеса», давали їй підставу думати, що він туди побіг. Вона розуміла, що могла недочути звуку мотора через дощ і грім, але вона просто не вірила в те, що він міг поїхати туди машиною. Дік Холліс знає червоний «мерседес» і не любить чоловіка, котрий ним їздить. Червоний «мерседес» може насторожити Діка. Емілі вважала, що Пікерінг теж мав би це розуміти. Пікерінг навіжений — він говорив то сам до себе, то до когось, кого бачив лиш він, а вона ні, до невидимого партнера по злочину, але він не дурень. Звісно, Дік також не дурень, але він сам-один там, у тім будиночку біля мосту. Жодна машина не проїде, жодне судно не пройде каналом. Тільки не в таку зливу. До того ж він старий.

— У мене, мабуть, є хвилин п'ятнадцять, — повідала вона пустій кімнаті, а може, проказала це до кривавих плям на підлозі. Принаймні він не заткнув їй рота кляпом, та й навіщо було? Тут немає нікого, хто б зміг почути її крики, у цій бридкій, незграбній бетонній фортеці. Вона подумала, що, навіть якби стала зараз посеред дороги й закричала на всю силу легень, її все одно ніхто не почує. Зараз навіть мексиканці, що пораються біля будинків, десь поховалися від негоди, сидять собі в кабінах своїх вантажівок, п'ють каву і курять цигарки.

— Щонайбільше п'ятнадцять хвилин.

Авжеж. Скоріш за все, так. Бо повернеться Пікерінг і зґвалтує її, як збирався зґвалтувати Ніколь. А потім він її вб'є, як уже вбив Ніколь. Її — і скількох ще таких «небог»? Ем не могла знати, але відчувала, що — як сказав би Расті Джексон — це було не перше його родео.

П'ятнадцять хвилин. А може, лише десять.

Вона подивилася вниз, на свої ноги. Їх не було приклеєно липучкою до підлоги, але ж ніжки крісла — так. Хоча...

Ти ж стільки набігала, чорти тебе забирай. Тільки-но поглянути на ці твої ноги. Ноги були доладні, авжеж, і їй не потрібен був ніхто, хто б цілував їх, аби її в цьому запевнити. Тим наче не такий псих, як цей Пікерінг. Вона не знала, чи вони гарні в сенсі краси або сексуальності, але в утилітарному сенсі то були дуже добрі ноги. Вони далеко занесли її від того ранку, коли вона побачила мертву Амі в колисці. Ясно, що Пікерінг щиро вірив у надійність клейкої стрічки, певно, часто бачив, як її застосовують убивці-психопати в десятках фільмів, і жодна з його «небог» не подарувала йому сумнівів у її ефективності. Можливо, він не дарував їм шансу, можливо, вони були дуже налякані. Хоча, можливо... особливо в такий мокрий день, у непровітрюваному домі, такому сирому, що вона відчуває запах плісняви.

Ем максимально, наскільки їй дозволяли пута на грудях, нахилилася вперед і мало-помалу почала працювати стегнами й литками — тими своїми новими, набіганими м'язами, що привели в захват цього психопата. Спершу лиш трохи їх напружуючи, далі — наполовину. Вона вже наближалася до повноцінного напруження й почала втрачати надію, аж тут почулося цмок. Спочатку тихий, ледь не уявний звук, але він гучнішав. Стрічку було покладено кількома шарами хрест-навхрест, вона була диявольськи міцною, але все одно відклеювалася від підлоги. Хоча й повільно. Господи, милий, та як же ж повільно.

Вона розслабилася, важко дихаючи, піт стікав їй з лоба, під пахвами й між грудьми. Вона хотіла було одразу продовжити, але досвід бігання по треку Південно-Клівлендської філії юніорів підказував, що варто зачекати, щоб дати час свому захеканому серцю вимити з м'язів молочну кислоту. Якщо вона цього не зробить, подальші зусилля будуть менш енергійними і менш успішними. Це було важко. Чекати було важко. Вона не мала уявлення, скільки минуло часу, як він пішов. На стіні висів годинник — у вигляді розети, з нержавіючої сталі (як, мабуть, і все інше в цьому жахливому бездушному приміщенні, окрім червоного кленового крісла, до якого її було прив'язано), але він зупинився на 9:15. Він, видно, працював від батарейки, а батарейка здохла.

30

Леді Джейн Грей (1537-1554) — правнучка Генріха VIII, дев'ять днів пробула королевою Англії, за наказом наступної королеви, Марії Тюдор, їй відрубали голову.