Страница 11 из 96
Спершу вона пробігала дві милі пляжем і милю по дорозі. Через три тижні вона вже долала три милі пляжем і дві по дорозі. Расті Джексон любив називати свою острівну криївку Солом'яним Куренем[12], чи то за якоюсь старою піснею, чи ще з іншої причини. Будиночок стояв наприкінці північного краю острова, на Вермільйоні більше не було нічого схожого на нього, бо решта будівель належали багатіям та супербагатіям, а на самісінькому південному кінці були три маєтки багатих аж до абсурду господарів. Іноді, коли Ем бігла по дорозі, повз неї проїжджали вантажівки з ґрунтообробним знаряддям, а легковики дуже рідко. Всі будинки, повз які вона бігала, стояли зачинені, під'їзні алеї до них — завішані ланцюгами, і такими вони залишаться щонайменше до жовтня, коли сюди потроху почнуть напливати власники. Вона почала придумувати їм назви: той, що з колонами, отримав ім'я Тара[13]; той, що стояв за високою огорожею з залізних шпичаків, став зватися Клаб Фед[14]; великий, що ховався за бридкою стіною з сірого бетону, став називатися Дотом. Єдиний з них невеличкий, затінений пальмами мандрівників і пальметами[15], вона назвала Хатинкою Тролів — його сезонні мешканці, як вона собі уявляла, харчуються печивом «Троль Гаус»[16].
Іноді на пляжі вона бачила волонтерів-екологів з «Черепахового дозору», а невдовзі вже могла й вітатися з кожним на ім'я. І, пробігаючи повз них, чула навзаєм: «Йо, Ем!» Більше там майже ніколи нікого не бувало, хіба що одного разу над нею з дзижчанням завис вертоліт. Його пасажир, юнак, нахилився і помахав їй рукою. Ем помахала йому у відповідь, її обличчя було надійно приховане козирком каскетки з логотипом команди «Семіноли» Флоридського штатного універу.
Їжу купувала вона у «Пабліксі»[17] — по федеральній трасі №41 за п'ять миль звідси. Вертаючись додому, часто зупинялася біля букіністичної крамниці Бобі Трікета, яка була куди більшою за батьків будиночок, хоча, зрештою, такий самий курінь. Там вона купувала старі кримінальні романи Реймонда Чендлера[18] та Еда МакБейна[19] в паперових палітурках, із засмальцьованими до брунатності кутиками пожовклих сторінок, і пахли вони так солодко й ностальгічно, як той старезний фургончик «форд» з дерев'яним кузовом, що вона його одного разу зустріла на трасі №41; на даху в нього ще були прив'язані два садові стільці, а ззаду стирчала добряче побита серферська дошка. Їй не було потреби купувати Джона Д. МакДоналда[20]; батько запакував його книжками цілі полиці, які сам колись змайстрував із ящиків з-під помаранчів.
Наприкінці липня вона пробігала шість, а інколи й сім миль щодня, циці в неї стали не більшими за шишечки, і дупця майже зникла, а на двох, до того порожніх полицях у батьковій хаті вишикувалися томики з назвами на кшталт «Мертве місто» чи «Шість негарних речей»[21]. Ввечері у неї ніколи не вмикався телевізор, навіть заради прогнозу погоди. Не вмикався й батьків старий комп'ютер. Жодного разу вона не купила якоїсь газети.
Батько телефонував їй що два дні, але перестав питати, чи не бажає вона, щоб він «вирвався» з роботи до неї, після того як вона пояснила, що, коли буде готова з ним побачитися, сама йому про це скаже. Наразі, сказала вона йому, в неї нема суїцидальних настроїв (це було правдою), нема навіть депресії (неправда) і вона добре їсть. Для Расті цього було достатньо. Вони завше були щирими одне з одним. Також вона знала, що влітку в нього завжди багато справ — все, що неможливо зробити, коли в кампусі (котрий він завжди називав заводом)вирує юнацтво, мусило бути зроблене між 15 червня й 15 вересня, коли там не було нікого, окрім студентів, що підробляють влітку, та учасників якихось наукових конференцій, що їх вряди-годи влаштовувала адміністрація.
А ще в нього була подружка, леді на ім'я Мелоді. Ем не любила їх навідувати — їй ставало там смішно, — але вона знала, що батькові було гарно з Мелоді, тож завжди питалася в нього про неї.
— Все добре, — беззмінно відповідав він. — Мел шикарна, як той персик.
Один раз вона зателефонувала Генрі, і один раз Генрі зателефонував їй. Того вечора, коли він дзвонив, Ем здалося, що він п'яний. Він знову спитав у неї, чи між ними все скінчилося назавжди, і вона знову відповіла, що не знає, таким чином, збрехавши. Ймовірно, збрехала.
Вночі вона спала, наче западала в кому. Спершу її мучили погані сни — знов і знов той ранок, коли вони побачили, що Амі мертва. В деяких сновидіннях Амі з'являлася їй чорною, мов зогнила полуниця. В інших — то були найгірші — вона знаходила Амі на межі втрати життя і рятувала її диханням з рота в рот. Найгіршими, бо прокидалася вона з усвідомленням того, що Амі залишається так само безповоротно мертвою. Якось під час нічної грози вона підхопилася посеред такого сну, зісковзнула голою з ліжка на підлогу й ридала, упершись ліктями собі в коліна, долонями розтягуючи лице в гримасу, а блискавки все спалахували й спалахували понад затокою, кидаючи на стіну миттєві сині відбитки.
Вона не припиняла себе навантажувати — випробовувала легендарні межі людської витривалості, — і сновидіння або пропали, або спустилися нижче за поріг її пам'яті. Прокидатися вона почала не те щоб з відчуттям свіжості, проте розслабленою аж до самої серцевини. І хоч кожен її день був точнісінько таким, як попередній, поступово дні почали здаватися їй новими — не вервечкою повторень, а кожний самодостатнім. Одного дня вона прокинулася з усвідомленням того, що смерть Амі — це не те, що відбувається, а те, що вже відбулося.
Вона вирішила запросити до себе батька — нехай приїде, і Мелоді хай привозить, якщо схоче. Вона пригостить їх гарним обідом. Вони зможуть заночувати (що за чортівня, це ж його дім). А відтак вона почала частіше гадати, що б його робити далі зі своїм справжнім життям, з тим, що невдовзі розпочнеться по той бік підйомного мосту: що би їй хотілося зберегти, а чого позбутися. Скоро їй треба буде зробити той телефонний дзвінок, гадала вона. За тиждень. Найбільше за два. Поки ще рано, але майже ось-ось. Майже.
Якогось полудня, невдовзі після того, як липень перейшов у серпень, Дік Холліс доповів їй, що на острові в неї з'явився сусіда. Дік називав Вермільйон не інакше, як тільки островом.
Дік був битим чолов'ягою років п'ятдесяти чи, може, сімдесяти. Високий і стрункий, він ходив в обшарпаному солом'яному капелюсі, схожому на перекинуту догори дном супницю. З сьомої ранку до сьомої вечора він опікувався мостом між Вермільйоном і материком. Працював з понеділка по п'ятницю. По вікендах його підміняв «хлопчик» (хлопчику було років тридцять). Коли, підбігши до мосту, Емілі замість Діка бачила перед будкою у старому плетеному кріслі хлопчика, який замість «Нью-Йорк Таймз» читав «Максим» або «Популярну механіку»[22], вона розуміла, що знову настала субота.
Утім, сьогодні там сидів Дік. Канал між Вермільйоном та материковим берегом — Дік називав його горлом (маючи на увазі гирло, вважала вона) — зяяв порожнечею. Небо було похмурим, на перилах мосту, тих, що з боку затоки, стояла чапля, не то медитуючи, не то пантруючи рибу.
— Сусіди? — перепитала Ем. — Немає в мене ніяких сусідів.
— Я неправильно висловився. Пікерінг повернувся. Хазяїн садиби №366. Знову привіз собі якусь небогу.
Слово небогу Дік підкреслив, зиркнувши своїми голубими, ницвілими майже до безбарвності очима.
12
Популярна пісня про селище Кеалакекуа на Гаваях.
13
Тара — назва плантації в романі Маргарет Мітчел «Віднесені вітром».
14
Клаб Фед — сленгова назва в'язниці з режимом середньої суворості.
15
Пальмета — різновид віялової американської пальми.
16
Жартівливий натяк на шоколадне печиво «Толл Гаус», яке випускає компанія «Нестле».
17
«Паблікс» — мережа супермаркетів.
18
Реймонд Чендлер (1888-1959) — письменник, основоположник жанру «крутого детективу».
19
Ед МакБейн (1926-2005) — популярний романіст і кіносценарист, писав також під ім'ям Івен Гантер.
20
Джон Д. МакДоналд (1916-1986) — автор численних детективів.
21
«Мертве місто» — трилер Джона МакКінлі про зомбі; «Шість негарних речей» — детектив Чарлі Гастона про російську мафію на кордоні між США та Мексикою.
22
«Максим» — чоловічий журнал; «Популярна механіка» — журнал з оціночними оглядами техніки й практичними порадами, зокрема на автомобільну тематику.