Страница 78 из 117
— Не так тхне.
— Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вважали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здогадайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?
— Звичайно! Бо він ваш друг!
— Спробуйте знову.
— Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.
— Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок землі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під звалище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утримують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», — каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?
— Повідайте мені.
— Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, якщо вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацючий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!
Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте — оце так сюрприз! — Стрітер, виявляється, також божевільний! Принаймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...
«Іп cancer veritas»', — подумав Стрітер.
і
— Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кім чиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коро н 116 сенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Ііуи обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам зали шалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?
— Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Од на виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, та ке, курва, й насіння!
— Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з ні кчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.
— Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив передбачення.
— А насправді ви тоді мріяли про підвищення.
— Звідки вам це відомо?
— Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.
— Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»! 1 — закричав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензій-
мі)і о лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!
— А спортивну машину він має? — Лядвио говорив спокійно, словами, немов шовком вистеленими.
— Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про автомобільну менопаузу 117 . Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером» 118 .
— Мені здається, мусить бути ще дещо, — сказав Лядвио. — Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти собі з душі.
— У нього нема раку, — Стрітер промовив це майже пошепки. — Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... мк якийсь, блядь... кінь.
— Ви також.
-Що?
— Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я відвернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу звертатися до вас на ім’я, Дейве?
— Ви вельми божевільна людина, — промовив Стрітер не без захвату.
— Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але завважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз перебувають на стадії «спробуйте — і захочете купити». Цей період триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого стану. Але це не триватиме довго. Якщо...
— Якщо що?
Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.
— Я час від часу з’являюся тут, — повідомив він. — Зазви чай о цій порі дня.
— Перед самим заходом сонця.
— Саме так. Більшість людей мене не помічають — дивляп. ся крізь мене, немов крізь порожнечу, — але ж ви мене ВИДИІІ лятиметеся. Хіба не так?
— Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.
— І ви привезете мені дещо.
Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовиж ну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й во личезні. Вони в нього були гострющі.
Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.
— Нарешті ти повернувся, — сказала вона. — Я вже почала було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?
— Так, — відповів Стрітер.
Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлі- карні «Акадія».
Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.
— Ти маєш кращий вигляд, — сказала вона. — Обличчя явно посвіжішало.
— Справді?
— Справді, — подарувала вона йому підбадьорливу посмішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. — Ходімо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випраного. А то самій там нудно.
Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.
— Телефонував Джастін, — сказала вона. — Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.
— Чудово.
— Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діагноз, — сказала вона. — Ти був правий, а я ні.
— Вперше за все наше подружнє життя.
Вона наморщила носик.
— Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про іісє зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірз- порту119 на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі. .