Страница 71 из 117
Загорівся ліхтар. Завівся собака: «Йавк-йавк, йавкйавк- йавк». Тесе чекала, поки ліхтар погасне і замовкне пес.
— Ніяк мені дізнатися про все напевне, Томе.
— Ти не матимеш певності, поки не роздивишся все на власні очі.
— Хай навіть він і все знав, це ж не він згвалтував мене.
Том якусь хвильку мовчав. Вона вирішила, що він здався.
Але тут він знову заговорив:
— Коли хтось робить щось зле, а другий про це знає й не зупиняє його, вони обидва однаково винні.
— В очах закону?
— А також у моїх очах. Скажімо, Лестер сам-один вистежував, ґвалтував і убивав. Я так не думаю, але припустімо, що було саме так. Якщо старший брат про все знав і мовчав, вже тільки за одне це його варто було вбити. Фактично, я сказав би, що кулі — для них занадто легкий кінець. Насадити на розпечену кочергу, оце було б ближче до торжества справедливості.
Тесс утомлено помотала головою і торкнулася револьвера, що лежав поряд з нею на сидінні. Залишилася одна куля. Якщо їй доведеться використати її проти собаки (а й справді, що значить ще одне звичайне вбивство між друзями), треба буде десь вполювати собі нову зброю, ну звісно, якщо вона не збирається повіситися чи щось таке подібне. Але ж парубки на кшталт цих Стжельке зазвичай мають зброю. У тому-то й полягає ласа штука, як сказала б Рамона.
— Авжеж, це якщо він знав. Проте аж таке поважне «якщо» не виправдовує кулі в голову. З матір’ю, так, там все ясно, сережки стали тим доказом, якого я потребувала. Але ж тут ніяких доказів.
— Справді? — голос в Тома звучав так тихо, що Тесе його ледве дочула. — Ходімо подивимось.
— 44 —
Собака не загавкав, коли вона зійшла на ґанок, але Тесе собі уявила, як той стоїть просто за дверима, зачаєний, з оскаленими іклами.
— Губере? 1 — а кий чорт, для сільського пса це ім’я нічим не гірше за будь-яке інше. — Мене звуть Тесе. У мене є для тебе гамбургер. А ще я маю револьвер з одним набоєм. Зараз я збираюся відчинити двері. На твоєму місці я б вибрала м’ясо. Гаразд? Домовилися?
Ані гав. Може, він вимкнувся разом з ліхтарем? Або принишк перед вторгненням смачненької грабіжниці. Тесе спробувала один ключ, потім другий. Безуспішно. Ці два, либонь, під офісу їхньої транспортної компанії. Третій ключ обернувся в замку і, не витрачаючи часу на втрату хоробрості, вона мерщій прочинила двері. Тесе була науявляла собі бульдога
Ім’я пса з мультсеріалу «Губер і мисливці на привидів», який транслювався щонеділі у 1973—1975 рр. на каналі Ей-Бі-Сі.
або ротвейлера з червоними очима й слинявими щелепами, А побачила Джек-Рассел-тер’єра 1 , котрий дивися на неї з нн дією, помахуючи хвостиком.
Тесе поклала револьвер до кишені куртки і погладила песи ка по голові.
— Боже милостивий, — мовила вона. — Лишень подумати, як ти мене був налякав.
— Не варто було лякатися, — сказав Губер. — Скажи мені, де Ел?
— Не питай, — відповіла вона. — Хочеш гамбургер? Тіль ки попереджаю: він, можливо, вже зіпсований.
— Давай його сюди, бейбі, — кивнув Губер.
Тесе спершу дала йому м’яса і тільки потім увійшла всере дину, причинила за собою двері й увімкнула світло. А чом би й ні? Тут врешті-решт вони тільки вдвох із Губером.
Елвін Стжельке тримав свій дім у кращому порядку, ніж його брат. Підлога й стіни тут були чисті, не видно було стосів обмінного каталогу «Дядечка Генрі», а на полицях вона помітила навіть декілька книг. Стояли тут також кількома зграйками гуммелівські статуетки, а на стіні в рамці висіла велика фотографія їхньої з братиком Мамзілли. Тесе подумала, що деякий натяк в цьому є, але навряд чи це можна вважати гідним доказом чогось. Хоч будь-чого. «От аби тут було фото Ричарда Відмарка в ролі Томмі Удо, то була б інша справа».
— Чому ти посміхаєшся? — спитав Губер. — Не бажаєш поділитися?
— Фактично ні, — відповіла Тесе. — Звідки почнемо?
— Я не знаю, — відповів Губер. — Я всього лише пес. А як щодо добавки тієї смачної телятини?
Тесе згодувала йому ще трохи м’яса. Тесе звівся на задні лапи й двічі крутнувся на місці. Тесе зачудувалася, чи вона не божеволіє.
' Порода невеличких фокстер’єрів, виведена у середині XIX століття англійським священиком Джоном «Джеком» Расселом.
— Томе, ти маєш щось сказати?
— У хаті його брата ти знайшла свої трусики, правильно?
— Так, знайшла і забрала їх. Вони порвані... та я б ніколи и не одягла їх знову, навіть якби вони були цілими... але ж вони мої.
— А що ти ще там знайшла, окрім жмута дамської білизни?
— Що ти маєш на увазі під твоїм «ще»?
Але Тому не треба було їй цього пояснювати. Питання полягало не в тім, що вона знайшла, питання полягало в тім, чого вона не знайшла: ні своєї сумочки, ні ключів. Ключі Лестер С'тжельке міг закинути в ліс. Саме так зробила б на його місці сама Тесс. А сумочка — то вже інша справа. То була річ від «Кейт Спейд» 1 , вельми дорога, і всередині неї було пристрочено стрічку з її ім’ям. Якщо сумочка — і все що в ній лежало — не знайшлася в Лестеровій хаті, припустимо, що він не закинув її разом з ключами в ліс, то де ж тоді вона зараз?
— Я голосую за цей дім, — промовив Том. — Давай-но роз' дивимося.
— М’яса! — дзявкнув Губер і зробив новий пірует.
І
— 45 —
— Звідки нам розпочати?
— Ходімо, — погукав Том. — Чоловіки більшість своїх секретів ховають в одному з двох місць: або у спальні, або в кабінеті. Дорін цього може й не знати, але ж ти знаєш. І в цьому будинку немає кабінету.
Вона увійшла до спальні Стжельке (Губер плівся слідом), де знайшлося супердовге двоспальне ліжко, застелене без витівок, по-військовому. Тесс зазирнула під нього. Ніц. Уже мало
«Kate Spade New York» — дизайнерська компанія, яку 1993 року заснувала зі своїм чоловіком Кейт Спейд (нар. 1963 p.), колишня редакторка відділу аксесуарів журналу «Мадемуазель».
не зробивши крок до шафи, вона раптом застигла, а тоді знову повернулась до ліжка. Підняла матрац. Подивилася. Минуло якихось п’ять секунд — ну, нехай десять, — перш ніж вони вимовила сухим, безбарвним голосом єдине слово:
— Джекпот.
На пружинній сітці лежало три дамських сумочки. Той невеличкий підсумок-клатч, що лежав посередині, Тесе упізнала б де завгодно. Розчахнула сумочку. Всередині не було нічого, окрім пакуночка клінекса та олівця для брів з хитромудро затаєною на його протилежному кінчику щіточкою для вій. Вона поглянула, чи на місці шовкова стрічка з її іменем, але та пропала. Прибрано її було акуратно, але Тесе все одно помітила один крихітний поріз на витонченій італійській шкірі там, де висмикували стібки.
— Твоє? — запитав Том.
— Сам знаєш. -
— А як щодо олівця для брів?
— Такі продаються в аптеках по всій Амери...
— А саме цей твій?
— Так. Мій.
— Ну, тепер ти вже переконалася?
— Я... — у Тесе клубок застряг у горлі. Вона відчувала щось, але не мала певності, що саме. Полегшення? Жах? — Так, гадаю, що так. Але чому ? Чому обидва вони?