Страница 48 из 117
ВИ ПОТРАПЛЯЄТЕ ЗАРАЗ НА ТЕРИТОРІЮ МІСТА СВЕБРІДЖ. ВІТАЄМО, ДРУЖЕ!
- Сподобається тобі Свебрідж — сподобаєшся ти , — прошепотіла вона.
їй було знайоме це місто, назву якого місцеві вимовляли як «Свербіж». Зовсім крихітне містечко, одне з тих багатьох у Новій Англії, які процвітали в часи панування тут текстильної промисловості і ще якось примудряються виживати в новішу еру вільного ринку, коли американські штани й жакети створюються в Азії та Центральній Америці, ймовірно, дітьми, котрі не вміють ні читати, ні писати. Поки що вона на околиці, але ж напевне дійде й до телефону.
«А тоді що?»
Тоді вона... тоді...
— Викличу собі лімузин, — промовила вона. Ця ідея загорілася в ній вранішньою зорею. Так, саме це вона й зробить. Якщо це Свебрідж, то її рідне місто в Коннектикуті звідси всього за тридцять миль, а то й менше. Лімузинова служба, якою вона користалася, коли їй треба було поїхати до «Бред- лі Інтернешнл» або у Гартфорд 61 чи в Нью-Йорк (сама Тесе уникала їздити за кермом у великих містах, якщо могла цьому зарадити), базувалася у сусідньому містечку Вудфілді. Компанія «Роял Лімузин» хвалилася цілодобовим обслуговуванням А що найкраще, так це те, що в їхній базі даних є її картка.
Тесе повеселішала й прискорила ходу. А тоді фари освіти ли дорогу і вона знову заховалася, присівши в кущах, перели кана, як будь-яка дика тваринка перед мисливцем: горлиця лисичка-білочка. Ця машина вже не була легковиком, і її почало колотити. Вона не перестала тремтіти, навіть коли ро:і дивилася, що це маленька «Тойота», нічого спільного зі ста рим «Фордом» того велетня. Коли машина зникла, вона при силувала себе повернутися на дорогу, хоча не відразу зуміла цього досягти. І знову вона плакала, теплі сльози зігрівали їй захололе лице. Вона відчула себе готовою наново вийти за межі притомності. Не можна собі цього дозволяти. Якщо во на попуститься до частого впадання у ці тимчасові запаморо чення, кінець-кінцем шляху назад може й не знайтися.
Тесе примусила себе думати про те, як віддячить водієві лімузина, вписавши до карткового рахунку чайові, перш ніж вона по вільно вирушить обсадженою квітами доріжкою до своїх передніх дверей. Відслонить поштову скриньку, зніме запасний ключ з гачка поза нею. Чутиме, як вимогливо нявчатиме Фрітці.
Згадка про Фрітці чудово подіяла. Вона вибралася з кущів і знову пішла, готова кинутися ховатись будь-якої секунди, щойно знову побачить вогні автомобільних фар. У ту ж саму мить. Бо він десь тут, неподалік. Вона раптом усвідомила, що відтепер він завжди буде десь неподалік. От лишень якщо тільки поліція його схопить і посадить до в’язниці, хіба що тоді це припиниться. Але щоб таке відбулося, вона мусила б написати заяву про те, що з нею трапилося, і тієї ж миті, як ця ідея спливла їй до голови, Тесе побачила палаючий заголовок, набраний фірмовим шрифтом «Нью-Йорк Пост»:
АВТОРКА ВЕРБОВОГО ГАЮ ЗҐВАЛТОВАНА ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ
Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюструватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зроб-
.і
мсмою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про Н'мзальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто- інляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гар- 11 і ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важна і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подробиці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати и габлоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала винайденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».
Чи реалістичний такий розвиток подій, чи це лише її сором і вельми понівечена самооцінка малюють їй в уяві найгірший зі сценаріїв? Та частка її особистості, що прагнутиме ховатися в кущах навіть після того, як вдасться розпрощатися з цією дорогою, з цим жахливим штатом Массачусетс і повернутися до свого безпечного будиночка в Сток-віліджі? Не могла вона цього знати і припускала, що правдива відповідь лежить десь посередині. Єдиним, що вона знала напевне, було те, що про неї повідомлять геть усі національні медії, чого так прагне кожна письменниця, коли випускає чергову книжку і чого не бажає жодна, коли її зґвалтували, пограбували й покинули, вважаючи мертвою. Вона ніби в живі очі побачила себе на Часі Запитань, як в аудиторії піднімається чиясь рука й лунає: «А ви ніяким чином його не заохочували?»
Це нонсенс, навіть у своєму теперішньому стані Тесе це розуміла... проте вона також розуміла, що, якщо ця історія випливе, хтось — якийсь він чи вона — десь, колись обов’язково піднімуть руку і запитають: «А ви збираєтеся про це написати?»
І що їй тоді відповідати? Що вона зможе на це відповісти?
«Нічого, — подумала Тесс. — Я втечу зі сцени, затуливши руками вуха».
Але ні.
Ні, ні, ні.
Правда полягає в тім, що перш за все ні на якій сцені вона не стоятиме. Хіба зможе вона знову проводити читання, давати лекції, підписувати на книжках автографи, пам’ятаючи про те, що там може з’явитися він, усміхаючись їй із задніх рядів? Усміхатиметься з-під того свого дикого картуза, поплямованого білими підпалинами? Імовірно, з її сережками в кишені. Перебиратиме їх пальцями.
Від думки про заяву до поліції в неї запалала шкіра, вона відчула, як її обличчя навіть серед цієї пустки, на самоті з темрявою, буквально перекосило від сорому. Нехай вона не Су Графтон' і не Дженет Іванович, але, говорячи прямо, вона й не якась там пересічна персона. День або й два про неї говоритимуть навіть на Сі-Ен-Ен. Світ дізнається, що якийсь скажений, усміхнений велетень забив заряд авторці «Вербового Гаю». Навіть той факт, що він прихопив із собою сувенір — її трусики — може зринути. На Сі-Ен-Ен про це промовчать, але ж «Національний дознавач» та «Поглядусередину» 62 подібної цнотливості позбавлені.
«Джерела зі слідства повідомляють, що в шухляді звинуваченого у з/валтуванні письменниці знайдено її трусики: голубі, облягаючі стегна, бренд «Вікторія Сікрет » з мереживними окрайками».
— Я не подаватиму заяви, — промовила вона. — Я не можу про таке повідомляти.
«Але там були інші, до тебе, можуть бути й нові, після те...»
Цю думку вона відштовхнула геть. Занадто вона була змореною, щоб іще думати про те, яких меж може сягати її моральна відповідальність. Про це вона поміркує потім, якщо Бог нагородить її цим «потім»... а схоже, що Він таки має це на увазі. Але не тут, не посеред порожньої дороги, де за кожним зблиском рухомого світла може критися її ґвалтівник. їхній. Він тепер став їхнім.
— 13 —
Приблизно через дві милі після того, як вона проминула знак, що запрошував до Свебріджа, Тесе почала відчувати низьке, ритмічне стугоніння, яке, здавалося, надходить від дороги під її ногами. Першою в неї виринула думка про мутантів-морлоків Герберта Джорджа Веллса 63 , котрі пораються біля своєї машинерії глибоко в череві землі, але протягом наступних п’яти хвилин природа цього звуку прояснилася. Він долинав крізь повітря, не з-під землі, вона його впізнала: це серцебиття бас-гітари. Поки вона йшла, цей звук обріс рештою музичного бенду. Вона вже бачила світло на обрії, не світло фар, а біле сяйво дугових ліхтарів і червоні спалахи неону. Бенд грав «Мустанг Саллі» 64 , а ще вона розчула сміх. Сміх звучав п’яно і гарно, поцяткований веселими, невимушеними вигуками. Від цього знову трохи сліз навернулося їй на очі.