Страница 26 из 117
тичну лицарську подорож. Якщо я полишу ферму, то авжеж иирушу не в Колорадо; а радше за все у штатну в’язницю. І повезуть мене туди в кайданах.
То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не приїхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, коли він голосував на шосе Лінкольн — Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською втіхою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Ка- мілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розповідаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки. І Іа фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи овочі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей — і все це я робив, мов у тумані. Почасти в мені жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жахливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для вранішньої печі.
Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді — поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, — приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.
— Зараз деяке... деякі внутрішні розпади поширилися навкруги, — сказала вона. — Я стурбувалася, чи не підчепив він чого, бува? Він так раптово зник.
— Так і є, в нього розлад, — підтвердив я. — Тільки не черевний, а сердечний, він захворів на кохання. Він утік, місіс Мак-Реді.
Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках.
Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак- Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хвороби страждає Генрі.
і.
— Він повернеться, містере Джеймс. Ви не бійтеся. Я таке бачила й раніше та очікую, що побачу ще раз чи два, перш ніж вийду на пенсію, хоча цей мій час уже зовсім поруч, — вона понизила голос так, ніби побоювалася, що півень Джордж чи хтось із його пернатого гарему можуть виявитися шпигуна ми. — Кого вам насправді варто стерегтися, так це її батька. Він жорсткий, непохитний чоловік. Не поганий, просто жор сткий.
— Знаю, — відповів я. — І, гадаю, ви також знаєте, де зараз перебуває його дочка.
' Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.
— Дякую вам, що завітали, місіс Мак-Реді. Я можу попрохати, щоб усе залишилося між нами?
— Звичайно... хоча діти вже шепочуться.
Так. Цього слід було очікувати.
— А ви на комутації, містере Джеймс? — вона пошукала очима телефонні дроти. — Бачу, що ні. Та нічого. Якщо щось почую, я приїду і розповім вам.
— Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Кот- тері або Шерифа Джонса?
— Господь попіклується про вашого сина. І Шеннон також. Знаєте, вони дійсно були гарною парою, так усі казали. Подеколи квітка розпукується зарано і її вбиває морозом. Як шкода. Як шкода. Як же це сумно, як шкода.
Вона потисла мені руку — міцно, по-чоловічому, — а відтак сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі.
.1
(хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування иолосся. Я не зміг утерпіти.
— З ним усе гаразд? Ви його знайшли?
— Ба ні, поки що нам не вдалося, — він піднявся по сходах і.піку. — Об’їждчик знайшов машину східніше від Лайм Біс- к а, проте ані сліду хлопця. Ми б знали, у якому стані зараз його здоров’я, аби ви повідомили про все відразу, щойно це трапилось. Хіба ні?
— Я сподівався, що він повернеться сам, — мовив я глухо. — Він поїхав до Омахи. Я не знаю, чи маю все вам розповідати детально, Шерифе...
На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.
— Ольсене, піди посидь у моїй машині, — наказав Джоне. — Тут приватна розмова.
Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. 1 1,жонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе маску незграби.
— Я вже достатньо знаю, хіба ні? Про те, що ваш хлопець жив із дівчиною Коттері, як дорослий, і про те, що він, певне, чкурнув до Омахи. Він з’їхав із шосе, загнавши пікап у поле з високою травою, коли зрозумів, що його бак уже майже порожній. Це розумно. Він від вас набрався розуму? Чи від Арлетт?
Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Крихітну, але вона могла прислужитися.
— Я розкажу вам одну річ, за яку ми йому можемо бути вдячні, — продовжив Джоне. — Це його також може вберегти від в’язниці. Перед тим, як продовжити свою веселу подорож, він повиривав геть усю траву з-під машини. Отже, нічому було зайнятись від вихлопу, ну, ви розумієте. Пожежа в прерії, коли могли б вигоріти кілька тисяч акрів, після такого присяжні потрапили б у делікатну ситуацію, як ви гадаєте? Навіть якщо порушникові близько п’ятнадцяти років.
— Ну, Шерифе, цього не трапилося, тут він повівся як слід, тож чому ви про це розводитеся?
Звичайно, я знав відповідь. Нехай Шерифові Джонсу плювати було з високої гори на таких, як Ендрю Лестер, правник- юрист, але з Гарлом вони були добрими приятелями. Обидва стали членами новоутвореної Оленячої ложі 1 , а Гарл мав проти мого сина зуб.
— Делікатна ситуація, як ви гадаєте? — він знову втер собі лоба і надів стетсон. — Авжеж, я теж потрапив би в делікатну ситуацію, аби це був мій син. Та знаєте, що? Аби це був мій син, а Гарл Коттері був моїм сусідом — моїм добрим сусідом, — я би, мабуть, бігма побіг до нього і сказав: «Гарле! А знаєш що? Здається, мій син збирається поїхати побачитися з твоєю дочкою. Чи не хочеш ти попередити там когось, щоб назирали?» Та авжеж, ви цього не зробили, хіба ні?
Ідея, на яку він мене наштовхнув, здавалася мені дедалі кращою, і вже майже настав час її застосувати.
— Він не з’являвся там, де вона зараз, так?
— Поки ще ні, він, може, поки що шукає те місце.
— Я не думаю, що він утік, аби розшукати ІІІеннон, — сказав я.
— А навіщо ж тоді? Чи там, в Омасі, кращий сорт морозива? Бо саме туди він прямував, це ясно, як світло.
— Я гадаю, він вирушив на пошуки своєї матері. Гадаю, вона могла якось дати йому про себе знати.
Це ошелешило його секунд на десять, достатньо, щоби вкотре витерти лоба і пригладити волосся. Нарешті він промовив:
— Яким таким чином вона могла б це зробити?
— Листом, отака моя перша здогадка.
Бакалія в Гемінгфорд-Хоум слугувала також і поштовою конторою, куди надсилалася вся кореспонденція «до запитання».
«Order of Elks» — заснована 1868 року громадська організація, чоловіче братство, яке зараз налічує близька мільйона членів; зокрема, «оленями» були п’ять президентів США, включно з Рузвельтом і Кеннеді.
л
— Йому могли вручити листа, коли він зайшов по цукерку або пакетик арахісу, як він це часто робив по дорозі зі школи. Шерифе, напевне я нічого не знаю, я знаю не більше, ніж того разу, коли ви приїхали сюди й поводилися так, ніби я скоїв бозна-який злочин. Я не той, хто упушив їй живіт.
— Вам краще б припинити таке казати про добру дівчину!
— Може, так, може, й ні, але для мене це виявилося таким самим сюрпризом, як і для Коттері. А тепер ще й мій син зник. Вони принаймні знають, де їхня дочка.