Страница 101 из 117
От тільки в голосі його не було переляку: вона здогадалася про це ще раніше, ніж він досяг підніжжя сходів і задер до неї обличчя. Воно було схвильованим. Схоже, воно навіть сяяло звитягою.
— Боббі? Що...
— Ти не повіриш!
Пальто розхристане, лице геть усе розчервоніле разом із залисинами, а ті залишки волосся, які ще збереглися, стирчать на всі боки. Враження було таке, ніби всю дорогу додому він мчав у машині з повідкриваними навстіж вікнами. Зважаючи на по-справжньому весняну погоду, Дарсі подумала, що так воно, мабуть, і було.
Вона насторожено зійшла вниз сходами і зупинилася на останній приступці, опинившись таким чином з ним буквально віч-на-віч.
— Розказуй.
— Просто неймовірно пощастило! Справді! Якщо мені й був потрібен якийсь знак, що я знову на правильному шляху — обоє ми на правильному шляху, — то маємо, ось він! — Він простягнув до неї руки. Стиснуті в кулаки кісточками вгору. Очі в нього горіли. Він мало не пританцьовував. — У якій руці? Вибирай.
— Боббі, мені не хочеться гратися в іг...
— Вибирай!
Вона показала на його праву руку, аби лише з цим покінчити. Він розсміявся.
— Ти читаєш мої думки... але ж ти завжди це вміла, завжди їх читала, авжеж, безсумнівно?
Він обернув кулак пальцями вгору й розкрив долоню. Тим лежала єдина монетка, реверсом догори, і тому вона зразу ми бачила, що це пшеничний пенні. Аж ніяк не новий, бувалий у багатьох руках, але все одно ще в чудовому стані. Якщо на профілі Лінкольна з лицьового боку нема подряпин, подума ла вона, її стан можна вважати за F або VF 174 . Дарсі простягну ла руку, хотіла було взяти монетку, але завагалася. Він кивнун, підохочуючи. Вона перевернула монетку, вже знаючи, що :іа раз побачить. Нічим іншим неможливо було пояснити таке його збудження. Там виявилося саме те, на що вона очікуна ла: цент 1955 року з подвоєним зображенням. Або, як кажу тії нумізмати, з-під «подвійного штампу» 175 .
— Святий Боже, Боббі! Звідки?.. Ти це купив? — «подвій ний» цент п’ятдесят п’ятого року, який не був в обігу, не так давно було продано на аукціоні в Маямі більш ніж за вісім ти сяч доларів, це найсвіжіший рекорд. Цент Боба не був аж так надто збереженим, проте жоден з торговців монетами, у ко трого в голові є бодай половина мозку, не випустив би його з рук менш як за чотири тисячі.
— Господи, та ні ж! Колеги запросили мене на ланч у тому тайському закладі, ну знаєш, «Східні обітниці», і я вже майже погодився, але мав збіса ще так багато роботи з фінансовими документами тих чортових «Перспективних партнерів» — ну, той приватний банк, ти пам’ятаєш, я тобі ще про них розповідав? — тож я дав Моніці десять баксів і попрохав купити мені сендвіч і фрутопію у «Сабвеї» 176 . Вона все це принесла, і ре
і
шта теж лежала в тім пакеті. Я витряс той дріб’язок... а там, серед інших монет, і цей пенні!
Він вихопив монету в неї і задер руку над головою, з реготом дивлячись на неї.
Вона розсміялася разом з ним, а тоді подумала (як часто робила це останнім часом): «ВІН ЗОВСІМ НЕ “СТРАЖДАВ"!»
— Хіба це не чудесно, серденько?
— Так, — погодилася вона. — Я рада за тебе.
І, яким би це не здавалося дивним (можливо, це було збоченням), вона дійсно раділа. За минулі роки він кілька разів був посередником у продажі подібних монет, але жодної не міг дозволити придбати собі, проте купити й випадково натрапити — це зовсім не те саме. Він навіть якось був сказав, що забороняє їй дарувати йому такий цент на Різдво чи на день народження. Велика випадкова знахідка — найрадісніший момент для будь-якого колекціонера, сказав він колись, ще під час їхньої першої справжньої розмови, і от тепер він отримав те, що шукав усе життя, просіюючи собі крізь пальці жмені дріб’язку. Мрія його серця оприявнилася, випавши з паперового пакета разом із «шинкою з індика».
Він ухопив її в обійми. Вона обняла його навзаєм, а потім делікатно відштовхнула.
— Що ти збираєшся робити з цією монетою, Боббі? Запечатати у прозорий куб?
Це вона його так піддражнювала, і він це розумів. Зробив пальцями «пістолет» і стрелив їй у голову. І це було нормально, бо коли тобі стріляють у голову з «пальцевого» пістолета, ти не «страждаєш».
Не перестаючи до нього усміхатися, тепер вона знову побачила (після тієї короткої, любовної інтерлюдії), хто він є насправді: Потойбічний Чоловік. Ґоллум 177 зі своєю коштовністю.
— Є кращий хід. Я сфотографую цей пенні, повішаю фок» на стіні, а потім покладу його до нашого банківського сейфа Як на твою думку, це Б чи УБ?
Вона знову покрутила перед очима монету, а потім попіл нула на нього з повного каяття усмішкою.
— Мені дуже хотілося б сказати, що УТ, проте...
— Йо, я розумію, розумію... та для мене це не так вже й важ ливо. Дарованому коневі зубів не лічать, хоча важко утрима тися. Але ж стан кращий за УЄ, правильно? Вискажи своіо чесну думку, Дарсі.
«Моя чесна думка така, що ти знову тим займешся».
— Кращий за УЄ, однозначно.
Усмішка його зів’яла. Якусь мить вона була впевнена, що він здогадався, про що вона насправді подумала, проте розу му їй вистачало; по цей бік дзеркала вона теж вміла добре при ховувати свої секрети.
— Утім, якість тут зовсім не важить. Важливо те, що це зна хідка. Не куплена в якогось дилера, не вибрана з каталогу, а найсправжнісінька знахідка, ніяким чином не очікувана.
— Я розумію, — усміхнулася вона. — Якби тут зараз був мій тато, він би з пострілом відкупорив пляшку шампанського.
— Я цим заопікуюся пізніше, під час вечері, — промовив він. — І не в Ярмуті, до речі. Ми поїдемо у Портленд. До «Перлини узбережжя». Що скажеш?
— О милий, я не знаю...
Він делікатно взяв її за плечі, як робив це завжди, коли хотів, аби вона зрозуміла, що він має щодо чогось серйозні наміри.
— Авжеж, поїхали... вечір обіцяє бути доволі теплим, тож можеш одягти найкращу з твоїх літніх суконь. Я чув прогноз, коли їхав додому. І я куплю тобі стільки шампанського, скільки ти здатна будеш випити. Хіба ти можеш відповісти «ні» на таку пропозицію?
— Ну... — вона поміркувала. Потім посміхнулась. — Гадаю, що ні.
Вони спожили не одну пляшку дуже дорогого «Моете Шан- до»а цілих дві, і більшість цього шампанського випив Боб. У результаті назад додому їхнім маленьким, неголосно на- шептуючим «Пріусом» кермувала Дарсі, тимчасом як Боб на пасажирському сидінні виспівував «Пенні з Небес» 2 своїм спроможним брати правильні ноти, проте не дуже мелодійним голосом. Він по-справжньому п’яний, усвідомила вона. Не просто підхмелений, а здорово п’яний. Це вона вперше бачила його таким за останні десять років. Зазвичай він контролював кожен свій ковток алкоголю прискіпливо, як той яструб, а іноді, якщо хтось на якійсь вечірці питався в нього, чому він не п’є, Боб цитував фразу зі «Справжньої відваги»: «Я не впущу до свого рота крадія, котрий поцупить в мене розум» і . Сьогодні, у піднесенні від знайдення «подвійного штампу», він дозволив крадію поцупити свій розум, і Дарсі знала, що вона збирається зробити відразу ж, щойно він замовив ту, другу пляшку, шам- пану. У ресторані вона ще не була певна, чи здатна на це, але, слухаючи його спів дорогою додому, вирішила остаточно. Звісно, вона зможе. Вона тепер Потойбічна Дружина, а Потойбічна Дружина розуміла: те, що він вважає своєю удачею, насправді є її шансом.